Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Претендент на престол - Сторінка 17

Ой-йо-йой!..

Гладишев був зворушений до сліз. Раніше Кузьма Матвійович гадав, що він для Афродіти ніщо, нуль без палички, а тут ба-а-ач, як побивається. Значить, любить, он як! І стало йому на душі так солодко, що надав він своєму обличчю виразу, наче й справді покійник, і вслухався в голосіння Афродіти, як в хорошу, хоча й смутну музику. А Афродіта волала далі, малюючи перед своїм слухачем картину безрадісного майбутнього свого і дитини:

— У двох, без батьківської помочі, будемо перебиватися з хліба на воду, будем з голоду помирати, в чистім полі будем мокнуть і мерзнути, не маючи даху над головою...

— Ой-йо-йой! — вереснув Гладишеь.— Та що ж ти таке плетеш? Я ж тобі хату залишаю гарну, теплу, торішнього літа перекриту. І що це ти мене до часу хорониш? Я ж ні в чому не винний, ще розберуться, побачать, що я своя людина, вважай, що з бідняків, до колгоспу вступив одним з найперших. Розберуться, чуєш, Афродіто, вірно кажу тобі, розберуться, одпустять.

— Ой-йой! — безнадійно побивалася Афродіта.— Відтіля не одпущають!

Закипіла в печі пшоняна каша, збігла, залила жар. З печі повалила пара впереміш із димом.

— Ти, ніж чоловіка хоронити заживо, краще б за чавуном стежила! — заволав Гладишев і, схопивши рогача, поліз до печі.

Афродіта продовжувала ридати, приказуючи, дитячим басом вторував їй голий Геракл.

На гамір кулею вкотилася Нінка Курзова.

— Що це у вас?— запитала, зиркаючи по хаті запухлими очицями.— Ой батечку, Матвійович, живий! А я думаю, чого це Фроська твоя голосить, чи, бува, не віддав Богові душу? Ти ж недавно жалівся, що ноги на погоду викручує, і з виду блідий був. Мене ще Тайка питає, чого, мовляв, Фроська у себе голосить, а я кажу: не інакше, як Матвійович Богові душу віддав.

— Геть звідсіля! — гаркнув Гладишев і ринувся до Нінки з рогачем.— Ми ще побачимо, хто з нас віддав! — і скинув рогача над головою.

— Фулюган! — завищала Нінка і, руками оберігаючи живота, задом вибила двері.

А там за гладишевський паркан все село знову зазирало у цікавому мовчанні.

— Ну, що там? — підступило до Курзової жіноцтво.

— Ой бабоньки, і не питайте!—замахала Нінка руками.— Наш городник Фродіту свою вчить рогачем, і мені ледь не перепало, б'є просто навідліг.

— Ото дивина,— сказала Тайка Горшкова.— Я думала й справді помер, а то рогачем.

— Що ж, його жінка, то й повчить можна,— потвердила баба Дуня.

— Звісна річ, жінку хто ж не вчить,— одізвалася продавщиця Таїса.

Люди розходилися розчаровані.

Але наступного дня ще одна новина збурила село — пропав Гладишев. Виписали польовій бригаді крупи й капусти, Шикалов приїхав на склад отримувати, а комірника немає.

"Спить, мабуть",— вирішив Шикалов і повернув коня до двору Гладишева. А там Афродіта в сльозах. Вночі, каже, Кузьма Матвійович пішов, зник в невідомому ні для кого напрямку і записку лишив. Записку Афродіта показала Шикалову. "Так склалися обставини,— повідомляв у записці чоловік,— що йду назавжди не від тебе, а зі свого невдалого життя. Лихим не згадуй, а сина виховай так, щоб став він відданим більшовиком партії Леніна — Сталіна, подібно до Павла Корчагіна, Сергія Лазо та інших рівноцінних героїв. А коли піде по науковій часті, то й мою справу, можливо, завершить, чого я не докінчив. З цим зостаюсь вірний вам, з привітом, ваш покійний законний чоловік Гладишев Кузьма".

Всім селом обшукали сусідній лісок, гадали, може, десь на гілляці повісився,— не знайшли. Шикалов на коні злітав до водяного млина (дванадцять кілометрів вниз по течії Тьо-пи), сподівалися, що тіло до греблі прибило, і це безрезультатно. Викликали з району уповноваженого, той приїхав не відразу* і з великою неохотою. Склав акта і лаявся, що, мовляв, у воєнний час, коли люди десятками тисяч гинуть за Батьківщину, доводиться ще всілякими самогубцями займатися. Минуло ще кілька днів, і нові події заступили собою такий незначний факт, як смерть одного з рядових колгоспників.

21

Зникнення такого важливого свідка Філіппов сприйняв як дуже неприємну подію. Та все ж він виявив максимальну активність, викликаючи свідків одного за другим. Але ті поводилися дуже дивно. Зінаїда Волкова, отримавши повістку, вилізла на піч і ніби розумом стерялася. Чоловік Зі-наїди, побоюючись наслідків, зігнав її звідтіля рогачем, виволік надвір, а потім, немов козу, лозиною гнав усі сім кілометрів до самого міста.

— Ти не бійся,— переконував він її дорогою.— Вони також люди і поганого тобі не бажають. Зайвого не патякай, а що бачила — скажи.

— Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю.

Він здав її з рук в руки черговому, котрий вийшов на дзвінок. Той пропустив Зінаїду вперед, і вона пішла зигзагоподібним коридором, сліпо натикаючись на стіни.

Волков зостався чекати. Він сумнівався, що зможе дочекатися, та все ж залишився, не знаючи, як бути далі. Йому шкода було втрачати Зінаїду, тому що вона була здоровою

і приносила велику користь у господарстві. І в колгоспі працювала, і на своїй ділянці, і всіх п'ятеро дітей встигала попорати, були вони чисті й доглянуті. "Молодиць, звісно, по воєнному врем'ю вистачає,— міркував рахівник,— але ж таку, як Зінаїда, вдень зі свічкою не знайдеш. А коли і знайдеш, то та, яка собі ціну знає, чи ж піде за мужика, в котрого п'ятеро дітей і одна рука? І одне те, що вона піде, а інше — як дітлахи до неї поставляться. Адже ж, як не крути, а дітям не все рівно, буде в них мати рідна чи тітка чужа".

Сам того не помітивши, став він міркувати вголос і, загинаючи пальці на своїй єдиній руці, підраховував позитивні якості Зінаїди і безумовно негативні тої невідомої жінки, яка заступить її. Але пальців було всього п'ять, а позитивних якостей у Зінаїди далеко більше, і ще більше негативних якостей у тієї незнайомки.

Пішов дрібний дощ. Волков дістав з-за пазухи драний мішок, склав його каптуром, натягнув на голову і підвівся з наміром іти. Аж раптом угледів Зінаїду. Вона щойно зійшла з ґанку і стояла, дивлячись просто перед собою, та мацала в повітрі руками, начебто в пошуках незримої перепони. Волков спохопився, підбіг до дружини і став перед нею, широко посміхаючись. Але вона відсторонила його і непев-

ною ходою попрямувала через майдан, хоча йти треба було зовсім в інший бік. Обігнавши Зінаїду, Волков знову став перед нею, та вона, як і перше, відсторонила його і пішла, наче притримуючись прямої, не видимої Волкову лінії.

— Ти чого це, Зіно? — Волков ухопив її за рукав.— А чи не впізнаєш? Це ж я, Костянтин, чоловік твій.

Зінаїда зупинилася, але обличчя її нічого не виражало, а очі дивилися кудись вдалину.

— Ходімо додому,— рішуче мовив рахівник і потягнув її за собою.

І вона йшла туди, куди він її волік, і повертала туди, куди він її повертав. Доки йшли містом, він нічого її не питав, а як вийшли в поле, не стримався.

— Що там було?

— Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю,— скоромовкою відтарабанила Зінаїда.

— Отямся! — спробував урезонити її Волков.— Ти кому це кажеш, це ж я, Кость.

— Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю,— тупо повторяла Зінаїда, і схоже було, що всі інші слова й поняття вилетіли з її голови.

"Мабуть, катували",— подумав Волков і зіщулився.

Насправді ж ця думка спала рахівникові абсолютно даремно. До честі Тих, Кому Слід, і лейтенанта Філіппова особисто, Там, Де Слід, ніхто Зінаїди не катував. Лейтенант Філіппов зустрів її цілком ввічливо і запропонував сісти на табуретку.

— Нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю,— сказала Зінаїда.

— Ну, це ми ще вияснимо,— пообіцяв Філіппов.— А поки що сідайте.

— Нічого не бачила, нічого не чу...

— Та сідайте ж,— сказав Філіппов.

Він навіть голосу не підвищив. Він тільки підійшов до Зінаїди, поклав їй руки на плечі і натис злегка, всаджуючи. Вона слухняно опустилася на табуретку, і тут із нею трапився конфуз. З неї, як із мочара, потекло по панчохах в чоботи і мимо. Утворилася досить-таки величенька калюжа. Недопалок "Біломору", що валявся долі, поплив, мов дитячий кораблик. За такий натуралізм автор просить вибачення у дам, але перш за все у працівників каральних установ, що виявляють виняткову цнотливість при оцінці тих чи інших творів мистецтва. Саме вони найчастіше бувають шоковані зображенням тіньових сторін нашого життя і всіляких грубощів. "Ну, це вже занадто,— звично кажуть вони в таких випадках.— Навіщо це? Чому це навчає?" І справді, пригода з Зінаїдою не вельми гарна. Але чогось вона все-таки навчає. В першу чергу, вона вчить кожного, перш ніж відвідати Установу, звільнитися од усього зайвого.

Найцікавіше, що Зінаїда навіть не помітила, що з нею відбувається. Сидячи на табуретці, вона продовжувала бурмотіти своє закляття. Лейтенант Філіппов попервах також нічого не второпав. Почувши дзюрчання, він глянув донизу, побачив калюжу і недопалок, що поплив під ліву тумбу його столу. Лейтенант розгублено потупцював біля Зінаїди і кинувся геть із кабінету. В приймальні, ніяковіючи, він звелів Капі вивести свідка на вулицю, і нехай вона йде, куди хоче.

Ведена за руку своїм чоловіком, Зінаїда повернулася додому. До вечора її кинуло в жар, вона лежала на печі, цокотіла зубами і на всі звернення до неї торочила одне: нічого не бачила, нічого не чула, нічого не знаю. Привели спочатку фельдшерицю зі Старо-Клюквина, далі — бабу Дуню з травами і намовами — нічого не допомагало. Дійшло до того, що баба Дуня запропонувала призвати попа. Виявилося, однак, що в усій околиці жодного попа не лишилося —

антирелігійна робота була тут поставлена добре. А втім, може, й краще, що не знайшли, була б зайва трата грошей, тим паче що через деякий час Зінаїда все ж очуняла.

22

Розбирали привезену пошту. Дванадцять жінок в розстебнутих куфайках і плюшках, в збитих на плечі хустках сиділи, розімлівши, на підлозі перед залізною грубкою. Тринадцятим був чоловік з дальнього колгоспу Дементій, не забраний на фронт, бо припадочний.

Дверцята грубки були відчинені. Тріщали дрова, і відблиски рудого полум'я грали на обвітрених обличчях.

Ліза Губанова з усмішкою розповідала про недавню подію. Дві жінки з їхнього села пішли до лісу по гриби. Оді-йшли зовсім недалечко, коли чують — щось тріщить на дереві. Одна з них, Шурка, голову підвела та як закричить: "Ой мамочко, нечиста сила!" — і брик непритомна в траву.