Життя Ісуса - Сторінка 26

Ні, Назарянин нічим не міг вразити ці покидьки людства... Принаймні в цю хвилину; адже навіть звичайна людина має стільки облич! Приглушене сяйво Преображення часом мусило випромінюватися від цього по-царськи величавого обличчя, закарбованого на туринській плащаниці. Якщо обличчя кожного з нас відображає нашу душу, яким могло бути обличчя Сина Божого! Але він, безперечно, хотів затемнити його. Всемогутня воля до самоприниження знищила на Святому Обличчі все, що могло б примусити катів завагатися. Правда, навіть сама чистота якогось обличчя викликає ненависть до себе, розгнуздану зневагу. Озвіріла зграя тримала Бога у своїй владі і з насолодою знущалася над ним — так знущаються матроси з юнги, який потрапив їм до рук.

Страсті Ісусові могли б обмежитися плювками. В цьому вже забагато підлості як для нашої слабої віри. Проте влада Ісуса над душами людей має свої корені у відповідності його страждань стражданням людей, а не лише звичайним болям, властивим людському побуту. Досить того, щоб знайшовся на, світі хоча б один в'язень чи мученик, невинно чи давіть справедливо засуджений, який побачив би у покривдженому і розіп'ятому Ісусі свій власний образ і свою подобу. Коли серед виючого натовпу по вулиці Моцарта тягли молодого вбивцю, щоб відтворити сцену його злочину, одна жінка плюнула йому в обличчя, і він відразу ж прийняв вигляд Христа. Відтоді, як Ісус страждав і помер, люди не стали менш жорстокими і крові вони проливають не менше, але жертви знову відтворюються за образом і подобою Божою, навіть не знаючи цього, навіть цього не бажаючи.

РОЗПУКА ІУДИ

Коли Ісуса вирвали із рук слуг, щоб тягти до Преторії, яка, безсумнівно, знаходилась у вежі Антонія, що вище Храму, одна людина приголомшено спостерігала за скоєним нею. Вона не була якоюсь потворою; Іуда не думав, що все зайде так далеко. Ну, там ув'язнення, кілька ударів, напевно, батогом, і теслю відправлять до його верстата. Ще трохи — і сльози Іуди в спогадах людей змішалися б зі слізьми Петра. Він міг би стати святим, захисником усіх тих, хто не перестає зраджувати. Каяття душило його; Євангеліє уточнює, що "він розкаявся". Він приніс тридцять срібників первосвященикові і признався у своєму злочині: "Згрішив я, видавши кров невинного..." Іуда був на межі повного каяття. Бог мав би і зрадника, потрібного для спокутування, і ще одного святого.

Що йому тих тридцять срібників? Можливо, він не зрадив би Ісуса, якби не любив його, якби не відчував, що його самого люблять менше, ніж інших. Убогі розрахунки скнари не могли штовхнути його на цей вчинок; напевно, саме в ту хвилину, коли голова Йоаца притулилася до серця Господнього, сатана навічно оселився в душі Іуди.

"Тоді', кинувши гроші в Храмі, він побіг за місто й повісився". Поки останній із злочинців не втрачає надії, диявол не здобуде перемоги над ним. Поки в найбільш грішній душі жевріє промінчик надії, від безконечної любові вона відділена лише простим зітханням. Залишається тайною тайн, чому на це зітхання синові погибелі не вистачило сили.

Первосвященики, відмовившись торкатися грошей, які були платою за кров, купили: на них поле, щоб зробити з нього кладовище для чужинців. Вони вбивали Сина Божого і думали тільки про те, щоб себе не заплямувати! Так, напередодні Пасхи вони не наважились увійти до Преторії, і прокуратор мусив вести з ним" переговори, знаходячись у перистилі. Тут виявляється безглуздість букви закону, букви, яка вбиває і в ім'я якої було принесено в жертву стільки ягнят, а найпершим був Агнець Божий.

ПІЛАТ

Пілат ненавидів і зневажав синедріон, а також Ірода Антипу, але водночас боявся їх. У Римі він програв їм обом справу про золоті щити: спочатку прокуратор почепив їх у царському палаці в Єрусалимі, а потім змушений був перенести назад у Кесарію, свою постійну резиденцію. Відколи прокуратор програв цей процес, він остерігався тих на-віжених: "Беріть самі цю особу,— кричав він до них,— і судіть за вашим законом". *

Ті самі іудеї, які бояться осквернитися, переступивши поріг Преторії, де вони вимагатимуть смертного присуду невинному, заявлятимуть, що їм не дозволено нікого вбивати. Вони віддадуть Ісуса на розп'яття, та при цьому не виголосять вироку. Лицемірство, яке Христос так люто викривав протягом трьох років, виявляється тепер у всій своїй мерзенності.

Роздратований Пілат вертається до Преторії, але не втрачає розсудливості. Він не знає, яке запитання поставити цьому бідолашному чоловікові, вирваному на якусь хвилину у зграї мерзотників. Було б перебільшенням казати, що прокуратор піддався жалості. Він уже знав, що треба потурати манії божевільних:

— Ти цар іудейський?

Але Ясновидець відповідає йому: "Ти кажеш це від себе чи інші так про мене тобі оповіли?"

Ні, це не божевільний! Пілат сердито бурчить: "Хіба я іудей?", ображений тим, що його вплутали в цю фанатичну історію. А в цей час чоловік продовжує:

— Царство моє не від світу цього. Якби моє царство було від цього світу, то сторожа моя воювала б, аби мене не видати іудеям. Але не звідтіля моє царство... Ти кажеш, що я цар. Я на те уродився і прийшов у світ, щоб свідчити істину.

"ЇЦо таке істина?" — запитує Пілат. Якби він мав серце злидаря, блудниці чи митника, він, можливо, дістав би таку відповідь: "Я, що говорю до тебе, є Істина". Але це була поважна людина, високий сановник; на такі слова він здвигнув би плечима. Проте якась таємна сила діє на Пілата: щось є в тій людині... Він не зміг би сказати, що саме, однак більше не вважає його за божевільного. Синедріон, певно, розлютився на нього від заздрощів. Важко заперечувати силу його погляду, його голосу... Цей римлянин зневажає іудеїв, але він забобонний. Ніколи не знаєш... Схід аж кишить небезпечними божествами. А тут ще його жінка, побачивши якийсь сон про того праведника, переказала, щоб не встрявав у ту справу. І чому б не звільнити його? На лихо, члени синедріону поставили справу на політичний грунт: Ісус проголошує себе царем і Месією, а таких ворохобників якраз найбільше боявся Рим. Противники Пілата знають це і повертають проти нього небезпечну зброю. Справа незначна, але вона може його погубити. Він політик і, як кожен політик, хоче примирити дві сторони, вдається до вивертів. Раптом Пілат ляскає себе в чоло: знайшов! Назарянин? Але ж цей Ісус — підлеглий Ірода! Посварившись із тетрархом, коли той без його згоди вчинив різанину бун-тівників-галилейців, Пілат виявить до нього повагу і вб'є двох зайців: звільниться від Ісуса і помириться з Іродом, який, до речі, з нагоди Пасхи перебуває в Єрусалимі.

ІСУС ПЕРЕД ІРОДОМ

Убивця Йоана Хрестителя давно вже хотів побачити цього знаменитого Ісуса і спочатку зустрів його з певною урочистістю в оточенні охорони і придворних. Вигляд нещасного, напевне, викликав у нього замішання. Тим не менше, він засипав Ісуса запитаннями. Але Син людський був німий як статуя. Незважаючи на викрики книжників, він нічого не відповідав цьому лисові, як колись назвав Ірода. Тетрарх і його двір були тим світом, за який Ісус не молився. Жерці викликали у нього меншу огиду, ніж ті нікчемні розбійники, ті кривляки і покидьки, які вважали себе за еліту.

— Як? То це Ісус! Яке розчарування! Лише за це одне він заслуговує смерті.

— Але ж мені казали, що він вродливий! Який він осид-ний! Зовсім не виглядає на пророка! Так і хочеться да¥и йому милостиню.

— Це нечувано — так створювати собі репутацію!

— Йоан Хреститель ^принаймні щось являв собою. А цей поряд з Йоаном — порожнє місце. Він мізинця його не вартий. Просто його тінь! і

— Ні, ви тільки подивіться на його вигляд! Ким він себе уявляє, цей телепень.

— Він думає, що справляє нк нас враження своєю мовчанкою...

Іродові увірвався терпець; не зумівши вирвати з Ісуса жодного слова, він наказав для глуму накинути на нього білу одежину і відвести до Пілата, свого друга Пілата.

ВАРАВВА

Високий сановник мусив шукати іншого виходу. І, здавалося, знайшов, коли хтось нагадав йому, що на свято Пасхи був звичай відпускати на волю одного в'язня, на якого вкаже народ. Прокуратор знову вийшов до натовпу, і народ перестав кричати, щоб вислухати його рішення.

— Жодної провини я не знаходжу за цим чоловіком. Хочете, щоб я за звичаєм відпустив царя іудейського?

Якщо він назвав його так з іронією, то зробив це необачно. Книжники і жерці у нестямі підказували людям свій наказ: треба вимагати звільнення розбійника Варавви. І знявся суцільний крик:

— Варавву! Варавву!

Пілат відступив, намагаючись усе-таки врятувати цього невинного від знавіснілого натовпу. Не знаходячи нічого кращого, він із поблажливістю римлянина вигадує жорстоку хитрість — довести цього чоловіка до такого ступеня злиденності і ницості, щоб ніхто більше не приймав усерйоз його сміховинне зазіхання на царство. Аби вирвати його з рук цієї вовчої зграї, він віддав його своїм воякам. Він знав, як ті люди виконують подібну роботу: вийшовши з їхніх рук, цар іудейський обеззброїть не тільки членів синедріону, він викличе до себе жалість навіть черствих первосвящеників.

БИЧУВАННЯ

Отже, вояки взяли Ісуса, збираючись добре забавитися. На кінцях шкіряних пасків були прив'язані свинцеві кульки. Всі наші поцілунки, всі наші обійми, це проституювання тіл, створених для того, щоб бути житлом Любові, це осквернення плоті, ці злочини не лише проти божественної благодаті, але й проти природи — все це Син людський бере на себе. Кров, що заливає тіло, окутує йqгo в першу багряницю, на яку вояки накинуть другу — з тканини, щоб вона прилипла до живого м'яса. На землі лежать в'язки терня та очерету для розпалу. "Стривай, я зроблю вінець тому цареві! Слухай, встроми йому в лапи очеретину... Радуйся, царю іудейський!" Штовхаючи один одного, вони ставали перед ним навколішки, а потім били кулаками в обличчя, яке незабаром нагадувало суцільну рану.

ЕССЕ HOMO

Коли римлянин побачив, у що перетворився той іудей, він заспокоївся: вояки добре впоралися з роботою — це жалюгідне створіння повинно викликати сором у тих, хто привів його сюди. Він хотів сам повідомити Тм про це (з тим виглядом, який означав: "Побачите те, що маєте побачити").

— Оце виводжу вам його, щоб ви знали, що я жодної провини за ним не знаходжу.