Життя Ісуса - Сторінка 27

ч

Він вернувся за Ісусом і знову вийшов до натовпу, підштовхуючи поперед себе якесь опудало, покрите червоним лахміттям, у терновому вінку, у масці з плювків, гною і крові, із сплутаними пасмами волосся.

— Ось —людина!

Вони не впали навколішки. Де ж поділися зцілені прокажені, звільнені біснуваті, сліпці, яким він відкрив очі? Багато з тих, хто повірив у нього, хто всупереч усьому ще беріг надію, втратили останню віру, побачивши цього покидька людського роду. О! Хай він буде зметений з лиця землі! Хай він щезне! Як ми могли вірити у це! Яка ганьба!

Гучний крик натовпу: "Розіпни його!" збентежив прокуратора. Він силкувався перекричати їх: "Але ж він не винен!" Тоді з натовпу вийшов один первосвященик. Запала глибока тиша, бо він говорив від імені всіх:

— У нас є закон, і за законом він мусить умерти, бо він із себе Сина Божого зробив.

Пілат стривожився. Син Божий — що б це могло означати. Він вернувся у Преторію, наказав Ісусові підійти і поставив йому дивне запитання: "Звідкіля ти?" ^

Прокураторові йшлося не про земне походження Ihyca. Безперечно, в цьому невідомому римлянин відчував величезну силу, непідвладну йому. Але Христос мовчав. Пілат втрачав терпіння: невже людина не розуміє, що її суддя наділений владою розіп'ясти або відпустити!

— Не мав би ти наді мною ніякої, влади, якби тобі не

було дано її згори. Через те на тому, хто мене тобі видав, більший гріх. . ;

"З тієї хвилини Пілат намагався відпустити його. Але іудеї кричали: "Якщо ти його відпустиш, то не будеш кесаревим другом. Усяк, хто робить з себе царя, кесареві противиться". Почувши ці слова, Пілат наказав вивести Ісуса з Преторії і сів на суддівське сидіння, на місце, яке по-грецьки називається "літостротон", а по-єврейськи — "гаввата" (недавно знайдено ту бруківку, якої торкалися священні ноги Ісуса). То був день приготування до Пасхи, близько шостої години. І сказав Пілат іудеям: "Ось цар ваш!" Та вони закричали: "Геть! Гет'ь! Розіпни його!" А Пілат знову до них: "Маю я розіп'ясти вашого царя?" Первосвященики відповідали: "Немає в нас царя, тільки кесар!"

Відповідь загрозлива. Пілат зрозумів, що зайшов надто далеко: якщо він визволить цього нещасного, на нього донесуть у Рим. І Пілат знайшов виверт, щоб законним чином зняти з себе відповідальність: він прилюдно умив руки і проголосив себе невинним у крові цього праведника. Тепер мали відповідати іудеї. Нещасний народ кричав: "Кров його — на нас і на наших дітях!" Так було, так залишається дотепер, але прокляття це не вічне: для Ізраїлю збережене місце праворуч Сина Давидового. , ♦

ХРЕСНА ДОРОГА

Він — здобич, олень, відданий на поталу гончим псам. Як нестиме він свій хрест, якщо сам ледве ноги пересуває? Замість нього хрест несе Симон з Кирени, батько двох учнів — Олександра і Руфа. Поряд, нічим не відрізняючись від Бога, ідуть два розбійники — волочать такі ж колоди. Погляньмо на той хрест, яким він насправді був,— зовсім не подібним на той престол, який ми відтоді воздвигли і який підносить Агнця Божого над цілим світом! Правда ця майже незносна, треба мужності, щоб подивитися їй у вічі. "Перші християни,— пише отець Лягранж,— з острахом зображали розп'яття Христа, бо на власні очі бачили ті нещасні голі тіла, прикріплені до нетесаних стовбурів з поперечною перекладиною у формі літери Т. Вони бачили руки і ноги, при-цвяховані до шибениці, бачили, як хиталися голови, а тіла обвисали під власною вагою. Бачили, як пси, приваблені запахом крові, гризли їм ноги, як над цією різнею кружляли яструби, а розіп'яті, знеможені тортурами, палаючи від спраги, нерозбірливо кликали смерть. Таких мук зазнавали раби і розбійники. Така мука чекала й Ісуса".

Голгофа здіймається біля самих міських воріт. Чи достатня тут відстань,*щоб, згідно з Писанням, Ісус міг тричі впасти? Короткий шлях, по якому вояки тягнуть Ісуса крізь щільний натовп. Він, певно, не бачить Марії, але вона тут. Вона користується тим, що І! синові й II Богові не вистачає ні сил, ні голосу, щоб прогнати II; нарешті вона виходить з мовчанки і темряви з мечем у серці. Жоден святий не зможе так міцно обняти хрест, як Діва; вона мовчки прилучається до Спокутування. Ні, Мати не кричала, її не називають серед тих жінок, які з плачем супроводжували засудженого. А він у ці хвилини думає про ту кару, яка впаде на місто Т'на його народ за ті страждання, й аж здригається: —"Плачте над собою і над вашими дітьми!" Одна ридаюча жінка підійшла і витерла його обличчя шматком полотна. У євангелістів не знаходимо імені Вероніки. Але вона існує; це не вигадана особа. Хіба могла жінка утриматися, щоб не витерти це страшне обличчя.

РОЗП'ЯТТЯ

Настала найстрашніша мить: віддирання одежі, що пристала до ран, удари молотком по цвяхах, піднесення хреста, тіло, що обвисає всією своєю вагою, спрага, вгамована оцтом, миррою і жовчю, і нагота, сором цього нещасного тіла, виставленого напоказ... О, притулок Святих Дарів! Кати роблять свою катівську справу, нічого більше. Ісус молиться за них, бо вони не знають, що творять. Та немає краю ненависті книжників і первосвящеників. Вони ще тут, перед цією живою раною,— сміються, похитують головами, кепкують; вони не перестають тріумфувати: "Інших спасав, а себе спасти не може! Зійди-но з хреста, і ми увіруємо в тебе. Якщо ти цар іудейський, спаси сам себе!"

Одне затьмарює їхню радість — напис, який Пілат прикріпив на перекладині: "Це є цар іудейський". Вони намагаються переконати прокуратора, щоб зробий^поправку: "Він називав себе царем іудейським". Але терпінню прокуратора вже настав край, а може, його мучить тривога. Він сухо випроваджує їх: "Що написано, те написано".

Довкола Шибениці, яка піднімається невисоко над землею, вирує натовп; засуджений висить низько, і плювки долітають до нього. Натовп кепкує без кінця: "Ти, що руйнуєш Божий храм і за три дні відбудовуєш знову, спаси себе самого!"

Хай він врятує самого себе, і вони відразу ж повірять у нього. Ті, кого він любить, гуртуються біля нього, захищаючи його виставлене напоказ тіло, прикриваючи своєю любов'ю його наготу, надто скривавлену і на^то страждаючу, щоб образити чийсь погляд. Крізь кров і гній він бачить, як його біль відбивається на дорогих обличчях — Марії, його матері, Марії Магдалини і Марії Клеопової, материної сестри. Йоан, напевно, заплющив очі. Та ось чудовий епізод, останнє відкриття невинної і розіп'ятої Любові, про яке розповідає нам лише євангеліст Лука: "Один із розбійників, повішених на хресті, зневажав Христа, звертаючись до нього: "Хіба ти не Христос? Спаси себе і нас". Але другий розбійник картав свого товариша, говорячи: "Чи ти не боїшся Бога, ти, що засуджений на ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, якої заслужили нашими вчинками; цей же не зробив нічого злого". Як тільки він мовив це, дана була йому величезна милість — милість вірити, що цей розіп'ятий, цей нещасний покидьок, якого тепер навіть собаки оминають, є Христос, Син Божий, Творець життя, Небесний Цар. І він сказав Ісусові:

— Господи, згадай про мене, як прийдеш у своє царство.

— Ще сьогодні будеш зі мною на небі".

Один порух чистої любові — і ціле злочинне життя відкинуто геть. Добрий розбійнику, святий робітник останньої години, дай нам шаленство своєї надії.

СМЕРТЬ

В безодні свого терпіння Ісус огортає поглядом дві особи, які він найбільше любив у цьому світі, й довіряє їх одну одній: "Жінко, ось син твій.— Ось мати твоя..." І наша також — на віки вічні. Відтоді Марія і Йоан не розлучалися.

Раптом пролунав несамовитий крик, який ще й досі морозить наші серця:

— Боже мій, Боже мій, чому ти покинув мене?

Це перший вірш 21-го псалма, того псалма, яким Христос жив до самої смерті. Так, ми глибоко віримо в те, що Син мусив спізнати і таке жахіття, як бути покинутим своїм Отцем. Але правдою є й те, що своєю конаючою думкою він тримався цього псалма, шостий, сьомий і восьмий вірші якого в ту саму хвилину дослівно здійснювались у ньому: "А я — черв'як, а не людина, посміховище людей, презирство народу. Всі ті, що на мене дивляться, глузують з мене, кривляться, кивають головами, мовлячи: "Поклався на Господа — нехай його рятує, нехай його спасає, коли він його любить!" Пробили мені руки й ноги! Одежу мою ділять між собою і на хітон мій жеребок кидають".

Все це сповнюється. На хітон, від верху тканий, кинули жеребоц. Умираючий Христос приймає те, що пророчилось йому. Робить іїе з останніх сил. Але покинутим він відчув себе у Гефсиманському саду. Певно, упродовж трьох важких років він не раз вигукував першу строфу 21-го псалма (як і ми в годину втоми або страждання говоримо: "Боже мій!"). Найдивніше те, що, почувши, як він скрикнув: "Елої! Елої!",— вояки подумали, що Христос кличе пророка Іллю, і казали: "Він Іллю кличе. Побачимо, чи Ілля прийде його рятувати..." Отже, ті прості вояки зберігали трохи віри... А тим ^асом умираючий виконує свою фоль — строфа за строфою. Він мовить ще: "Спраглий я". До Ісусових уст прикладають губку, намочену в оцті. В цьому не було якоїсь злої витівки: таким оцтом користувалися вояки, це, певно, був особливий сорт оцтової кислоти. Ісус вимовив: "Звершилось".

І, схиливши голову, помер. Але перед тим він викрикнув якось таємничо, після чого один сотник, вдаривши себе в груди, промовив: "Чоловік цей справді був Син Божий..." Не треба ніяких слів; якщо на це воля Творця, достатньо й одного крику, щоб людська істота визнала його.

ПОКЛАДЕННЯ У ГРІБ

Це все, що лишається хмарного весняного дня від трьох років похмурої історії,— тіла трьох страчених при вході до міста під грозовим небом. Явище звичне: тіла злочинців залишали в науку іншим при міських воротах для загального огляду и на поталу звірам. Але перед Пасхою трупи страчених треба було забрати геть. На прохання іудеїв і за наказом Пілата вояки покінчили з двома розбійниками, перебивши їм голінки. Оскільки Ісус був уже мертвий, один з вояків списом проколов йому груди напроти серця. Йоан, який, певно, тулився головою до тіла у лахмітті, побачив, як з відкритої рани полилися кров і вода й потекли на нього.

Иосиф з Ариматеї, один із тих таємних учнів Ісуса, які боялися іудеїв при його житті, дістав дозвіл прокуратора взяти Ісусове тіло.