Жовтий Кром - Сторінка 16

Цезарське середовище створює цезаря, як особливий корм і маточна чарунка створюють бджоломатку. Ми відрізняємося від бджіл лише тим, що вони, одержавши відповідний корм, обов'язково створюють матку; щодо нас такої певності нема. Одна людина з десятьох, поміщених у цезарське середовище, залишиться доброю, розумною або великою. Решта розквітне в цезарів, а вона — ні. Сімдесят чи вісімдесят років тому, прочитавши про подвиги Бурбонів у Південній Італії, простодушні люди вкрай здивовано вигукували: "Подумати лишень, що таке може діятись у дев'ятнадцятому сторіччі!" А кілька років тому ми теж здивувалися, узнавши, що в наше ще дивовижніше двадцяте століття з бідолашними темношкірими Конго та Амазонки обходяться так само, як з англійськими рабами за часів Стефана. Нині нас нічим уже не здивуєш. Чорно–хакі плюндрують Ірландію, поляки безсовісно зраджують жителів Сілезії, знахабнілі фашисти вбивають своїх співвітчизників у Італії — ми сприймаємо це як належне. Після війни нас уже ніщо не дивує. Ми створили цезарське середовище, і з'явилося безліч маленьких цезарів. Що ж у цьому незвичайного?

Містер Скоган допив рештки портвейну і знову налив у склянку.

— У цю саму мить. — провадив він, — у будь–якому куточку землі відбуваються найжахливіші речі. Людей кришать, січуть, патрають і шматують; їхні тіла розкладаються, а очі гниють разом з усім іншим. Крики болю й страху за допомогою коливань переносяться в повітрі із швидкістю тисяча сто футів на секунду. Після трьох секунд вони вже стають абсолютно нечутними. Це дуже сумні факти; але хіба через них ми менше втішаємося життям? Звичайно ж, ні. Ми співчуваємо, це безперечно; ми можемо яскраво уявити страждання народів та окремих людей, і нам їх шкода. Але що таке співчуття та уява, кінець кінцем? Надзвичайно мало. Навіть коли особу, що їй ми співчуваємо, поєднують із нами якісь зв'язки, навіть у цьому разі наше співчуття не заходить далеко. І це також добре; бо коли б людина справді могла розуміти й відчувати страждання інших людей, вона ніколи не мала б ані хвилини душевного спокою. Порода людей, здатних на істинне співчуття, не знала б, що таке радість. Але, на щастя, як я вже казав, ми не належимо до такої породи. Коли почалася війна, мені не раз здавалося, що завдяки уяві та співчуттю я дійсно страждаю разом із тими, хто страждає фізично. Та за місяць чи два мені довелося визнати, що це не так. А я ж вважаю свою уяву сильнішою, ніж у більшості людей. У стражданні людина завжди самотня; сумно, коли доводиться страждати на самоті, але це дає змогу радіти всім іншим.

Запала мовчанка. Генрі Уїмбуш відсунув свого стільця.

— Мені здається, що нам слід приєднатись до дам, — мовив він.

— Я з вами згоден, — сказав Айвор, жваво підхопившись на ноги. Він повернувся до містера Скогана. — На щастя, — зауважив він, — ми можемо ділитися своїми радощами. Ми не завжди приречені бути щасливими на самоті.

Айвор сильно вдарив по клавішах у заключному акорді своєї імпровізації. В цьому тріумфальному потоці звуків промайнув натяк на те, що великий палець лівої руки зачепив "сі" разом із "до". Та загальне враження від цього розкішного шуму залишилося досить яскраве. Дрібні деталі не мають ваги, коли загальне враження добре. Крім того, в цьому натяку на "сі" було щось дуже сучасне. Айвор обкрутився на стільчику й відкинув назад волосся, що спадало йому на очі.

— Ось так, — сказав він. — На жаль, це все, що я можу для вас зробити.

Залунали оплески та схвальні вигуки, а Мері, не відводячи своїх великих порцелянових очей від музиканта, голосно сказала: "Чудово!" — і судорожно вдихнула повітря.

Природа й доля змагалися між собою, осипаючи Айвора Ломбарда всіма своїми найліпшими дарами. Він був дуже багатий і цілком незалежний. Мав гарну зовнішність, приємні манери і більше любовних перемог, ніж міг сам пригадати. У нього був чудовий, хоча й непоставлений тенор; він надзвичайно ефектно вмів імпровізувати на фортепіано. Був аматор–медіум і телепат і мав солідні знання про потойбічний світ. Умів миттю складати римовані вірші. Блискавично малював символічні картини, і хоч малюнок мав іноді маленькі вади, зате фарби завжди були просто–таки піротехнічні. Він з успіхом виступав в аматорських театрах і при нагоді ставав натхненним кухарем. Як і Шекспір, він "трохи знав латину і ще менше — грецьку" !. Для такої голови, як у нього, освіта видавалася зайвою. Навчання лише занапастило б його природні здібності.

— Ходімо в сад, — запропонував Айвор. — Сьогодні чудовий вечір.

— Дякую вам, — сказав містер Скоган. — Щодо мене, то я волію посидіти у цьому ще чудовішому фотелі.

Він статечно пахкав люлькою і був абсолютно щасливий.

Генрі Уїмбуш також був щасливий. Якусь мить він дивився поверх свого пенсне у бік Айвора, а потім, не мовивши ні слова, заходився гортати заяложені рахункові книги шістнадцятого століття, які останнім часом становили його улюблену лектуру. Про господарські видатки сера Фердінандо він знав більше, ніж про свої власні.

Загін тих, хто захотів гуляти, зібрався під прапором Айвора. Це були Анна, Мері, Деніс і, як не дивно, Дженні. Надворі було тепло й темно, місяць ще не зійшов. Вони ходили по терасі, й Айвор співав неаполітанської пісні "stretti, stretti" — ближче, ближче, — після чого було щось про кохану іспанську дівчину. Атмосфера ставала напруженою. Айвор обняв Анну за стан, схилив їй голову на плече і в такому положенні йшов далі, співаючи. Здавалося, інакше й бути не може. Деніс дивувався, чому сам ніколи так не робив. Він ненавидів Айвора.

— Спустімось до басейну, — запропонував Айвор. Він випустив Анну з обіймів і оглянувся, щоб підігнати свою маленьку отару. Вони пройшли попід будинком туди, де починалася тисова алея, що вела до нижнього саду. Дорога між прямовисною стіною будинку та високими тисами здавалась чорним проваллям. Десь праворуч крізь живопліт тисів вели донизу приступки. Деніс ішов на чолі загону і навпомацки прокладав шлях; у такому мороці людину опановує безглуздий жах перед глибокими проваллями з гострими каменями на дні. Раптом десь позаду пролунало злякане: "Ой!", і щось різко і сухо ляснуло, напевне хтось дістав ляпаса. Потому долетів голос Дженні: "Я повертаюся додому". Її тон був рішучий, і, ще вимовляючи ці слова, вона вже танула в темряві. Інцидент, хоч би що він означав, було вичерпано. Деніс пішов далі. Айвор знову тихо заспівав:

Phillis plus avare que tender Ne gagnant rein a refuser Un jour exigea a Silvandre Trente moutons pour un baiser

Мелодія завмирала і знову звучала легко і млосно; теплий морок, що обступив їх, здавалося, пульсував, як кров.

Le lendemain, nouvelle affaire;

Pour le berger, le troc fut bon

— Тут приступка! — гукнув Деніс. Він провів своїх супутників через небезпеку, і за хвилину вони вже ступили на дерен тисової алеї. Тут було світліше або принаймні не так темно, бо алея була ширша від стежки, якою вони йшли попід стіною будинку. Піднявши голову, вони могли бачити між високими чорними деревами смужку неба та кілька зірок.

Car il obtint de la bergere… — провадив Айвор, і раптом скрикнув: "Я побіг униз", після чого зник, помчавши з гори й уривчасто співаючи на ходу:

Trente baisers puor un mouton

Інші помчали за Айвором. Деніс плентався позаду, марно закликаючи всіх бути обережними: схил стрімкий, і можна скрутити собі в'язи. "Що сталося з цими людьми?" — дивувався він. Вони стали як кошенята, що їм дали котячої м'яти. Він і сам відчував, що в ньому озивається якесь кошеня; проте, як і всі його емоції, це було скоріш теоретичне відчуття, і його зовсім не поривало вистрибувати по–котячому.

— Обережно! — ще раз гукнув він, і щойно це слово злетіло з його уст, як — гуп! — попереду почувся звук важкого падіння, далі хтось засопів від болю і зрештою щиросердно скрикнув: "Ой!" Деніс майже зрадів; він їх попереджав, цих йолопів, а вони й слухати не схотіли. Він підтюпцем задріботів униз косогором, прямуючи до незримого мученика.

Мері збігла з кручі, ніби локомотив на розгоні. У неї аж у голові зашуміло від цього шаленого бігу, і їй здалося, що вона вже ніколи не спиниться. Аж ось схил зробився пологіший, і вона майже стала. Зненацька її схопила чиясь простягнута рука.

— Ну, — сказав Айвор, пригортаючи її до себе, — тепер я тебе спіймав, Анно.

Вона спробувала звільнитися.

— Це не Анна. Це Мері.

Айвор весело засміявся.

— Так і є! — вигукнув він — Сьогодні я вже вдруге пошився в дурні. Уперше це було з Дженні. — Він знову зареготав, і так весело, що Мері не втрималась і засміялася теж. Він не забирав руку, якою її обнімав, і все це було так натурально, що Мері більше не пручалася. Притулившись одне до одного, вони йшли понад басейном. Мері була надто низенька, і Айвор не міг зручно покласти голову їй на плече. Він пестливо потерся щокою об її густе, гладеньке волосся. Трохи згодом заспівав знову; ніч палко забриніла від його голосу. Потім поцілував Мері. Анна чи Мері, Мері чи Анна. Здається, нема особливої різниці, котра з двох. Звичайно, в деталях вони відрізняються, але загальне враження одне й те саме; а, зрештою, лише загальне враження має вагу.

Деніс спустився з пагорба.

— Хто тут поранився? — гукнув він.

— Це ти, Денісе? Я забила щиколотку — і коліно, і руку. Я вся побита.

— Сердешна Анна, — сказав він. І не стримавшися, додав: — Але ж безглуздо було кидатися в темряві з гори.

— Йолоп! — сердито вигукнула вона. В її голосі бриніли сльози. — Авжеж, безглуздо.

Він сів біля неї на траву і відчув, що вдихає легкі, чарівні пахощі, що завжди витали над нею.

— Запали сірника, — звеліла вона. — Я хочу оглянути свої рани. Він намацав у кишені коробку. Черкнув сірником, і вогник вихопив із мороку маленький казковий світ — обличчя Аннн, її мерехтливу жовту сукню, білі оголені руки, смужку зеленого дерну. А кругом густа чорна темрява. Анна простягла долоні; від падіння вони були забруднені травою й землею, а на лівій видніли два чи три червоні садна.

— Могло бути гірше, — сказала вона. Але Деніс був страшенно зворушений; а надто коли помітив на її віях росинки сліз, мимовільних сліз болю. Він витягнув носовичок і заходився обтирати бруд із пораненої руки.