Жовтий Кром - Сторінка 18

Досі, однак, нічого не було зроблено, почасти через те, що меморіальний комітет ніяк не міг дійти згоди, почасти з поважнішої причини, яка полягала в тому, що зібраних грошей не вистачило б на жоден із пропонованих проектів. Кожні три або чотири місяці містер Бодихем виголошував проповідь, присвячену цій проблемі. Останню він прочитав у березні; отже, час зробити парафіянам чергове нагадування.

"І на кедрах посеред храму було вирізьблено весняні квіти".

Містер Бодихем трохи торкнувся Соломонового храму. Потім перейшов до храмів та церков узагалі. Які особливості цих споруд, присвячених Богові? Насамперед те, що вони цілком непридатні для будь–яких мирських потреб. Це будівлі, що не мають практичної цінності, з "вирізьбленими весняними квітами". Соломон міг би побудувати й бібліотеку — бо чи ж не був він наймудрішою людиною на світі? Він міг би викопати водоймище — що могло бути кориснішим у такому палючому місті, як Єрусалим? Він не зробив ні того, ні того, він збудував дім, весь покритий різьбленими весняними квітами, дім, що не мав ніякої практичної цінності. Чому? Тому, що він присвятив це творіння Богові. У Кромі було багато розмов про Пам'ятник Війни. За своєю сутністю Пам'ятник Війни — це творіння, присвячене Богові. Це знак подяки за те, що перша фаза вирішальної світової війни увінчалася торжеством праведної справи; водночас це — наочно втілена молитва до Бога, щоб він не відкладав надовго своє пришестя, бо лиш він один може принести остаточний мир. Бібліотека, водоймище? Містер Бодихем обурено й гнівно засудив цю ідею. Згадані творіння присвячувалися б людині, а не Богові. Як Пам'ятник Війни вони абсолютно непридатні. Запропоновано цвинтарну браму. Це те, що цілком відповідає суті Пам'ятника Війни: це творіння, присвячене Богові і вкрите весняними квітами. Правда, одна брама вже є. Але що може бути простішого, як зробити другі ворота у цвинтарній огорожі; а другі ворота вимагатимуть і другої критої брами. Надійшли й інші пропозиції. Вікна з кольорового скла, мармуровий монумент. Обидві вони розумні, особливо остання. Настав час спорудити Пам'ятник Війни. А то буде пізно. У будь–яку годину, як тать у ноші, може з'явитись Господь. Але виникли деякі труднощі. Бракує коштів. Жертвувати гроші на святе діло повинні всі, відповідно до своїх достатків. Від тих, хто втратив на війні родичів, можна було б сподіватися суми, яку їм довелося б заплатити за похорон, коли б цей родич помер удома. Дальше зволікання стає згубним. Пам'ятник Війни треба збудувати негайно. Він звертається до патріотизму та благочестя своєї пастви.

Генрі Уїмбуш по дорозі додому думав про книги, які він подарує Меморіальній Бібліотеці. Він звернув на стежку через поле; це приємніше, ніж іти дорогою. Біля першого перелазу стояв гурт сільських підлітків, одягнених в огидні, погано пошиті чорні костюми, які в Англії кожну неділю чи свято перетворюють на похорон. Вони реготали й курили і розступилися перед Генрі Уїмбушем, торкаючись капелюхів, коли він повз них проходив. Він відповів на їхнє вітання; але його обличчя, що зливалося в одне ціле з сірим котелком, залишилося незворушним.

За часів сера Фердінандо чи його сина сера Джуліуса, подумав Генрі Уїмбуш, ці молодики веселилися б у неділю навіть у Кромі, цьому відлюдному сільському замкові. Стріляли б із лука, грали в кеглі, танцювали. Тепер у них не було ніяких розваг, крім паскудного Бодихемового клубу хлопчиків, де все було заборонено, та, зрідка, танців або концертів, які влаштовував Уїмбуш. Нудьга або урбаністичні розваги в столиці графства — такий вибір залишався цим бідолашним хлопцям. Сільських гулянок більше не було; їх знищили пуритани.

Він пригадав, що в "Щоденнику" Меннінгема 1 за 1600 рік є дивне місце, дуже дивне місце. Якісь члени міського магістрату в Беркншрі, пуритани, натрапили на скандальне видовище. Однієї місячної літньої ночі вони їхали верхи в супроводі загону місцевих стражників і десь серед пагорбів побачили гурт голих чоловіків і жінок, що танцювали між оборами для овець. Члени магістрату та їхні люди спрямували коней на юрму. Якими ж, певно, безпорадними відчули себе ті бідолаги: голі проти озброєних вершників. Танцюристів заарештували, відшмагали, кинули до в'язниці й посадовили в колодки; відтоді місячний танок ніколи більше не танцювали. Який вікодавній, земний, вакхічний ритуал знайшов тут свій кінець? — думав Г енрі Уїмбуш. Чи не танцювали їхні предки під місячним сяйвом ще тоді, коли про Адама та Єву ніхто й не чув… Йому подобалося так думати… А тепер цього вже нема. Ці мляві молодики, якщо їм закортить танцювати, змушені будуть їхати велосипедом шість миль, до міста. Село запустіло, воно позбавлене власного життя, власних радощів. Благочестиві члени магістрату назавжди загасили веселий вогник, що горів з передковічних часів.

Па Тулліїгробі п'ятнадцять віків.

Незмінний і чистий, тон вогник горів.

Він подумки повторював ці рядки і сумно думав про минуле, що навіки пішло в забуття.

Довга сигара Генрі Уїмбуша курилася запашним димом. У нього на колінах лежала "Історія Крому"; він неквапно перегортав сторінки.

— Навіть не знаю, який уривок вам прочитати сьогодні, — замислено мовив він. — Не позбавлені інтересу подорожі сера Фердінандо. А його син, сер Джуліус, терпів від манії, ніби в його поті зароджуються мухи; кінець кінцем це призвело його до самогубства. Або сер Кіпріан. — Він почав гортати швидше. — Або сер Генрі. Або сер Джордж… Ні, мабуть, я не читатиму ні про кого з них.

— Але ви мусите щось прочитати, — зажадав містер Скоган, вийнявши люльку з рота.

— Либонь, я прочитаю вам про свого діда, — сказав Г енрі Уїмбуш, — і про події, які передували його одруженню із старшою дочкою останнього сера Фердінандо.

— Г аразд, — погодився містер Скоган. — Ми слухаємо.

— Перше ніж я почну читати, — сказав Генрі Уїмбуш, підводячи очі від книги і скидаючи пенсне, яке тільки–но почепив на носа, — я повинен сказати кілька слів про сера Фердінандо, останнього з Лепітів. Після смерті чесного й безталанного сера Геркулеса Фердінандо зробився володарем фамільного багатства, яке значно збільшилося завдяки хазяйновитості та ощадливості його батька; він одразу ж поставив собі за мету прогайнувати його, що й робив — весело й на широку ногу. На той час, коли йому минуло сорок років, він проїв, а, головне, пропив і пролюбив майже половину своєї маєтності і неминуче позбувся б незабаром і решти, коли б не закохався в дочку парафіяльного священика, та так нестямно, що запропонував їй руку й серце. Дівчина дала згоду і менш ніж за рік стала повновладною господинею в Кромі і над своїм чоловіком. У вдачі сера Фердінандо відбулися разючі зміни. Він зробився ощадливим, акуратним і навіть здержливим, бо рідко тепер випивав більш як півтори пляшки портвейну за один раз. Занепала маєтність Лепітів знов почала зростати, і це незважаючи на важкі часи (бо сер Фердінандо одружився 1809 року, в розпалі наполеонівських війн). Здавалося, серу Фердінандові судилася щаслива й шанована старість у колі своїх дітей — а леді Лепіт уже подарувала йому трьох дочок, і не було підстав сумніватися, що вона народить іще багато дочок, а також синів. Однак провидіння постановило інакше. Наполеон, який накоїв стільки лиха, став також причиною, хоч і непрямою, передчасної смерті цієї виправленої людини.

Сер Фердінандо, який був великим патріотом, із перших днів війни з Францією став по–своєму святкувати наші перемоги. Коли щаслива звістка досягала Лондона, він звичайно одразу ж купував багато спиртного, сідав у першу–ліпшу поштову карету і їздив по всій країні, сповіщаючи добру звістку всім, кого зустрічав. Він роздавав її на кожній станції, разом із спиртним, кожному, хто мав охоту слухати чи пити. Так, після Нілу він доїхав аж до Едінбурга; а коли поштові карети, уквітчані лавром на знак тріумфу та кипарисом на знак жалоби, вирушили по країні зі звісткою про перемогу й загибель Нельсона, він просидів цілісіньку холодну жовтневу ніч на передку норвічського "Метеора" з морським барильцем рому на колінах та двома ящиками старого бренді під сидінням. Ця весела традиція була однією з багатьох звичок, від яких він відмовився після одруження. Перемоги на Піренеях, відступ із Москви, Лейпціг і зречення тирана — усе це залишилося невідсвяткованим. Але сталося так, що влітку 1815 року сер Фердінандо кілька тижнів жив у столиці. То була низка тривожних, непевних днів; потім надійшла славна звістка про Ватерлоо. І сер Фердінандо не витримав; у ньому знов пробудилась його весела юність. Він мерщій подався до свого виноторговця й купив дванадцять пляшок бренді розливу 1760 року. Батська поштова карета вже відходила; за великі гроші він купив собі право їхати на передку і, сидячи на почесному місці поруч із кучером, гучно оголошував про падіння корсиканського бандита і передавав по колу п'янкий напій. Вони проїхали через Аксбрідж, Слоу, Мейденхед. Велика звістка розбурхала сонний Редінг. У Дідкоті одним із конюхів так сильно заволоділи патріотичні почуття і бренді 1760 року, що він ніяк не міг затягти хомут. Ніч ставала дедалі холоднішою, і сер Фердінандо переконався, що хильнути ковток на кожній зупинці для нього вже замало. Щоб підтримати в собі життєдайне тепло, він був змушений пити і між зупинками. Вони під'їздили до Суіндона. Карета мчала з карколомною швидкістю — шість миль за останні півгодини, — коли враз сер Фердінандо, що досі тримався твердо, схитнувся й упав на дорогу сторч головою. Сонних пасажирів розбудив поштовх. Карета зупинилася. Кондуктор із ліхтарем побіг назад. Він знайшов сера Фердінанда ще живого, але непритомного; з його рота текла цівка крові, його переїхали задні колеса карети, поламавши йому майже всі ребра й обидві руки. Череп у двох місцях тріснув. Його взяли до карети, але він помер раніше, ніж дісталися до наступної станції. Такий був скік сера Фердінандо — жертви власного патріотизму. Леді Лепіт заміж уже не виходила, постановивши присвятити решту своїх днів донькам — Джорджіані, котрій на той час виповнилося п'ять років, і дворічним близнятам Еммеліні та Кароліні.

Г енрі Уїмбуш замовк і знов начепив пенсне.

— На цьому вступ закінчується, — сказав він.