Жовтий Кром - Сторінка 20

Двері за нею причинилися й клацнули. За хвилину вони знов відчинилися, і служниця, уже без таці, швидко пройшла назад і зникла в напрямку кухні. Джордж спробував повернутися до своїх роздумів, але якась невтримна цікавість спрямовувала його думки до потайних дверцят, сходів, маленької служниці. Даремно він переконував себе, що його хата з краю, що намагання розкрити секрет цих дверцят і таємничих сходів за ними буде безпардонним нахабством. Усе даремно; не менше п'яти хвилин він героїчно опирався своїй цікавості, але потім побачив, що стоїть перед смужкою панельної обшивки, крізь яку зникла служниця. Досить було одного погляду, щоб визначити положення потаємних дверцят — потаємних, зрозумів він, лише для того, хто дивився неуважно. То були найзвичайнісінькі двері, на одному рівні з панеллю. Їх не зраджувала ані засувка, ані ручка; лише маленька клямка, захована глибоко в деревині, запрошувала, щоб її натиснули. Джордж дивувався, як це він не помітив двері раніше; тепер, після того як він їх побачив, вони просто лізли в очі, були не менш помітні, ніж дверцята шафи з фальшивими полицями та макетами книжок. Він прочинив двері й зазирнув усередину. Старі дубові сходи закручувалися вгору і десь там зникали. Маленьке схоже на щілину віконце пропускало денне світло; він стояв у самому низу центральної вежі, а віконце виходило на терасу; внизу, в басейні, все ще галасували й хлюпалися.

Джордж зачинив двері й повернувся на своє місце. Однак його цікавість не вгамувалася. Більше того, вона тільки посилилась. Куди ведуть сходи? Куди ходила маленька служниця? Це його не стосується, твердив він собі, це його не стосується. Спробував читати, але думками був далеко. О чверть на першу мелодійно продзвонив годинник. Ураз наважившись, Джордж підвівся, перейшов кімнату, відчинив приховані дверцята і став підніматися сходами. Він проминув перше віконце і дійшов до наступного. На мить зупинився, щоб звести дух; його серце ганебно калатало, неначе він наближався до незнаної небезпеки. Так порядні люди не роблять, говорив собі Джордж, це жахлива невихованість. Навшпиньках він піднімався вище й вище, поки опинився перед дверима. Прислухався. Не чутно було ані звуку. Припавши оком до замкової шпарини, він не побачив нічого, тільки білу, освітлену сонцем стіну. Підбадьорений, повернув ручку і ступив на поріг. І тут його очам відкрилася дивовижна картина.

Посеред освітленої сонцем маленької кімнати (тепер там будуар Прісілли, — зауважив мимохідь містер Уїмбуш) стояв круглий столик червоного дерева. На його блискучій поверхні відбивалися кришталь, порцеляна і срібло — усі атрибути вишуканої трапези. Холодне курча, ваза з фруктами, великий окіст, розрізаний до ніжної біло–рожевої середини, холодний пудинг з родзинками, пляшка рейнвейну та карафа кларету змагалися за місце на цьому розкішному столі. А за столом сиділи три сестри, три чарівні Лепіт — і їли!

Коли в дверях раптом з'явився Джордж, вони всі подивились на нього і тепер сиділи, заклякнувши від подиву. Джорджіана, що сиділа напроти дверей, втупила в нього свої величезні чорні очі. Між великим та вказівним пальцями правої руки вона тримала курчачу ніжку; граціозно вигнутий мізинець був відставлений убік. Курчача ніжка так і не дійшла до її розкритого рота, зависнувши на півдорозі. Обидві її сестри повернулися, щоб глянути на непроханого гостя. Кароліна все ще стискала в руках виделку й ніж; пальці Еммеліни обвилися навкоко ніжки келиха з кларетом. Ця німа сцена тривала, як їм здалося, нескінченно довго. Усі застигли, ніби скульптурна група. Потім усе прийшло в рух. Джорджіана впустила курчаче стегенце, ніж та виделка Кароліни із дзенькотом упали на тарілку. Еммеліна, зойкнувши, підхопилась на ноги. Хвиля паніки досягла й Джорджа; він повернувся і, белькочучи на бігу щось нерозбірливе, кинувся геть із кімнати — і далі вниз по кручених сходах. У залі зупинився, і тут, сам один у мовчазному домі, став сміятися.

Під час ланчу помітили, що сестри їдять трохи більше, ніж завжди. Джорджіана поколупала квасолю і з'їла цілу ложку телячого холодцю.

"Сьогодні я почуваю себе трохи краще, — повідомила вона лордові Тімпані, коли він привітав її з відродженням апетиту. — Трохи матеріальнішою", — додала вона з нервовим сміхом. Підвівши очі й зустрівши погляд Джорджа, почервоніла й мерщій відвернулася.

Того ж таки дня пополудні вони на хвильку залишилися сам на сам у саду.

— Ви нікому не скажете, Джордже? Обіцяйте, що ви нікому не скажете, — благала вона. — Ми здамося всім такими смішними. Адже їсти — це так недуховно. Дайте мені слово, що ви нікому не розповісте.

— Розповім, — брутально відказав Джордж. — Я розповім усім, якщо тільки…

— Це шантаж.

— Нехай і так, — погодився Джордж. — Я дам вам двадцять чотири години на роздуми.

Звичайно, леді Лепіт була розчарована; вона розраховувала на краще — на Тімпані й на корону пера. Але, зрештою, і Джордж був не такий уже поганий. Вони справили весілля перед Новим роком".

— Бідолашний дідусь! — додав містер Уїмбуш, закривши книгу і скинувши пенсне. — Коли я читаю в газетах про гноблені народності, то згадую його. — Він припалив згаслу сигару. — Це було матріархальне врядування, надзвичайно централізоване і позбавлене представницьких інституцій.

Генрі Уїмбуш замовк. У тиші знову стало чути, як Айвор пошепки дає пояснення до своїх малюнків із життя духів. Прісілла, яка задрімала, зненацька прокинулась.

— Що таке? — спитала вона зляканим голосом людини, раптово пробудженої від сну.

Дженні вловила її слова. Вона підвела голову, всміхнулася й заспокійливо мовила:

— Це про шинку.

— Що про шинку?

— А те, що читав Г енрі. — Вона закрила свій червоний блокнот і натягла на нього гумову стяжку. Потім, підвівшись, оголосила: — Я йду спати.

— І я, — сказала Анна, позіхаючи, та в неї не було сил устати з фотеля.

Ніч була гаряча й задушлива. Фіранки недвижно висіли по боках відчинених вікон. Обмахуючись портретом Астральної Істоти, Айвор висунувся у темряву і голосно зітхнув.

— Повітря, як вата, — повідомив він.

— Після півночі буде прохолодніше, — сказав Генрі Уїмбуш і обережно додав: — Я так гадаю. Інакше я не зможу заснути.

Прісілла повернула голову в його бік; монументальна зачіска хиталася при найменшому її русі.

— Ви повинні зробити зусилля, — мовила вона. — Коли я не можу заснути, то концентрую свою волю і кажу: "Я спатиму, я вже сплю!"

І миттю засинаю. Ось що значить сила думки.

— Але чи діє вона в таку парку ніч? — поцікавився Айвор. — Я зовсім не можу спати, коли вночі так парко.

— Я теж. — озвалася Мері. — Хіба що на свіжому повітрі.

— На свіжому повітрі! Чудова ідея!

Кінець кінцем вони постановили спати на вежах — Мері на західній, Айвор на східній. Свинцевий дах на обох вежах мав горизонтальні площинки, а матраци можна було просунути крізь люки, що туди виходили. Під зорями, під щербатим місяцем вони неодмінно спатимуть. Витягли матраци, постелили простирадла, і за годину обоє, кожен зі своєї вежі, гукнули одне одному добраніч через прірву, яка розділяла їх.

На Мері свіже повітря не справило жаданої чарівної дії. Навіть крізь матрац можна було відчути, що свинцеві плитки дуже тверді. До того ж звідусіль чулися якісь звуки: весь час кричали сови, а один раз, перелякавшись невідомо чого, всі гуси у дворі несамовито загелготали. Зорі та щербатий місяць потребували уваги, а коли небо перекреслив метеорит, лишалося тільки лежати з розплющеними очима й очікувати наступного. Час ішов; місяць піднімався в небі вище й вище. Тепер Мері хотілося спати ще менше, ніж коли вона вляглася тут. Сіла й подивилась через парапет. Чи зміг заснути Айвор? І немовби у відповідь па її німе запитання, з‑за димаря на тому боці даху безшумно з'явилася біла постать, у якій при місячному світлі неважко було впізнати Айвора. Розкинувши руки, мов канатоходець, він рушив уперед по гребеню даху між вежами. Чим ближче він підходив, тим дужче його хитало. Мері безмовно дивилась на нього: мабуть, він іде уві сні! Що, як раптом прокинеться, ось зараз! Варто їй заговорити чи ворухнутись, і це може закінчитись його смертю. Вона більше не сміла дивитися й опустилась на подушки. Але пильно прислухалась. Протягом, як їй здалося, довгого–довгого часу не було чутно ні звуку. Потім по черепиці затупотіли кроки, той, хто йшов, посковзнувся і пошепки вилаявся: "Чорт!" Незабаром над парапетом виринули голова й плечі Айвора. Потім нога, за нею — друга. Він був на даху. Мері вдала, ніби враз прокинулася.

— Ой! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?

— Я не міг заснути, — пояснив він, — і подумав, а що як і ви не можете? Прийшов сюди, бо одному на вежі нудно. Як ви вважаєте? Розвиднятися почало ще до п'ятої. На сході купчилися довгі вузькі хмари, ніби охоплені помаранчевим полум'ям. Небо було бліде й показувало на дощ. З тужним криком, схожим на зойк загиблої душі, на парапет вежі сів величезний павич, що важко підлетів знизу. Айвор і Мері одразу прокинулись.

— Держи його! — гукнув Айвор, підхоплюючись. — Ми здобудемо перо.

Переляканий павич у безтямній тривозі бігав по парапету, вклонявся, підстрибував і квоктав; його довжелезний хвіст метлявся на всі боки. Потім, залопотівши крильми, павич шугнув у повітря і велично опустився на землю з віднайденим почуттям власної гідності. Та він залишив трофей. Айвор здобув своє перо, око з довгими віями, пурпурове й зелене, блакитне й золоте. Він вручив його своїй дамі.

— Перо ангела. — мовив він.

Якусь мить Мері дивилася на перо серйозно й уважно. Лілова піжама була на неї завелика і приховувала обриси її тіла; вона була схожа на велику плюшеву ляльку, щось на зразок ведмедика — ведмедика з головою ангела, рожевими щоками й золотим дзвіночком волосся. Ангельське обличчя, перо з крила ангела… Вся атмосфера цього світанку мала в собі щось ангельське.

— Яка надзвичайна річ — статевий відбір, — сказала Мері, нарешті відвівши погляд від казкового пера.

— Надзвичайна! — відгукнувся Айвор. — Я обираю тебе, ти обираєш мене. Яке щастя!

Він обняв її за плечі, і вони стоячи дивились на схід. Перші промені сонця вже почали зігрівати й забарвлювати бліду світанкову заграву. Бузкова піжама й біла піжама; то була юна й чарівна пара.