Жовтий Кром - Сторінка 21

Сонце торкнулося їхніх облич. Все це було дуже символічно; але ж, якщо вже на те пішло, на цьому світі немає нічого не символічного. Глибока й прекрасна істина!

— Мені час повертатися на свою вежу, — сказав нарешті Айвор.

— Уже?

— На жаль. Скоро піднімуться слуги і взагалі…

— Айворе…

Далі було довге й безмовне проїдання.

— А зараз, — мовив Айвор, — я повторю свій номер на гребені даху.

Мері обвила руками його шию.

— Не треба, Айворе. Це небезпечно. Будь ласка.

Кінець кінцем йому довелося зглянутись на її благання.

— Г аразд, — сказав він, — я спущуся в будинок і піднімуся сходами.

Крізь люк він зник у темряві, яка все ще ховалася всередині будинку із зачиненими віконницями. За хвилину він з'явився на дальній вежі. Помахав рукою і пропав з очей, сховавшись за парапетом. Знизу, з будинку, долинуло тонке осине дзижчання будильника. Він повернувся саме вчасно.

Айвор поїхав. Сидячи за вітровим склом у своєму жовтому седані, він мчав просторами сільської Англії. Товариські та любовні обов'язки абсолютно невідкладного характеру кликали його в усі куточки королівства, з однієї баронської вітальні до іншої, із замку до замку, з єлизаветинського особняка до георгіанського палацу. Сьогодні в Сомерсеті, завтра в Уорвікшірі, у суботу в Уест—Райдінгу, вранці у вівторок в Аргайлі — Айвор ніколи не відпочивав. Ціле літо, від початку липня і до кінця вересня він присвячував себе своїм обов'язкам; він був їхнім мучеником. Восени повертався на відпочинок до Лондона. Кром був лише маленький епізод, крихітна бульбашка у бистрині його життя; він уже належав до минулого. На чай Айвор приїде до маєтку Гоблі, і там його зустріне привітна усмішка Зенобії. А вранці у четвер… та до цього ще дуже, дуже далеко. Він згадає про четвер, коли той настане. Поки що буде Гоблі, буде Зенобія.

За своїм звичаєм, від якого ніколи не відступав, Айвор залишив вірша у книзі гостей Крома. Він склав цей експромт за ті десять хвилин, що передували його від'їздові. Деніс і містер Скоган неквапом повернулися назад від брами, де розпрощалися з Айвором; у залі, на письмовому столі, вони побачили розкриту книгу для гостей з Айворовим віршем, на якому ще не висохло чорнило. Містер Скоган прочитав його вголос:

Владик прадавніх незбагненний чар — Блиск їх уяви, скрес фантасмагорій В усе проник: явив себе в речах, Сягнув глибин морських й околів горніх.

Зазлотивсь таємниче в крил очах Метеликів, з уявлюваннх оргій Відлюдника, співаючи, промчав.

Мов ураган з дощем, мов клекіт орлій.

Та чари ті, шо п 'є моя душа.

Могутніші. То чари Крома,

Вони — мов дзвонів вечоровий шал.

Мов поклик віших духів і фантомів.

О, вирок злий! Душа — в облозі втрат — Вертає в Кром, шукає там розрад.

— Дуже мило, зі смаком і тактовно, — сказав містер Скоган, коли скінчив читати. — Мене лише трохи непокоять золоті очі крил метелика. Ви знаєте, що таке поетичне мислення, Денісе, то поясніть, прошу.

— Простісінька річ, — відповів Деніс. — Цими словами Айвор передає, що крила чарівні.

— Тепер усе стало абсолютно ясно.

— Іноді доводиться так страждати, — провадив Деніс, — через те, що красиві слова не завжди означають те, що їм належало б означати. От, наприклад, недавно я знищив цілого вірша тільки тому, що слово "кармінативний" не означає того, що йому належало б означати. "Кармінативний" — звучить чудово, еге ж?

— Чудово, — погодився містер Скоган. — І що ж воно означає?

— Це слово я запам'ятав з дитинства, — сказав Деніс. — І дуже його любив. Коли мені траплялося застудитись, мене звичайно лікували настоєм кориці — анітрохи не допомагає, але приємно, його наливали крапля по краплі з вузенької пляшечки — золотистий пекучий напій. На етикетці перелічувалися ного достоїнства, і там його характеризували також як надзвичайно кармінативний. Я закохався в це слово. "Хіба це не кармінативно?" — казав я собі, випиваючи ліки. Здавалося, воно так чудесно передає те відчуття внутрішнього тепла, ту бадьорість, ту — як би мені це висловити? — фізичну втіху, які приходили після вживання напою. Згодом, коли я відкрив для себе алкоголь, "кармінативне" стало означати подібну, але благороднішу, майже духовну бадьбрість. Кармінативні властивості мали бургундське, ром, старе бренді, "Лакріма Крісті", марсала. алеатіко, портер, джин, шампанське, кларет, молоде вино з тосканських виноградників — я їх порівнював, я їх класифікував. Марсала кармінативна райдужно, м'яко; джин зігріває і водночас поколює й освіжає. У мене була справжня таблиця кармінативних оцінок. А тепер, — Деніс простяг руки долонями догори, жестом розпачу, — тепер я знаю, що означає слово "кармінативне" насправді.

— І що ж воно означає? — трохи нетерпляче запитав містер Скоган.

— Кармінативне, — проказав Деніс, повільно, з любов'ю вимовляючи кожен склад, — кармінативне. Я уявляв, що це слово має якесь невиразне відношення до carmen–carimmis (пісня–пісні) і ще більш невиразне — до caro–carms (плоть) та похідних від нього, як–от карнавал, карнація. "Кармінативне" — у цьому слові була ідея співу й ідея плоті, рожевої, теплої, з натяком на розваги mi Careme (четвер на третьому тижні великого посту, відзначався у Франції карнавалами і народними гуляннями) та маскарадні свята у Венеції. "Кармінативне": тепло, бадьорість, внутрішня зрілість — усе було в цьому слові. А виявилось…

— До діла, дорогий Денісе, — обурився містер Скоган, — до діла.

— Так от, позавчора я написав вірша, — мовив Деніс. — Я написав вірша про дію кохання.

— Інші робили те саме задовго до вас, — сказав містер Скоган. — Тут нема чого соромитись.

— Я розвивав думку, — провадив Деніс, — що дія кохання часто подібна до дії вина, що Ерос може п'янити так само, як і Бахус. Мовляв, кохання кармінативне по своїй суті. Воно дає нам відчуття тепла, бадьорість.

Воно кармінативне, як вино… — ось що я написав. Цей рядок не тільки гарно звучить, підлещував я себе, він ще й дуже промовистий і значущий. У слові кармінативний було все: детальний і точний передній план, бездонна глибина фантазії.

Воно кармінативне, як вино…

Я був цілком задоволений. І раптом мені спало на думку, що я, по суті, ніколи не перевіряв цього слова за словником. "Кармінативне" зростало разом зі мною від часів пляшечки з коричневим настоєм. Я його завжди приймав на віру. Це слово мало для мене багатий зміст, ніби якийсь грандіозний витвір мистецтва, це був цілий краєвид із безліччю людських постатей.

Воно кармінативне, як вино…

Я вперше звірив це слово паперу, і мені раптом захотілося піддати його лексикографічній перевірці. Маленький англо–німецький словник — ось усе, що було у мене під рукою. Я розкрив його на літері "к" — "ка", "кар", "карм". Ось воно — "кармінативний: windtreibend (вітрогінне)^^^^^, — повторив Деніс.

Містер Скоган засміявся. Деніс похитав головою.

— Звичайно, мені було не до сміху, — провадив він. — Для мене то був кінець глави, загинуло щось юне й дорогоцінне. Пішли в небуття роки — роки дитинства й невинності, — коли я вірив: "кармінативне" означає… означає… просто кармінативне. А тепер переді мною решта мого життя — день чи десять років чи півстоліття, коли я вже знатиму, що "кармінативне" означає windtreibend.

Plus ne suis ce que j'ai ete Et ne saurai jamais etre.

(Я вже не той, що раніше І ніколи таким не буду.)

Коли усвідомлюєш це, стає дуже сумно.

— Кармінативне… — мовив у задумі містер Скоган.

— Кармінативне, — повторив Деніс.

Якусь хвилину вони мовчали.

— Я не певен, чи здатні ви зрозуміти, як я люблю слова, — озвався нарешті Деніс. — Вас аж надто цікавлять самі речі, ідеї, люди. Ваш розум має іншу будову, ніж розум літератора. Видовище того, як містер Гладстон відшукує тридцять чотири рими до імені Марго, найімовірніше викликало б у вас почуття жалю до нього. Конверти Малларме з їх римованими адресами, певно, залишать вас байдужим, якщо тільки не викличуть у вас співчуття; ви не можете зрозуміти, що

Aple a ne point te cabrer, hue!

Poste, et j'ajouterai, dia!

Si lu ne fuis onze–biz Rue Balzac, chez cet Heredia —

це маленьке чудо.

— Ви маєте рацію, — погодився містер Скоган. — Таки не можу.

— І ви не відчуваєте магічної сили цих рядків?

— Не відчуваю.

— Так випробовується літературний склад мислення, — мовив Деніс, — відчуття магічного, розуміння того, що слова мають владу. Словесна оболонка літератури — це просто розвиток магії. Слова — то перший і найгранді озні ший людський винахід. За допомогою мови людина створила собі новий світ; що ж дивного в тому, що вона любила слова і вірила в їхню чародійну силу! За допомогою гармонійно зчеплених слів чаклуни викликали кроликів із порожніх капелюхів і духів — зі стихій. Літератори, їхні нащадки, продовжують цю справу, складаючи свої словесні формули, і тремтять від благоговіння й радості перед силою власного заклинання. Кролики з порожніх капелюхів? Ні, їхні заклинання мають витонченішу силу, бо викликають почуття з порожніх душ. Переформульовані за правилами їхнього мистецтва, навіть найбезбарвніші твердження набувають глибокої значущості. Ось, наприклад, твердження, яке ви могли б висловити хірургові, що пропонує вам операцію: "Фармацевтичні засоби безпечніші за скальпель". Самоочевидна істина, навіть і в тому разі, якщо висловити її по–французькому: Les medicaments sont mois dangereux que le scalpel d'un chirurgien. Але якщо я висловлю цю саму думку так: "Ліки ніжніші, ніж ніж", то, попри всю свою очевидність, вона стане значущою, незабутньою, хвилюючою. Створення чогось із нічого силою слова — що ж це, як не магія? І, додам я, що ж це, як не література? Половина великої світової поезії — це ті самі "Фармацевтичні засоби безпечніші за скальпель", що набули чарівної сили у вигляді "Ліки ніжніші, ніж ніж". А ви не відчуваєте значущості слів. Мені вас шкода.

— Кармінативне для мозку, — замислено мовив містер Скоган. — ось що вам треба.

Поставлена на чотири кам'яних гриби, невеличка комора на два чи три фути піднімалась над живоплотом. Під нею завжди було темно, волого і росли високі, розкішні трави. Тут, у затінку, серед мокрої зелені знайшла собі захист від полудневого сонця родина білих качок. Одні стояли й чистили себе дзьобами, інші відпочивали, притиснувшись до землі, неначе прохолодна трава була водою.