Жовтий Кром - Сторінка 25

Дивлячись у нього, він думав про оголені руки Анни, її лискучий чорний купальник, її рухливі коліна й ступні.

І білонога мила Люс На баскій бербери"…

О, ці клапті чужої роботи! Зможе він коли–небудь назвати свій розум своїм власним чи ні? Справді–бо, чи є в нього в голові хоч крихта чогось такого, що дійсно належить йому, чи все — тільки освіта?

Він повільно пішов понад самим басейном. Над маленькою затокою він побачив у затінку тисів Мері, що сиділа в задумі, спершись спиною на п'єдестал приємно–комічної копії Венери Медіцейської, роботи якогось безіменного скульптора сейченто.

— Привіт! — кинув він, бо проходив так близько від неї, що мусив озватись.

Мері підвела голову.

— Привіт, — відповіла сумно й байдуже.

Атмосфера в цьому алькові з темних дерев здалася Денісові заспокійливо–елегічною. Він сів біля неї у тінь нагої богині. Запала тривала мовчанка.

Сьогодні вранці перед сніданком Мері знайшла на своїй тарілці поштову листівку з фотографією Великого парку в Г облі. Велична георгіанська будівля з фасадом на шістнадцять вікон, з квітниками на передньому плані; широкі рівні газони простяглися праворуч і ліворуч за межі фотографії. Ще десять років таких важких часів, і Гоблі, як і всі подібні замки, збезлюдніє й запустіє. Ще п'ятдесят років, і місцеві фермери забудуть про те, що тут колись були межові знаки. Вони зникнуть, як зникли раніше монастирі. Проте в даний момент Мері не обходили ці міркування.

На зворотному боці листівки, під самою адресою Айворовим чітким великим почерком був написаний чотиривірш:

Привіт, місяцесяйна діво! Наречена Сонця, прощавай! Мов з янголових крил Пір 'їни випали й поринули у мене.

То спомини про ніч й ранковий небосхил.

Далі йшов постскриптум із трьох рядків: "Чи не зможете ви попросити одну з покоївок надіслати мені пачку лез для гоління, яку я забув у шухляді вмивальниці. Дякую. Айвор".

Сидячи під вічно юною Венерою, Мері розмірковувала про життя й кохання. Визволення від пригнічень не принесло їй очікуваного душевного спокою, а тільки тривогу й нові, ще не звідані страждання. Айвор, Айвор… Тепер вона не могла жити без нього. А тим часом чотиривірш на поштовій листівці недвозначно свідчив, що Айвор дуже добре міг обходитися без неї.

Тепер він був у Гоблі; там же була й Зенобія. Мері знала Зенобію. Вона згадала останній куплет пісні, що він співав тієї ночі в саду.

Le lendemain, Phillis pue sage Aurail donne moutons et ehien Pour un baiser que le volage A Lisette donnait pour rien.

На цю згадку Мері зронила сльозу; ніколи в житті вона не була такою нещасною, як тепер.

Першим порушив мовчання Деніс.

— Людина, — тихо почав він у печально–філософському тоні, — не являє собою самодостатнього світу. Бувають хвилини, коли вона вступає в контакт з іншими людьми, коли вона змушена зважати на існування поруч із нею інших світів.

Він виклав надзвичайно абстрактне узагальнення як передмову до інтимної сповіді. Це був початок розмови, яка мала поступово наблизитись до карикатур Дженні.

— Це правда, — мовила Мері й узагальнила в свою чергу: — Якщо певна особа вступає з кимось у близькі стосунки, вона (або він — це, звичайно, одне й те саме) майже неминуче мусить або страждати, або завдавати страждань.

— Людина здатна до того захопитися спогляданням власної персони, — провадив Деніс, — що навіть забуває, що це видовисько відкрите й для інших.

Мері не слухала.

— Ця проблема, — говорила вона, — особливо гостро відчутна в питаннях сексу. Якщо особа вступає в інтимні стосунки з іншою природним шляхом, то, безперечно, або постраждає вона сама, або завдасть страждань партнерові. Якщо ж вона уникатиме таких стосунків, то може наразитись на не менш тяжкі страждання, які є наслідком протиприродних пригнічень. Як бачите, це дилема.

— Коли я думаю про свій випадок, — сказав Деніс, більш рішуче прямуючи до мети, — то дивом дивуюся, як мало я знаю про людей узагалі і, що вони про мене думають, зокрема. Наші думки — це запечатані книги, які лиш інколи розкриваються. — Він зробив такий жест, ніби знімав з блокнота резинку.

— Це жахлива проблема, — мовила замислено Мері. — Треба мати особистий досвід, щоб по–справжньому усвідомити, як це жахливо.

— Ви маєте рацію, — кивнув Деніс. — Треба відчути це на собі. — Він нахилився до неї і стишив голос. — Якраз сьогодні вранці, наприклад… — почав він, однак його сповідь було перервано. Згори від будинку долинув удар гонга, що на відстані здавався тихим гудінням. Настав час ланчу. Мері автоматично підхопилася на ноги, і Деніс, трохи ображений тим, що вона виявила таку зацікавленість їжею і такий незначний інтерес до його духовних переживань, рушив слідом за нею. Вони пройшли всю дорогу до будинку, не вимовивши ні слова.

— Сподіваюся, всім відомо, — оголосив Г енрі Уїмбуш під час обіду, — що в понеділок у нас традиційне свято і що вам доведеться допомагати на ярмарку.

— Боже! — вигукнула Анна. — Ярмарок — я геть про нього забула. Який жах! Ти не можеш відмінити його, дядю Генрі?

Містер Уїмбуш зітхнув і похитав головою.

— Боюся, — сказав він, — що не можу. Я б давно поклав цьому край, але вимоги Доброчинності суворі.

— Не доброчинності ми хочемо, а справедливості, — сердито буркнула Анна.

— До того ж, — провадив містер Уїмбуш, — ярмарок став традицією. Дайте–но пригадати… Нині минає двадцять два роки відтоді, як ми це почали. Тоді все було дуже скромно. А тепер… — він розвів руками й замовк.

Те, що містер Уїмбуш терпів і далі цей ярмарок, було яскравим свідченням його громадянських почуттів. Спершу щорічний Доброчинний ярмарок у Кромі був чимось на зразок церковного базару. Згодом усе це перетворилося на галасливе народне гуляння з каруселями, киданням у ціль кокосових горіхів, балаганними виставами — найсправжнісінький ярмарок на широку ногу. Щоб повеселитися на місцевому святі св. Варфоломія, до парку сунули люди з усіх навколишніх сіл і навіть із столиці графства. Місцевий притулок непогано тут заробляв, і лише з цієї причини містер Уїмбуш, якому ярмарок давно сидів у печінках, досі не поклав край цій халепі, через яку щороку так терпіли його парк і сад.

— Я зробив уже всі приготування, — провадив Генрі Уїмбуш. — Завтра поставлять кілька великих наметів. У неділю привезуть гойдалки й карусель.

— Виходить, відступати нікуди, — сказала Анна, звертаючись до товариства. — Вам усім доведеться щось робити. Як особлива ласка вам надається право самим обрати собі ярмо. Я працюватиму, як завжди, в чайній палатці; тітка Прісілла…

— Люба моя, — урвала її місіс Уїмбуш, — у мене сила турбот важливіших, аніж ярмарок. Але коли настане понеділок, то можеш не сумніватися, я зроблю все від мене залежне, щоб підбадьорити селян.

— Чудово, — сказала Анна. — Тьотя Прісілла підбадьорюватиме селян. А що робитимете ви, Мері?

— Я не зможу робити нічого там, де треба стояти й дивитися, як люди їдять.

— Тоді ви будете наглядати за дитячими ігрищами.

— Г аразд, — погодилася Мері. — Я наглядатиму за дитячими ігрищами.

— А містер Скоган?

Містер Скоган замислився.

— Чи дозволять мені ворожити? — спитав він нарешті. — Мені здається, я це зумію.

— Але ж ви не зможете ворожити в цьому костюмі!

— Хіба? — містер Скоган критично себе оглянув.

— Вам доведеться одягнутися відповідним чином. Ви все ще наполягаєте?

— Я ладен витерпіти всі образи.

— Згода! — сказала Анна і повернулася до Гомбо: — Ви повинні стати нашим моментальним художником. "Ваш портрет за п'ять хвилин. Ціна — один шилінг".

— Шкода, що я не Айвор, — мовив Гомбо, засміявшись. — За додаткових шість пенні я міг би малювати ще й портрети їхніх духів.

Мері спалахнула.

— Не слід, — мовила вона суворо, — легковажно говорити про такі речі. Хоч би яка була ваша особиста думка, парапсихологія — це дуже серйозна наука.

— А що робитиме Деніс?

— У мене нема ніяких талантів, — відмахнувся Деніс. — Я буду просто одним із тих хто носить значок у петлиці, підказує людям, де подають чай і попереджає, щоб вони не ходили по траві.

— Ні, ні, — заперечила Анна. — Так не годиться. Ти повинен робити щось іще.

— Але що? Усі гарні посади вже розхапали, і мені залишається тільки бубоніти вірші.

— Г аразд, ти бубонітимеш вірші, — погодилася Анна. — Мусиш написати поему, присвячену цій події — "Оду святу". Ми її видрукуємо на верстаті дядька Г енрі і продаватимемо по два пенси за штуку.

— Шість пенсів, — заперечив Деніс. — Вона коштуватиме шість пенсів.

Анна похитала головою.

— Два пенси, — твердо повторила вона. — Більше ніж за два пенси ніхто не купить.

— Тепер залишилася Дженні, — сказав містер Уїмбуш. — Дженні, — покликав він, підвищивши голос, — що робитимеш ти?

Деніс хотів був запропонувати їй малювати карикатури по шість пенсів за штуку та подумав, що розумніше буде вдавати, ніби він нічого не знає про цей її талант. Його думки знов повернулись до червоного блокнота. Невже він справді такий?

— Що я робитиму? — перепитала Дженні. На мить вона спохмурніла; потім її обличчя прояснилось, і вона всміхнулася. — Замолоду. — мовила вона, — я вчилась бити в барабан.

— У барабан?

Дженні кивнула і на підтвердження своїх слів закалатала по тарілці ножем і виделкою, як барабанними паличками.

— Якщо випаде нагода побити в барабан… — почала вона.

— Ну, звичайно, — сказала Анна, — така нагода буде. Отже, ми тебе записуємо на барабан. Ролі розподілено, — додала вона.

— І дуже добре розподілено, — підхопив Гомбо. — Я з нетерпінням чекаю нашого великого свята. Ото буде весело.

— Ні, не буде, — заперечив містер Скоган. — Усі ці свята, дні відпочинку й канікули завжди приносять тільки розчарування.

— Ну, ну, — запротестував Гомбо. — Мої дні відпочинку в Кромі принесли мені тільки радість.

— Невже? — з невинним виразом спитала Анна.

— Еге ж. тільки радість! — підтвердив він.

— Мені приємно це чути.

— Справа тут у самій природі речей, — провадив містер Скоган, — наш відпочинок не може дати нам нічого, крім розчарування. Застановимося на хвильку. Що таке відпочинок? Ідеальний, платонічний відпочинок — це, безперечно, повна й абсолютна переміна. Ви згодні з моїм визначенням? — Містер Скоган обвів поглядом обличчя всіх присутніх, його гострий ніс. обкрутився по півколу, мов стрілка компаса.