Жовтий Кром - Сторінка 26

Ознак незгоди не було; він провадив: — Отже, повна й абсолютна переміна. Але ж це якраз те, чого ми ніколи не можемо досягти — за самою природою речей. — Містер Скоган ще раз швидко оглянувся навколо. — Це безперечно. Будучи самі собою, будучи представниками Homo sapiens, будучи членами суспільства — як можемо ми сподіватися на абсолютну переміну? Нас обмежують страхітлива вбогість людських можливостей, погляди, які суспільство накидає нам завдяки нашій згубній здатності піддаватися впливам, наша індивідуальність. Про повний відпочинок людини не може бути й мови. Дехто з нас відчайдушно бореться за можливість мати такий відпочинок, але нам ніколи не щастить — я дозволю собі висловитись метафорично — дістатися далі Саузенда.

— Ви наганяєте тугу, — сказала Анна.

— Цього мені й треба, — відповів містер Скоган і, розчепіривши пальці правої руки, повів далі: — Погляньте, приміром, на мене. Який у мене може бути відпочинок? Обдаровуючи мене пристрастями і здібностями. Природа виявилась страшенною скнарою. Людські можливості і так прикро обмежені. Мій же обсяг — це обмеженість у обмеженому. З десяти октав людського інструмента я охоплюю щонайбільше дві. Так. хоча я й одержав якісь знання, мені бракує естетичного чуття; хоч у мене і є здібності до математики, я цілком позбавлений релігійності; хоч я від природи і схильний до сластолюбства, в мені мало амбіції і я зовсім не ласий до грошей. Освіта ще більше звузила мій діапазон. Вихований у суспільстві, я пройнявся його законами; я не тільки боюсь узяти від них відпочинок, утекти на канікули, мені страшно навіть про це подумати. Одне слово, у мене є совість, а також страх перед в'язницею. Так, я переконався в цьому на власному досвіді. Як часто я намагався взяти канікули, втекти від себе, від власної занудної природи, від осоружного інтелектуального оточення! — Містер Скоган зітхнув. — Але завжди невдало, — додав він, — завжди невдало. Замолоду я весь час намагався — і як завзято! — пробудити в собі релігійні та естетичні почуття. Ось, переконував я себе, дві важливі й глибокі емоції. З ними життя стане багатшим, теплішим, яскравішим, взагалі більш цікавим. Отож я намагався зазнати їх. Почав читати твори містиків. Вони здалися мені найубогішим базіканням, яким, природно, вони й повинні здатися кожному, хто не зазнає одних почуттів з авторами, що їх написали. Тому що тут важить тільки емоція. Книга — це лише спроба передати емоцію, яка сама взагалі–то не може бути висловлена мовою розуму й логіки. Містик втілює в космологію гостре відчуття свербіння під грудьми. Для інших містиків космологія символізує те саме. Для атеїста вона нічого не символізує і тому видається йому просто безглуздою. Сумний факт. Проте я відхилився, — спинив себе містер Скоган. — Досить про релігійність. Що ж до естетичного почуття, то тут я старався ще більше, щоб собі його прищепити. Переглянув усі потрібні книги з мистецтва всіх європейських країн. І беру на себе сміливість твердити, що були часи, коли я знав про Таддео да Поджібонсі, про таємничого Аміко ді Таддео навіть більше, ніж Генрі. Радий повідомити, що на сьогодні я забув майже все з того, чого так ревно набирався: однак, не похваляючись, можу вас запевнити — мої знання були просто безмежні. Я не кажу, зрозуміло, ніби щось знаю про негритянську скульптуру чи про Італію кінця сімнадцятого сторіччя, але я маю або мав всеосяжні знання про всі періоди, які були в моді до 1900 року. Так, повторюю, всеосяжні. Але чи став я завдяки цьому хоч на йоту кра ще розуміти мистецтво? Ні, не став. Стоячи перед картиною, про яку я міг розповісти все, що було про неї відомо — дату написання, характеристику художника, навіть впливи, внаслідок яких її було намальовано, — я не відчував того дивного зворушення, того блаженства, що, як мені відомо від тих, хто це відчуває, і являють собою істинно естетичне чуття. Я не відчував нічого, крім деякого інтересу до сюжету картини: а найчастіше, коли сюжет був банальний або релігійний, я відчував лиш якесь духовне спустошення. А проте й далі дивився картини, либонь, ще років із десять, перш ніж чесно признався собі, що вони просто наганяють на мене нудьгу. Відтоді я відмовився від усяких спроб одержати відпочинок, мати канікули. Я терплю моє старе, прісне, буденне "я" з такою самою покірливістю, з якою банківський клерк від десятої до шостої виконує свої буденні обов'язки. Канікули, овва! Мені вас шкода, Гомбо, якщо ви все ще сподіваєтеся чогось від канікул.

Гомбо знизав плечима.

— Можливо, — сказав він, — мої критерії не такі високі, як ваші. Але я на власному досвіді переконався, що війна дає повний відпочинок від усіх звичних умовностей, вигод і правил пристойності і людського глузду, від усіх буденних почуттів і занять. Отже, її можна вважати справжніми канікулами.

— Так, — замислено погодився містер Скоган. — У війні безперечно щось є від канікул. Це вже крок за Саузенд; це майже Уестон–сюпер–Мер або навіть Ілфракоум.

Одразу ж за садом, на зелених галявах парку, виросло маленьке містечко з шатрів і наметів, його вулиці сповнилися людьми; чоловіки були переважно в чорному — годиться на свято й на похорон, а жінки — в білому мусліні. Всюди нерухомо висіли триколірні прапори. В центрі шатрового містечка пурпуром, золотом і кришталем сяяла під сонцем карусель. У натовпі ходив продавець повітряних куль, і вони плавали над його головою, мов велике гроно барвистого винограду. Зі свистом розтинали повітря гойдалки, а з труби мотора, що обертав карусель, здіймався тонкий стовп чорного диму.

Деніс виліз на дах однієї з веж сера Фердінандо і звідти, стоячи на гарячих від сонця свинцевих плитах і спершись ліктями на парапет, дивився на ярмарок. З парового органа линула страхітлива музика. Автоматичні тарілки з невблаганною чіткістю відбивали ритм пронизливої мелодії. Ці звуки були схожі на брязкіт скла та міді. Значно нижче, в басовому ключі, могутньо гуділа "Остання Сурма"; вона вела свою партію з такою завзятістю, з таким резонансом, що її основний тон вибивався із загального звучання, утворюючи власну мелодію, гучну і монотонну, як скрегіт пилки.

Деніс нахилився над цим виром звуків. Якщо він упаде вниз, то шум, напевне, підхопить його й підкидатиме, як м'ячик, що опинився на струмені фонтана, йому спав на думку ще один образ, цього разу в метричній формі:

Моя душа — то аркуш пергаменту.

Над повним булькотливим казаном.

Погано, погано. Але йому сподобалася ідея чогось тонкого, напнутого струменем, що б'є знизу.

Моя душа — тонке шатро…

Або ще краще:

Моя душа — бліда й тоненька перетинка…

Це вже йому сподобалося: бліда й тоненька перетинка. В цьому була якась здорова анатомічна ідея. Туго натягнута перетинка, що тремтить над гомінливим потоком життя. Час уже повертатися з надхмарного світу слів у вир дійсності. Він повільно спустився вниз. "Моя душа — бліда й тоненька перетинка…"

На терасі стояла купка почесних гостей. Серед них був старий лорд Молейн, що нагадував карикатуру на англійського лорда з французької гумористичної газети: цибатий чолов'яга з довгим носом, довгими обвислими вусами, довгими зубами кольору старої слонової кістки. З-під неймовірно куцого коверкотового піджака стриміли довжелезні ноги в перлово–сірих брюках — ноги, що аж вихляли вбік під час ходи. Поряд із ним стояв коротенький, опецькуватий містер Колламей, поважний консервативний діяч з обличчям, схожим на обличчя римського бюста, і коротко стриженим сивим волоссям. Молодим дівчатам не дуже подобалося робити автомобільні прогулянки наодинці з містером Колламеєм; що ж до лорда Молейна, то здавалося дивним, чому він не живе в почесному вигнанні на острові Капрі серед інших видатних осіб, які, з тієї чи іншої причини, вважали за неможливе жити в Англії. Вони розмовляли з Анною й обидва сміялися — один глухо, другий гучно.

Чорна шовкова куля, яка тягла за собою чорно–білий смугастий парашут, виявилася старою місіс Бадж із маєтку по той бік долини. Вона була маленька на зріст, і спиці її чорно–білої парасольки загрожували очам Прісілли Уїмбуш, що височіла над нею — масивна постать у ліловому, покрита царственим капелюшком без крисів, чорні пера якого викликали в уяві пишний паризький похорон.

Деніс непомітно дивився на них з вікна малої вітальні. В очах у нього раптом з'явився наївний, дитячий вираз. Ці люди здалися йому дивно нереальними. І все ж вони існували насправді, жили власним життям, мали свідомість і розум. І він, Деніс, був такий самий, як вони. Невже це можливо? Авжеж, про це незаперечно свідчив червоний блокнот.

Чемність вимагала, щоб він підійшов привітатися. Але в даний момент Денісові не хотілося розмовляти, та він і не зміг би. Його душа — то тонка й тремтлива бліда перетинка. Він зберігатиме її незайманою якомога довше. Прослизнув нишком у бічні двері і пішов униз до парку. Коли наблизився до ярмаркового гамору й метушні, душа його затріпотіла. Перш ніж перейти межу, він на мить затримався, потім ступив крок, і його поглинуло.

Навколо сотні людей, і кожен із власним обличчям, що належить тільки йому, і всі вони реальні й живуть кожен своїм життям — ця думка сповнювала тривоги. Він заплатив два пенси й подивився Татуйовану Жінку; ще два пенси — Найбільшого на Світі Щура. Вийшовши із шатра, де показували Щура, він побачив, як вирвалася на волю куля, наповнена воднем. За нею, голосно плачучи, кинулася дитина; але куля підіймалася вище й вище. Деніс стежив за нею очима, доки вона не зникла в сліпучому сонячному сяйві. Коли б він міг послати слідом за нею свою душу!..

Він зітхнув, устромив у петельку значок розпорядника і став пропихатися крізь натовп, безцільно, але із заклопотаним виразом.

Містер Скоган розташувався в маленькому наметі. Одягнений у чорну спідницю та червоний корсаж, в червоно–жовтій хустці, напнутій на чорну перуку, гостроносий, засмаглий і зморшкуватий, він був схожий на циганку–ворожку з Фрітових "Шотландських перегонів". Напис над входом повідомляв про те, що в наметі ворожить "Сезостріс, Екбатанська Чаклунка". Сидячи за столом, містер Скоган вітав своїх клієнтів загадковим мовчанням. Рухом пальця велів їм сідати навпроти себе і простягувати руки для огляду.