Жовтий "Ягуар" - Сторінка 4

Я притулилася до них вухом і не почула нічого, крім шуму дощу. Тоді я відчинила й перед самим порогом, щонайбільше метрів за два, побачила тіло.

— Обличчям у який бік — вгору чи вниз по вулиці?

— В бік Коленкур… Бідолаха тримався обіруч за живіт, крізь пальці текла кров. Очі були широко розплющені й дивилися на мене.

— Тоді ви нахилилися до нього і почули — чи вам здалося, що почули, — слово "привид"?

— Я майже певна, що це мені не здалося. Він прошепотів саме це слово. В багатьох квартирах вікна були відчинені. У нас на весь будинок один телефон — ось цей. Двоє пожильців ще торік подали заяви, та їм і досі кажуть почекати. Я зайшла до себе і знайшла номер телефону поліції. Звичайно, такі речі треба знати завжди, але в нас такий спокійний будинок, що про це якось не думаєш…

— У коридорі горіло світло?

— Ні, тільки в моїй кімнаті. Черговий поліцай почав перепитувати мене про все ще раз, бо думав, я жартую. Так минув якийсь час, поки…

Телефон висів на стіні. Коли стати біля нього, коридора справді не видно.

— Тут почали збігатися пожильці… Я вже вам це розповідала. Потім я повісила трубку і побігла на п'ятий поверх до Марінетти…

— Дякую вам. Ви дозволите скористатися з вашого телефону?

Він набрав номер Управління карного розшуку.

— Алло! Це ти, Люка?.. Ти вже, певно, бачив Лапуентову записку щодо Лоньйона… Ні, я вже не в лікарні… Поки що невідомо, чи він взагалі оклигає… Я на авеню Шюно… Під'їдь, будь ласка, до Біша… Так, саме ти… Тільки набери найофіційнішого вигляду, бо ті людці не дуже полюбляють сторонніх… Спробуй знайти асистента, який допомагав професорові Менго під час операції, бо до самого професора зараз не прорвешся… Я думаю, вони вже вийняли кулю, можливо, обидві… Еге ж… Поки надійде офіційний звіт, я хотів би зібрати якнайбільше подробиць… Кулі передаси до лабораторії…

Колись подібну роботу доручали відомому міському експертові Гастін-Ренеттові, але тепер Управління карного розшуку мало власного зброяра, що працював у одній з лабораторій під самим дахом Палацу правосуддя.

— Скоро побачимося… Щонайпізніше по обіди… — Комісар повісив трубку й глянув на Лапуента.

— Ти справді не хочеш снаги?

— Справді не хочу, патроне…

Нічний швейцар "Паласу" зиркнув на нього заздро і докірливо водночас.

— Ну, тоді їдь на авеню Матіньйон. Косметичних салонів не так уже й багато… Знайдеш той, де працює Марінетта Ож'є… Навряд чи вона сьогодні буде на роботі… Розпитай про неї… Якнайдетальніше…

— Ясно, патроне.

— А я піду нагору.

Зараз Мегре був трохи злий на себе, що не подумав про кулі, коли ще був у лікарні. Та ця справа не була схожа на жодну іншу. Він надто уболівав за Лоньйона, щоб ставитися до цього розслідування спокійно, як того потребував його фах.

Там він ще не встиг отямитися від несподіваної лихої звістки, та й почував себе дуже непевно серед суворих медиків, не кажучи вже про гнітюче враження від поглядів, якими його супроводжували прикуті до ліжок хворі.

В будинку на авеню Жюно ліфта не було. Голі дерев'яні сходи, відшліфовані тисячами ніг, були ретельно намащені, гладенькі бильця блищали. На кожному поверсі — дві квартири. Де-не-де сяяли мідяні таблички з прізвищами мешканців.

Двері однієї з квартир на п'ятому поверсі були тільки причинені. Комісар штовхнув їх і, перейшовши досить темний коридор, опинився у вітальні, де побачив інспектора Шінк'є. Той сидів у застеленому квітчастою тканиною кріслі й курив сигарету.

— Я чекаю на вас… Ви вже розмовляли?

— Так.

— Вона сказала про машину?.. Це мене найбільше вразило… Ось погляньте…

Він підвівся і витяг з кишені три блискучі гільзи, загорнуті в клапоть газетного паперу.

— Ми знайшли їх на вулиці… Певно, стріляли з машини, і стрільцеві довелося висунути руку з пістолетом назовні… Зауважте, комісаре, — сім і шістдесят три сотих міліметра…

Шінк'є був серйозний поліцай, він знав своє діло.

— Схоже на те, що стріляли з автоматичного пістолета типу "маузер"… Це досить важка зброя, і ні в сумочку, ні в кишеню її не покладеш… Ви мене зрозуміли, пане комісар?.. Тут відчувається рука професіонала, який до того ж був не сам — за кермом сидів його спільник… Я ще досі не чував, щоб ревнивий коханець запрошував приятелів, аби з їхньою допомогою ухекати щасливого суперника… Крім того, цілити в живіт…

Справді, це набагато певніше, аніж у груди. Коли людині прострелити кишки в кількох місцях, та ще й кулею великого калібру, шансів оклигати в неї значно менше, ніж після пострілу в груди.

— Ви тут усе оглянули?

— Я хотів би, щоб ви подивилися самі…

У цієї справи була ще одна особливість, що завдавала Мегре певної гризоти: розслідування почали окружні інспектори. Вони могли дозволити собі глум із Лоньйона, коли той ходив живий і здоровий, та зараз це був їхній товариш, якому невідомі злочинці мало не збавили віку. За таких умов комісар не міг дозволити собі відсторонити їх і взяти справу в свої руки.

— Непогана кімнатка, еге ж?

У сонячну погоду тут, певно, було ще приємніше. Стіни пофарбовані в жовтогарячий колір, підлога блищала від лаку, посеред неї — жовтуватий килим. Меблі в сучасному стилі добрані зі смаком і так, що кімната мала правити за вітальню і їдальню водночас. Тут були і телевізор, і радіола.

На столі посеред кімнати Мегре відразу завважив електричну кавоварку, а поруч — чашку з недопитою кавою, цукерницю та пляшку коньяку.

— Тільки одна чашка, — буркнув він. — Ви її не займали, Шінк'є? Подзвоніть до Сюрте, нехай пришлють когось із лабораторії…

Він так і не скидав плаща, а тепер ще надів і капелюха. Одне з крісел було повернуте до вікна. Поруч на журнальному столику стояла попільничка з добрим десятком сигаретних недопалків.

У кімнаті, крім вхідних, було ще двоє дверей: одні вели до кухні, другі — до спальні. Кухонька була дуже охайна, все начиння стояло на своїх місцях. Таку скоріше побачиш на виставці зразкових квартир, аніж у старому паризькому будинку.

З кухні Мегре зайшов до спальні. Ліжко було розстелене. На подушці — єдиній подушці — видніла прим'ятина від однієї голови.

На спинці одного з стільців висів блакитний шовковий халат. Жіноча піжамна куртка. подібного кольору звисала на підлогу, а внизу, біля ніжки, валялися шаровари.

Знизу вже надходив Шінк'є.

— Я подзвонив до лабораторії… Моер зараз пришле вам бригаду експертів. Ви встигли все оглянути? А до шафи заглядали?

— Ще ні…

Він відчинив шафу. На вішалках висіло п'ять суконь, зимове пальто з хутряним коміром та два костюми — бежевий і синій. Вгорі на поличці лежало кілька валізок.

— Ви розумієте, що я мав на оці? У мене таке враження, що вона з собою нічого не взяла. В комоді її білизна. В усьому цілковитий лад.

З вікна відкривався вид на нижню частину Парижа. З сірого неба все ще сіяв дощ. Із спальні Мегре заглянув до невеличкої ванної кімнати. Там теж нічого не бракувало — ні зубної щітки, ні косметичних кремів…

Судячи з квартири, Марінетта Ож'є була особа з добрим смаком, любила комфорт і проводила значну частину свого часу вдома.

— Я забув поспитати в консьєржки, чи Марінетта сама собі готувала, чи харчувалася в ресторані, — признався Мегре.

— Я запитав. Вона здебільшого готувала сама…

В холодильнику серед інших продуктів — половина смаженого курчати, масло, сир, фрукти, дві пляшки пива, пляшка мінеральної води. Ще одна пляшка води, відкоркована, стояла на тумбочці біля ліжка.

Та більше, ніж ця пляшка, увагу комісара привернула попільничка, що стояла поруч. У ній він побачив два недопалки з червоними слідами губної помади на фільтрових мундштуках.

— Вона курить американські…

— А ті недопалки у вітальні — явно від наших "Капораль", чи не так?

Поліцаї перезирнулися: їм одночасно сяйнула одна й та сама думка.

— Щось не схоже, щоб минулої ночі тут віддавалися любовним забавам…

Попри все, що сталося, важко було стримати усмішку, уявляючи інспектора Нечему в обіймах молодої, вродливої косметички.

Чи не посварилися вони часом? Мегре спробував був відтворити в уяві й цю сцену: тут лежить гарна дівчина, там сидить у кріслі її коханець і смалить сигарету за сигаретою.

Щось тут не клеїлося, і Мегре знову з прикрістю подумав, що йому з самого початку бракувало звичної прозорливості.

— Зробіть мені ще одну послугу, Шінк'є: спустіться знову і запитайте, бо сам я забув… Мене цікавить, чи горіло світло у вітальні, коли сюди зайшла консьєржка.

— Можу вам відповісти. Коли вона зайшла, світилося лише в спальні, двері до якої були відчинені. В інших кімнатах було темно.

Вони повернулися до вітальні. За заскленими дверима вздовж усього фасаду тягнувся вузький балкон, як це можна побачити на горішніх поверхах більшості будинків.

Крізь сіру мжичку можна було скоріше вгадати, ніж побачити Ейфелеву вежу, маківки церков, тисячі лискучих від дощу дахів, на яких куріли димарі.

Коли Мегре вперше прибув до Парижа, обриси авеню Жюно ледь окреслювалися. Тут посеред парків та просторих пустирів стояло лише кілька самотніх будинків. Якийсь художник перший збудував собі тут особняк, що вважався тоді дуже модерним. Незабаром інші наслідували його приклад: якийсь письменник-романіст, якась оперна співачка — і так авеню Жюно стала одним із найфешенебельніших районів Парижа.

Крізь шибки балконних дверей комісарові було добре видно кільканадцять приватних особняків по той бік вулиці, що вже стояли суцільною низкою, майже торкаючись один одного. Той, що був навпроти, мав три поверхи і, судячи зі стилю, будувався років п'ятнадцять тому.

Хто б міг там жити? Певно, художник, бо стіна й дах над третім поверхом складалися з суцільних шибок. Темні завіси були запнуті, і між ними лишалася тільки щілина сантиметрів тридцять-сорок завширшки.

Якби комісара зараз запитали, про що він думає, то навряд чи він спромігся б гаразд відповісти. Мегре реєстрував. Без жодного ладу, те, що впадало в око. То він дивився надвір, то знову оглядав квартиру, знаючи, що настане мить, коли всі ці розрізнені фрагменти зіллються в один, сповнений якогось сенсу образ.

З вулиці долинув якийсь шум, потім на сходах почулися кроки, голоси, хтось постукав. Це прибула бригада судово-медичної експертизи на чолі з самим паном Моером.

— Де тіло? — запитав він, здивовано зиркаючи своїми блакитними короткозорими очицями з-поза товстих скелець окулярів.

— Тіла вже немає.