Жовтий "Ягуар" - Сторінка 6

Я тут трохи перебільшив, та байдуже… Все одно вона оплакує себе, а не свого чоловіка…"

Офіціант приніс сосиску зі смаженою картоплею, а також пів-омара під шапкою майонезу. Комісар налив келихи.

— Після твого дзвінка я сказала, що мушу її залишити на годину-другу… "І ваш чоловік не може без вас обійтися, — мовила вона з. гіркотою. — Всі вони однакові…" Потім, зненацька: "Коли я овдовію, то його пенсії мені навіть не вистачить, щоб платити за цю квартиру. А я тут прожила цілих двадцять п'ять років!"

— Вона не натякала на те, що в Лоньйона з'явилася якась знайома?

— Ні… Вона тільки казала, що служити в поліції — брудна робота, бо доводиться мати справу з усякими бандитами, волоцюгами та повіями…

— Ти не пробувала розпитати її, чи не помітила вона останнім часом якихось змін у його поведінці?

— Вона мені сказала таке: "Відколи я з дурного розуму вийшла за нього заміж, він раз у раз обіцяє, що от-от розплутає якусь важливу справу, і тоді вже ніхто не наважиться його кривдити… Тоді, мовляв, йому негайно дадуть те місце, на яке він заслуговує… Спочатку я йому вірила і навіть тішилася разом з ним… Та кожна така важлива справа або лопала, як мильна бульбашка, або ж хтось інший грів на ній руки".

І весела, як ніколи, пані Мегре додала:

— Судячи з того, як вона глянула на мене, кажучи це, то грів руки не хто інший, як ти сам… А останнім часом його знову кривдили, призначаючи на нічні чергування частіше, ніж йому випадало… Це правда?

— Він сам цього хотів.

— Але їй цього не казав… А чотири чи п'ять днів тому заявив, що незабаром усі заговорять про нього, і цього разу газетярам хоч-не-хоч доведеться друкувати на першій сторінці його портрет.

— Вона нічого в нього не випитувала?

— Вона не йняла віри жодному його слову і, по-моєму, навіть глузувала з нього. Стривай! Що ж це вона сказала? Ага, це мене й уразило… Він начебто їй говорив: "Люди не завжди такі, як це здасться на перший погляд. Варто зазирнути за фасад — і бачиш дивні несподіванки…"

Їх перебив хазяїн ресторану, що підійшов привітати поважних клієнтів та почастувати їх двома чарочками добірного лікеру "навздогін каві". Коли вони знову лишилися на самоті, пані Мегре стурбовано запитала:

— Ну, я недарма стільки торохтіла? Тобі щось знадобиться?

Він не відповів, бо саме запалював люльку, намагаючись сформувати якусь невиразну думку, що раптом йому спала.

— Ти мене слухаєш?

— Так. Те, що ти мені зараз розповіла, цілком змінює хід розслідування…

Вона в захваті глянула на нього, не наважуючись повірити тому, що почула. Той обід у ресторанчику "Маньєр" відтоді став для неї однією з найприємніших згадок.

3. ЛЮБОВНІ СПРАВИ МАРІНЕТТИ

Дощ почав ущухати. Замість густих прямовисних цівок, від яких ніде не було схову, з неба посіяла дрібна мжичка. Мегре сидів і дивився на вулицю, не кваплячись скінчити цей приємний обід.

Коли б їх зараз міг бачити Лоньйон, він, певно, не пропустив би нагоди ще раз вилити свою гіркоту.

"І де тут справедливість? — сказав би він. — У той час, як я страждаю в лікарні прикутий до ліжка, інші швендяють по ресторанчиках, мов закохані, та ще й перемивають кістки моїй бідолашній жінці… Послухати їх, то виходить, що вона й справді чи то відьма, чи то божевільна…"

Нараз комісарові спала думка — не дуже врешті глибока чи оригінальна.

— Часом легше мати справу з брехунами та шахраями, аніж з людьми, що страждають на помисливість…

Він не раз переконувався в цьому й раніше. Скільки розслідувань, бувало, затягувалося на цілі дні, ба навіть тижні тільки тому, що він наважувався руба поставити запитання тому чи тому надто вразливому співрозмовникові. Або через те, що той не наважувався торкатися надто делікатних, як на нього, тем.

— Ти зараз підеш до управління?

— Ні, спочатку завітаю ще на авеню Жюно. А ти?

— Тобі не здається, що, коли я залишу її саму, вона звинуватить у цьому тебе… Скаже, що ти зоставив без нагляду нещасну хвору жінку, чоловік якої постраждав через свою відданість поліції.

Цього можна було сподіватися. Пані Лоньйон, попри своє англійське ім'я Соланж, цілком була здатна вчинити скандал перед репортерами, котрі могли щохвилини надійти до квартири Лоньйона. І тоді не знати, в що це виллється у газетах.

— Але ж ти не повинна сидіти біля неї день і ніч, аж поки не видужає Лоньйон! Спробуй якось домовитися, з тією набожною сусідкою.

— її прізвище мадемуазель Папен.

— Я думаю, за певну суму вона згодиться побути кілька днів з пані Лоньйон… А коли ні, найми доглядальницю…

Коли вони вийшли з ресторану, з неба ледь накрапало. Піднявшись на авеню Жюно, комісар побачив інспектора Шінк'є, який саме вийшов з одного будинку і дзвонив у двері другого.

Робота ця була важка і невдячна. Доводилося турбувати багатьох заклопотаних своїми дрібними повсякденними справами людей, яких дратувало чи навіть лякало саме слово "поліція".

— Дозвольте запитати, чи не помітили минулої ночі…

Всі вже знали, що на їхній вулиці вчинено замах на інспектора поліції. Чи не підозрюють часом у цьому їх?

То й кому охота розказувати-незнайомому, що ти робив минулої ночі?

І незважаючи на це, Мегре залюбки помінявся б місцем з Шінк'є, бо це дало б йому змогу краще ознайомитися з вулицею, з людьми, що її населяють, з інтимним життям цієї місцини. А це в свою чергу дозволило б коли не розгадати цю драматичну загадку, то, принаймні її збагнути.

Та, на жаль, бригадний комісар не мав права власноруч братися до такої чорної роботи. Йому і так уже не раз закидали, що він забагато часу проводить на місці злочину замість керувати розслідуванням із свого кабінету.

Перед будинком Марінетти залишився тільки один поліцай. На бруківці досі видніла пляма крові. Перехожі часом зупинялися біля неї, не збираючись у гурт. Журналісти зникли.

— Що нового?

— Нічого, пане бригадний. Все спокійно…

У комірчині консьєржки подружжя Соже лагодилося обідати. Біля столу сидів нічний швейцар "Паласу" в своєму жахливому халаті. Він був досі неголений.

— Ні, ні, не турбуйтеся… Я хочу на хвилинку піднятися на п'ятий, але ще два запитання… У мадемуазель Ож'є, звичайно, немає власної машини!

— Два роки тому вона купила собі моторолер, але невдовзі продала після невеличкої аварії…

— Де вона здебільшого бувала під час відпустки?

— Того літа вона їздила до Іспанії і повернулася така засмагла, що я її зразу і не впізнала…

— Вона їздила сама?

— Казала, з якоюсь подругою…

— До неї часто ходили подруги?

— Ні. Крім нареченого, про якого я вже вам казала, — та от останнім часом інспектора, до неї ніхто не ходив.

— А в неділю?

— У неділю вона часто йшла на роботу звечора і поверталася аж у понеділок уранці. В понеділок косметичні салони зранку не працюють…

— Отже, вона навряд чи могла їздити далеко, га?

— Знаю, що вона любить купатися й смажитися на сонці… Вона часто казала, що провела на пляжі багато часу…

Він знову піднявся сходами і хвилин п'ятнадцять відчиняв та зачиняв шухляди в комоді та шафі, оглядаючи білизну, одяг і різні дрібнички, що могли б дати уявлення про вдачу, смаки та уподобання їхньої власниці.

Хоча по-справжньому коштовних речей у квартирі не водилося, не було в ній також і випадкових: усе свідчило про старанний добір. В око йому впав лист, непомічений уранці. Згідно зі штампом на конверті його було надіслано з Гренобля. Написаний чоловічою рукою, лист цей вразив його своїм тоном, лагідним і веселим водночас. Лише дочитавши його до кінця, комісар збагнув, що це писав її батько.

"… Твоя сестричка знову при надії, і її інженер пишається з цього так, наче вже збудував найбільшу в світі греблю… Матінка й досі цілими днями воює з чотирма десятками малих шибеників, і, коли ввечері повертається додому, від неї приємно пахне дитячим пі-пі…"

Погляд його зупинився на весільній сестриній фотографії, зробленій кілька років тому. По обидва боки від молодих сиділи батьки, напружені й незграбні, як завжди на таких фотографіях. Були там ще чоловік та жінка з трирічним малюком і, нарешті, зовсім юна особа з жвавими усміхненими очима — певно, сама Марінетта.

Мегре поклав фотографію до кишені. Згодом таксі підвезло його до управління, і він знову опинився в своєму кабінеті, де напередодні кільканадцять годин підряд, аж до пізньої ночі, намагався вивести на чисту воду молодих грабіжників.

Та не встиг він ще зняти плаща, як у двері постукав Жанв'є.

— Я бачився з її братом, патроне. Він прийняв мене у своєму кабінеті на вулиці Ле-Поллетьє. Він там у них досить великий начальник.

Мегре простяг йому весільну фотографію.

— Ось цей?

Жанв'є не вагаючись показав на батька трирічного хлопчака.

— Йому вже було відомо, що сталося минулої ночі?

— Ні! Він ще не встиг переглянути ранкових газет. Мені довелося довго тлумачити йому, що йдеться саме про його сестру. Він запевняв, що в неї не така вдача, щоб чогось ховатися чи тікати. "Мені часом доводиться карати її за надмірну щирість, бо це далеко не всім подобається…"

— Тобі не здалося, що він щось від тебе приховує? Мегре в задумі перебирав свої люльки. Потім взяв одну і почав повільно натоптувати.

— Ні! По-моєму, це дуже порядний хлопчина. Він одразу розповів мені про їхню родину. Батько працює викладачем англійської мови в одному ліцеї у Греноблі. Мати завідує дитячими яслами. Там мешкав ще одна його сестра, одружена з інженером. Вона щороку народжує йому по дитині.

— Я знаю…

Мегре не став пояснювати, що дізнався про це з листа, знайденого в шухляді.

— Після середньої школи. Марінетта вирішила поселитися в Парижі. Спершу вона працювала секретаркою в одного адвоката. Та ця робота була їй не до вподоби, і вона пішла на курси косметології. Брат каже, що вона мріє про власний косметичний салон…

— А хто її наречений?

— Точніше, колишній наречений. Хлопчина на ім'я Жан-Клод Тернель, синок одного паризького промисловця. Марінетта познайомила його зі своїм братом і навіть збиралася везти на оглядини до Гренобля…

В розслідуванні карного злочину ніщо так не спантеличує, як відкриття, що перед тобою звичайнісінькі, цілком нормальні люди. Як же тоді й чому вплуталися вони в ту чи ту драму?

— А братові відомо, що Жан-Клод частенько в неї підночовував?

— Він особливо про це не розводився, одначе натякнув, що хоч він їй брат і мусив би це осуджувати, але дивиться на такі речі цілком по-сучасному…

— Одне слово, зразкова родина! — буркнув Мегре.

— По-моєму, він добрий хлопець….

Судячи з того, що він побачив у квартирі на авеню Жюно, Марінетта теж добра дівчина.

— І все-таки я хотів би якнайшвидше її впіймати.