Злочин і кара - Сторінка 29

Дібравшися до крісла, він сів і з недовірям поглядів на Разумихіна.

— Та ви не уймайтесь, будьте ласкаві, — воркнув той. — Родько пятий день вже хорий і три дні маячив, а тепер прийшов до себе і навіть їв з жадобою. Се, бачите, його лікар сидить, тілько-що його оглянув, а я Родів товариш, також колишній студент, і тепер, бачите, з ним няньчусь; так ви на нас не зважайте і не стісняйтеся, а кажіть дальше, чого вам треба.

ч . — Спасибіг. Тілько чи не занепокою я хорого своєю присутністю і розмовою? — звернувся Петро Петрович до Зо-симова.

— Ні-ні, — процідив Зосимов, — навіть помочи можете, — і знову позіхнув.

— О, він давно вже при памяти, від ранку!* — тягнув дальше Разумихін, фаміліярність котрого мала"вид такої природної простодушное™, що Петро Петрович подумав і став осмілюватись, може бути почасти і тому, що сей обідранець і зухвалець успів представитись йому студентом.

— Ваша матуся... — почав Лужин.

— Гм! — голосно кашельнув Разумихін. Лужин поглянув на него питаючо.

— Нічого, я так; ну дальше! Лужин ^здвигнув раменами.

— ... Ваша матуся ще. коли я був у неї, почала було до вас лист. Приїхавши сюди, я нароком пропустив кілька днів і не заходив до вас, щоби вже бути певним, що— ви про все повідомлені; але тепер, на моє здивовання... |

— Знаю, знаю! — промовив нараз Раскольніков з виразом крайної досади. — Се ви? жених? Ну, знаю!... і досить! г

Петро Петрович направду обидився, все-ж таки змовчав. Він з напруженням старався розібрати, що се все значить? З мінуту по хаті немов би мак посіяв.

Тимчасом Раскольніков, котрий злегка було повернувся до него при відповіди, став нараз придивлюватись йому пильненько і з якоюсь особлившою цікавістю, начеб перше ще не вспів його оглянути цілого, або начеб щось нового в нім його поразило; навіть піднявся задля сего нароком із подушки.

Дійсно, в загальнім вигляді Петра Петровича поражало щось особливше, а іменно щось таке, що начеб оправдувало названия "жениха", так безцеремонно йому тілько що надане. По перше було видно і навіть надто впадало в око, що Петро Петрович із всеї сили поспішив похіснуватись кількома днями в столиці, щоб прибратись і прикраситись в дожиданню судженої, що впрочім було цілком невинне і дозволене. Навіть деяка, хоч би аж і надто самодовольна свідомість своєї приємної переміни до лучшого могла би бути прощена при такій нагоді, бо-ж, звісно, Петро Петрович був женихом.

Весь убір його вийшов що лиш від кравця, і все було гарне, кромі хіба того тільки, що все було надто нове і надто зраджувало звісну ціль. Навіть пишний, новісенький круглий капелюх свідчив про ту ціль; Петро Петрович якось вже надто з поважанням відносився до него і надто обережно держав його в руках. Навіть прекрасна пара фіялкових, жувеневських рукавичок посвідчувала те саме, хотяй би лиш тим одним, що їх не надівали а тільке носили в руках для паради.

В уборі Петра Петровича переважали барви світлі і молодечі. На нім був гарненький літний жакет світло-цинамонової барви, ясні легкі штани, також камізолька, тілько що куплене тонке білля, батистова легесенька краватка з рожевими смужками, і що найліпше: усе те йшло навіть до лиця Петру Петровичеви. Лице його, вельми свіженьке, навіть гарне, і без того вже здавалось молодше від своїх сорок пяти літ.Темні залички приємно отінювали його з обох боків, в виді двох котлєтів, і вельми гарненько згущувались коло світло-виголеного, полискуючого підборідка. Навіть волосся, хоч вправді цяточку посивіле, причесане і завите у фризієра, не представляло сею обстановою нічого смішного або якого-там глупого виду, що звичайно буває при завитих волоссях, бо надає лицю неуникнену схожість з Німцем, що іде під вінець.

Коли-ж і було що небудь в отсій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне,і відтручуюче, то походило'воно вже від инших причин. Оглянувши без церемонії добродія Лужина, Раскольніков їдко усміхнувся, знову опустився на подушку і почав як перше глядіти в стелю.

Але добродій Лужин скріпився і, видно, постановив не бачити до часу всіх тих незвичайних способів повитання.

— Жаль мені дуже а дуже, що находжу вас в такім положенню, — почав він знову, силуючись перервати мовчанку. — Якби я був знав про ваше нездоровля, зайшов би був скорше. Але, бачите, клопоти!... Маю до того ще дуже важне діло з моєї адвокатської канцелярії в сенаті. Не згадую вже про ті приготовання, про котрі і ви догадуєтесь. Ваших, то є матусю і сестрицю, жду від години до години...

Раскольніков здрігнувся і хотів щось сказати; лице його виразило деяке зворушення. Петро Петрович запявся, переждав, все-ж таки, коли нічого не наступало, то і говорив дальше:

— ... Кождої хвилі. Вишукав їм на перших кілька день кватиру...

— Де? — слабо запитав Раскольніков.

— Цілком недалеко відси, дім Бакалієва...

— Се на Вознесенськім, — перебив Разумихін, — там два поверхи самих гостинних нумерів: купець Юшин держить; бував.

— Так, наємні кімнати ...

— Гидь найстрашнійша: нехарство, смрід, та і підозріле місце; штуки лучались; та іце і біс знає, хто там не живе!... Я і сам ось заходив при скандальній цагоді. Однак дешево.

— Я очевидно не міг зібрати стільки відомостей, бо я і 'сам чоловік новий, — дразливо боронився Петро Петрович, — все-ж таки дві вельми і вельми чистенькі кімнатки, а що се ка дуже короткий час... Я вишукав* вже справдішню, то є будучу нашу кватиру, — звернувся він до Расколь-нікова, — і тепер її випоряджую; а поки що і сам тіснюся в нумерах, два кроки відси у пані Ліппевексель, в кватирі одного мого молодого приятеля, Андрія Семенича Лебезят-нікова; він то мені і дім Бакалієва нараяв ... "

— Лебезятнікова? — поволеньки проговорив Раскольніков, начеб щось пригадуючи.

— Так, Андрій Семенич Лебезятніков, служить в міністерстві. Чи зволите знати?

— Так .... ні... — відповів Раскольніков.

— Звиніть, мені так видалось по вашім питанню. Я був колись його опікуном ... дуже милий молодий чоловік . . . і поступовий ... А я люблю сходитись з молодіжю: по ній пізнаєш що нового.

Петро Петрович з надією оглянув всіх зібраних.

— Се в якім змислі? — запитав Разумихін.

— В найсеріознійшім, так сказати в самій сущности, в самім нідрі діла, — підхопив Петро Петрович, мов би зрадівши питанням. — Я, чи знаєте, вже десять літ не був в Петербурзі. Всі ті наші новости, реформи, ідеї, все те і до нас на провінції доторкнулось; але щоби бачити яснійше і бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну добродії, а моя гадка іменно така, що всего більш помітиш і довідаєшся, коли приглянешся молодим нашим. І признаюсь: утішився...

— Чим іменно?

— Питання ваше широке. Можу помилятись, але здається мені, находжу більше ясного погляду, більше, так .сказати критики, більше діловитости, спосібности до діла.

— Се правда, — процідив Зосимов.

— Ет, говориш, спосібности до діла нема, неправда, — вчіпився Разумихін. — Спссібність до діла, діловитість набувається трудно, а з неба даром не злітає. А ми трохи не двіста літ як від всякого діла відлучені... Ідеї ось, правда, і снуються, — звернувся він до Петра Петровича, — і бажання добра є, хоч і дитиняче; і чесність навіть найдеться, мимо того що мошенників намножилась безліч, а діловитости, чи там справности і поворотное™ все таки нема! Діловитість Е чоботах ходить.

— Не годжуся з вами, — з очевидною розкошею боронився Петро Петрович. — Нічого і казати, попадаються мрії і неправильности, але треба бути вирозумілим: мрії свідчать про горячість діла і про ту неправильну зверхну обстанову, в котрій находиться діло. Коли-ж зроблено мало, то всё-ж і часу було небогато. Про средства і не говорю. По ійойому же особистому поглядови, коли хочете, навіть дещо і зроблено: розширено нові, пожиточні думки, розширено деякі нові пожиточні письма, на місце давних, воздушних і романічних; література принимає чим раз зрільшу барву; викорінено і обсміяно богато шкідливих упереджень... Одним словом, ми безповоротно відрізали себе від минувшого, а се по мойому вже і діло, панове ...

— Розсипався! Рекомендуюся, — промовив нараз Раскольніков.

— Що, пане? — запитав Петро Петрович, не дочувши, але не одержаь відповіди.

— Се все справедливо, — поспішив вмішатись Зосимов.

— Або-ж не правда, добродію? — говорив дальше Петро Петрович, приємно глянувши на Зосимова. — Згодитесь са мі, — толкував він звертаючись до Разумихіна, однак вже з відтінком деякої побіди і висшости, і ледви не додавши: "молодий чоловіче", — що є успіх, поступ, або як говорять у нас прогрес, хоч би в імя науки і економічної правди....

— Загальник!

— Ні не загальник, добродію! Коли мені, приміром, дотепер говорили "возлюби", і я возлюбляв, то що з сего виходило?'— твердив Петро Петрович, може бути з злиш-ньою поспішністю. — Виходило те, що я дер/кафтан на дві части, ділився з ближнім, і оба ми оставались наполовину голі, по нашій пословиці: "Пійдеш за кількома заяцями відразу, то ні одного не піймаєш". А наука говорить: люби перед всіми самого себе, бо все на світі на особистім інтересі основане. Полюбиш самого себе-, то і діла свої полад-наєш як слід, і кафтан твій останеться цілий. Економічна же правда додає, що чим більше в товаристві ^обре ула-джених приватних діл, так сказати цілих кафтанів, тим більше для него твердих основ і тим ліпше устроюється в нім і спільне діло. Словом, дбаючи єдино і виключно про себе, я іменно тим-самим дбаю і про всіх, і веду до того, щоби ближній достиг щось більше, як половну розідраного кафтана, і вже не від приватних, одиничних милостинь, а в наслідок загального добробуту. Думка проста, алеї на нещастя надто довгЬ не приходила нікому до голови ja. була заслонена захватом і мріями, а здавалось би, не богато треба бистроти, щоб догадатись ...

— Звиніть, я також не бистроумний1 різько перебив Разумихін, — проте перестаньмо. Я справді і заговорив з ціл#їо, однакож мені вся та балаканина, тішення себе, всі ті неумовкаючі, безнастанні загальники, і тії вічні ,,же" та "отже" до тої степени за три роки осточортіли, що їй-Богу паленію, коли і другі, не то що я, при мені заговорять. Ви,

розуміється, спішили зарекомендуватись своїми поглядами, се річ дуже природна, і я не осуджую. Я знову хотів лиш довідатись тепер, хто ви такий, бо бачите, до публично! справи в послідні часи причіпилось стільки ріжних про-миш^енників, і так вивернули усе, до чого" не доторкнулись, в свою користь, що дійсно цілу справу заплюгавили.