Злочин і кара - Сторінка 31

Як кінчити? Чим кінчити? Про те він не мав поняття, та і думати не хотів. Він відганяв думку: думка мучила його. Він тілько чув і знав, що треба, щоб усе перемінилось, так або так, "хоч як би то не було" повтаряв він з очайдушною і неподвижною певністю та рішучістю.

По старій привичці, звичайним шляхом своїх давнійших прогульок, він просто пустився на Сінну.1 Недалеко Сінної, на вулиці перед крамницею, стояв молодий, чорноволосий катаринкар і крутив якусь вельми чувственну романсу. Він акомпаніював стоячій перед ним на хіднику дівчині, літ пят-найцяти, одягненій мов панночка, в криноліні, в мантильці, в рукавичках і в соломянїм капелюшку з вогняної барви пером; все те було старе і переношене. Вуличним, крикливим, все-ж таки досить приємним і сильним голосом вона виспівувала романсу, в ожиданию двокопійника із крамниці. Раскольніков пристанув рядом з двома-трома слухачами, послухав, вицяв пятак і положив в руку дівчині. Тая зараз перервала спів на найчувственнійшій і найвисшій нотці, цілком мов би відрізала, різько крикнула катаринкареви: "буде!" і обоє поплентались дальше, під сусідну крамницю.

— Чи любите ви вуличний спів? — звернувся нараз Раскольніков до одного, вже немолодого прохожого, котрий стояв рядом з ним біля катаринки і виглядав на чоловіка, що проходжуєсь для приємности.

Сей дико поглядів і здивувався.

— Я люблю, — тягнув дальше Раскольніков, але з таким видом, немов би говорив зовсім не'про вуличний сців, .— я люблю, як співають при катаринці в холодний, темний і вогкий осінний вечір, доконче в вбгкий, коли у всіх прохожих блідо-зелені і нездорові лиця; або ще ліпше, коли сніг^мокрий падає, цілком прямо, без вітру/Знаєте? А крім него Газові ліхтарні блестять ...

— Не знаю... Даруйте... — воркнув панок, наляканий і питанням уі дивним видом Раскольнікова, і перейшов на другу сторону вулиці.

Раскольніков пішов просто до того рога на Сінній, де

торгували міщанин і баба, що розмовляли тоді з Лизаветою; та їх тепер тут не було. Пізнавши місце, він пристанув, оглянувся і звернувся до молодого парубяги в червоній сорочці, що позіхав біля входу до мучного складу.

— Се міщанин, здається, торгує тут на розі, з бабою, з жінкою, а?

— Чи оден торгує, — відповів парубок, звисока міряючи Раскольнікова.

— Як його зовуть?

— Як хрестили, так і зовуть.

— Вже чи не Зарайський і ти? З котрої губернії? Парубок знов поглянув на Раскольнікова:

— У нас, ваше сіятельство, не Губернія, а уїзд, а їздив ось брат, а я дома сидів, так і не знаю, паночку... Вже звиніть, ваше сіятельство, великодушно.

— Отеє харчівня, на горі, бач?

— Се гостинниця і білярд є; також і принцеси найдуться... Чом би ні!

Раскольніков перейшов через площу. Там на розі стояла густа товпа народу, самих мужиків. Він заліз в саму глоту, зазираючи кождому в лице. Його чогось так і тягнуло до кождого і заговорити. Та мужики не звертали уваги на него 1 балагурили між собою, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, хідником, в сторону В.. .го. Коли минув площу, попав в переулок.

Він і бувало переходив часто сим коротеньким переулком, що творив коліно і вів з площі на Садову. Останніми часами його аж перло волочитись по всіх отсих місцях, скільки раз маркітно йому робилось, "щоб ще маркітнійше було". Тепер же він увійшов, про ніщо не думаючи. Тут є великанський дім, цілий аж набитий шинками і ріжними хар-чевими заведеннями; із них що хвилинка вибігали женщини, одягнені як ходять "по сусідству" — простоволосі і без верхнього одіння. В двох-трох місцях вони товпились на хіднику купками, іменно же біля сходів в підземельний поверх, куди по двох ступеньках можна було спускатись в ріжні, дуже а дуже увеселяючі заведення. З одного з них в отсю хвилю роздавався стук і гамір на цілу вулицю, бренькала гітара, співали пісні і було страх весело.

Спора купка женщин товпилась біля входу; одні сиділи на ступнях, другі на хіднику, треті стояли і розмовляли.

Серединою дороги по-ири них плентався, голосно ругаючи, пяний салдат з папіроскою і, здавалося, кудись там хотів зайти, але мов би забув куди.

Оден обідранець сварився з другим обідранцем, і якийсь на смерть пяний чоловічище валявся поперек вулиці.

Раскольніков затримався коло найбільшої громадки женщин. Вони розмовляли хрипливими голосами; 'всі були в перкалевих спідничках, в козлових черевичках і простоволосі. Деяким було літ з сорок, все-ж таки були і сімнай-цять-літні, майже всі з попідбиваними очима.

Його чомусь занимав спів і весь онтой стук і гамір там в низу... Відси чути було, як посеред хохоту і гівкань при тоненькій фістулі розгульної нути і при гітарі, хтось очай-душно витанцьовував, вибиваючи такт каблуками. Він уважно, довго, мрачно і задумчиво слухав, нагнувшись біля входу і цікаво заглядаючи з хідника в сіни. < "Ти мій любчику гарненький, Не бий мене так тяженько!" роздався тоненький голос співачки. Раскольнікову страх захотілось вислухати, що співають, начеб в отсім і було все діло.

— Чи не зайти би? — подумав він. — Регочуться! По пяному. А що-ж, не напитись би до пяна? |

— Чи не зайдете, милий паночку? — запитала одна з женщин досить звінким і не зовсім ще хрипливим голосом. Вона була молода і навіть не гидка — одна-одинока із всеї Групи.

— Дивись, гарненька! — відповів він, припинявшись і поглядівши на неї.

Вона усміхнулась; похвала їй дуже сподобалась.

— Ви й самі прегарненькі, — сказала вона.

— Які худі! — завважала басом друга. — 3 лічниці вийшли, чи що?

— Подумав би, що генеральські дочки, а носи самі пер-катенькі! — перебив нараз підійшовший мужик, підпилий, в армяку наопашки, і з хитро всміхаючоюсь мукоідою. — Ось весілля!

— Іди, куди пустився!

— Пійду, зозуленько.

І він поштигулькав в низ. Раскольніков двигнувся з місця.

— Послухайте, пане! — крикнула за ним дівчина.

— Що?

Вона змішалась.

— Я, милий пане, завсігди з вами рада буду годинку провести, а тепер от якось смілости при вас не наберу. Подаруйте мені, приємгіий каваліре, шість копійок на могорич!

Раскольніков виймив, скільки виймилось: три пятаки.

— Ах, який добренький пан!

— Як тебе зовуть? /

— А, за Дуклидою питайте.

— Ні, се вже ніяково, — нараз завважала одна із громадки, хитаючи головою на Дуклиду. — Се вже і не знаю, як можна так просити! Я би, здається, від самого сорому провалилась.

Раскольніков цікаво подивився на говорячу. Се була ряба дівка, літ трийцяти, ціла в синяках, з напухлою верх-ною губою. Говорила і осуджувала вона спокійно і сері'озно.

— Де се... — подумав Раскольніков, йдучи дальше, — Ф де се я читав, як оден засуджений на смерть на годину перед смертю говорить чи там думає, що колиб прийшлося йому жити де небудь на висоті, на скалі, і на такім вузонь-кім місточку, щоб тільки дві ноги мож було поставити, — а довкола будуть пропасти, океан, вічна мрака, вічна самота і вічна буря, — і оставатись/так, стоячи на аршині простору, ціле життя, тисячу літ, вічність, — то ліпше так жити, ніж зараз вмирати! Тілько би жити, жити і жити! Як би не жити, — тілько жити!... Яка правда! Підлець чоловік! І під-лець той, хто його за се підлим називає, — додав він через мінуту.

Він вийшов в другу вулицю: — Ба! "Хрустальний двір!" Колись тут Разумихін говорив про "Хрустальний двір". Тілько, чого, бач, хотів я тут? Та прочитати!... Зосимов говорив, що в газетах читав ...

— Газети є? — запитав він входячи в вельми простору і навіть охарну гостинницю з кількох кімнат, вправді досить пустих.

Двох-трох гостей пило чай, та в одній дальшій кімнаті сиділо товариство з чотирох мущин, і пили шампанське. Раскольнікову здалося, що між ними був Заметов. Та в тім,

здалека годі було добре доглянути.

— Та нехай! — подумав він.

— Горівки прикажете, пане? — запитав послугач.

— Чаю подай. Та принеси ти мені ґазет, старих, ось так за пять днів зряду, а я тобі на горівку дам.

— Слухаю, пане. Осьде нинішні. І горівки прикджете також?

Старі газети і чай явились. Раскольніков усівся і став відшукувати: "Ізлєр — Ізлєр — Аптики — Аптики — Ізлєр

— Варто ля — Массимо — Аптики — Ізлєр .. .*) Фу, до чорта! а ось новинки: упала зі сходів — міщанин запився на смерть — пожар на Пісках — пожар на Петербурській — ще пожар на Петербурській — ще пожар на Петербурській

— Ізлєр — Ізлєр — Ізлєр — Ізлєр — Массимо ... А ось..

Він відшукав наконець те, чого добивався і став читати: стрічки танцювали в його очах; він однакож дочитав цілу "новинку", і жадно взявся вишукувати в слідуючих числах пізнійші добавки. Руки його дрожали, коли перебирав листки, від судорожної нетерплячки. Аж ось нараз підсів хтось до него, при його столі. Він глянув — Заметов, той самісенький Заметов і в тім самісенькім виді, з персте-нями, з ланцюшками, з розділкою в чорнім, кучерявім і на-помадованім волоссю, в модній жилетці і в трохи витертім сурдуті та несвіжім біллю. Він був веселий, по крайній мірі дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве лице його трохи розгорілось від випитого шампанського!

— Як'! ви тут? — почав він зі здивованням і таким тоном, мов би вік цілий був знакомий. — А мені вчера ще говорив Разумихін, що ви все ще не при памяти. Ось дивно! Аджеж я був у вас.

Раскольніков знав, що він присяде коло него. Він від-ложив газети і обернувся до Заметова. На його устах була усмішка, і якась нова роздразнена нетерпеливість малювалась в отсій усмішці. ^

— Се я знаю, що ви були, — відповів він, — чув се. Шкарпетки глядали... А знаєте, Разумихін в вас залюбився, каже, що ви з ним до Люізи Іванівни ходили, ось про котру ви старались тоді та моргали поручникови Пороху, а він таки не догадувався, памятаєте? Вже як би там не догадатись — діло ясне... а?

*) Анонси. Щоб анонса доконче впала в око, повтаряють її по кілька разів в тім самім нумері, раз-по-раз, або на ріжних місцях— М. П.

— А вже гарний він гуляка?

— Порох, думаєте?

— Ні, приятель ваш, Разумихін ...

— Та вам пишно жити, добродію Заметов: в найприєм-нійші місця вхід безплатний! Хто се вас онтам шампанським наливав?

— Та се ми... випили... Чого-ж зараз і наливав?!

— Гонорар! усім хіснуєтесь! — Раскольніков засміявся.— Нічого добрячий з вас хдопець, нічого! — додав він, вдаривши Заметова по плечу: — "я бач не у гнів, а так по любо-ви, забавляючись" говорю, як, бачите, робітник той ваш говорив, коли Митька кулакував^ памятаєте, при отсій справі старухи.

— А ви се відкіля знаєте?

— Та я бачите, хто знає чи і не більше від вас знаю.

— Ви якийсь дуже дивний...