Злочин і кара - Сторінка 33

Відкіля вони? А відки одіння нове взялось? Адже-ж знаєте, що копійки не було! Господиню ось вже певно переслухували ... Ну доста! Д]о побачення ... як найприємнійшого...

Він вийшов дрожачи на цілім тілі від якогось дикого істеричного роздразнення, в котрім мимр того була часть невисказаної роскоші, — все-ж таки в цілости мрачний і страшенно охлялий. Лице його було викривлене, якби після якого хоробливого нападу. Утома його хутко змагалась. Сили його будились і приходили тепер напрасно відразу, з першим товчком, з першим роздразняючим вражіннямг і так само хутко слабли, в міру того, як слабло вражіння.

А Заметов, оставшися сам, сидів ще довго на тім самім місци, роздумуючи. Раскольніков нечайно перевернув всі його думки дотично звісного діла, і остаточне опреділив його гадку.

— Ілія Петрович — бовван! — порішив він остаточно. Тілько що Раскольніков отворив двері на вулицю, аж

ось зіткнувся він з входячим Разумгіхіном. Оба, навіть на крок ще, не бачили оден одного, так що трохи не вдарилися головами. Кілька хвилин обмірювали вони себе взаїмно поглядом. Разумихін був в невимовнім зачудуванню, все-ж таки гнів, справдішний гнів, запалав нараз грізно в його очах.

— Так ось де ти! — крикнув він на ціле горло. — 3 постелі втік! А я його там під диваном шукав! Аж на під ходили! Настку трохи не побив за тебе... А він ось де! Родьку! Що се значить? Говори всю правду! Признавайся! Чуєш?

— А се значить, що ви всі надоїли мені на смерть, і я хочу бути сам оДен, — спокійно відповів Раскольніков.

І — Сам оден? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика як полотно бліда і духу тобі не достає! Дурню!... Що ти в "Хрустальнім дворі" робив? Признайся зараз!

— Пусти! — сказав Раскольніков і хотів перейти мимо.

Се вже вивело Разумихіна із рівноваги; він кріпко схопив його за плечі.

— Пусти? Ти смієш говорити: "пусти!" Та знаєш ти, що я ось таки зараз з тобою зроблю? Візьму попід боки, з.вяжу мотузом та віднесу під пахою домів, під замок!

— Слухай, Разумихіне, — почав тихо і на око цілком спокійно Раскольніков, — або-ж ти не бачиш, що я не хочу твоїх добродійств? І що за охота накидуватись з услугами тим, котрі... плюють на се? Тим, наконець, котрим се справді тяжко виносити? Ну, нащо ти вишукав мене, в початку слабости. Я, може-бути, дуже був би рад умерти? Ну, або-ік я не достаточно виказав тобі сьогодня, що ти мене мучиш, що ти мені... надоїв! Охота-ж в самім ділі мучити людей! Та впевняю тебе, що все те перешкаджає вельми мойому виздоровлінню, бо безнастанно роздразняє — мене. Адже-ж сам Зосимов забрався від мене колись-тут, щоби не дразнити мене! Відчепись же ради Бога і ти! І яке право наконець маєш ти задержувати мене насилу? Та невже-ж ти не бачиш, що я цілком до річи тепер говорю? Чим, чим, научи, ублагати мені тебе наконець, щоб ти не чіпався мене і не свідчив мені добродійств? Нехай я буду невдячний, нехай буду і низький, тілько відчепіться ви всі, ради Бога відчепіться! відчепіться! відчепіться!

Він почав спокійно, наперед любуючися всім їдом, котрий готовився вилити, а кінчив в крайнім бішенстві і засапавшись, як передше з Лужином.

Разумихін постояв, подумав і випустив його руку.

* — Іди-ж до чорта! — сказав він тихо і ледви не задумчиво. — Стій! — заревів він напрасно, коли Раскольніков двигнувся був з місця: — Слухай мене. Кажу тобі, що всі ви, до одного, — базікайла і фанфароники! Прийде на вас трохи немочи, — ви з нею як курка з яйцем носитеся! Аж і тут обкрадаєте* чужих авторів. Ні признаки життя у вас само* стійного! Із спермацентної мази ви зроблені, а місто крови сирватка! Нікому, знай, з вас я не вірю!1 Перша річ у вас, у всіх обставинах, — як би на чоловіка не походити! Сті-і-ій!

— крикнув він з подвоєною лютістю, завважавши, що Раскольніков знову збирається відходити. — Слухай до кінцяі Ти знаєш, у мене нині гостина на новій кватирі, може бути вже й зійшлися в отсю хвилю, та я там дядька оставив, — заходив перед хвилею, — щоби витав приходячих. Так ось, якби ти не б>в дурень, підлий дурень, дурень над дурнями, не перевід з чужоземського... бачиш, Родю я признаюсь, ти розумний хлопець, все-ж таки ти дурень! — Так ось, якби ти не був дурень, ти би ліпше до мене зайшов сьогодня пересидіти вечер, ніж даром кудись черевики топтати. Коли раз вийшов, так нічого вже тобі робити! Я-б тобі крісло Таке мягоньке поставив, у господарів є... Чайок, компанія ... А ні, — то і на софці уложу, — все-ж таки між нами полежиш... І Зосимов буде, Ну, як же, зайдеш?

— Ні!

— Бррешеш! — нетерпеливо скрикнув Разумихін. — Або-ж ти знаєш? Ти не м.ожеш ручити за себе! Тай нічого ти в тім не розумієш ... Я тисячу разів зовсім так само з людьми опльовувався і знов назад забігав ... Стидно стане

— і вернешся до чоловіка! Так памятай же: дім Починкова, третій поверх...

— Значить отже, ви себе кому небудь бити позволите, добродію Разумихін, щоб тілько мати приємність бути його добродієм.

— Хто? я себе! За саму охоту ніс відкручу! Дім Починкова, ч. 47, в кватирі чиновника Бабушкіна...

— Не прийду, Разумихіне! — сказав Раскольніков, обернувся і пішов геть.

— Заложуся, що прийдеш! — крикнув йому на здогін Разумихін. — Инакше ти... инакше знати тебе не хочу! Чекай, гей! Заметов там?

— Там.

— Бачились?

— Бачили.

— І говорили?

— Говорили.

— Про що? Ну там, кат з тобою, не розповідай вже. Починкова, 47, Бабушкіна, памятай!

Раскольніков дійшов до Садової і завернув за ріг вулиці. Разумихін глядів йому в слід, задумавшись. Наконець, махнувши рукою, увійшов в дім, однакож задержався на * середині сходів!

— Чорт візьми! — роздумував він майже в голос: — Говорить до ладу, а якась... Адже-ж і я дурень! Або-ж по-мішані не говорять до ладу? А Зосимов ось, о скільки знаю, сего то і боїтьсяі — Він вдарив пальцем по чолі. — Ну що, коли ... ну як його самого тепер пускати? Ану-ж утопиться... Ех, то-ж то я дурницю стрілив! Немож!

І він побіг назад доганяти Раскольнікова, але вже слід простиг. Він плюнув і скорою ходою вернувся до "Хрустального двору" поспитати чим скорше Заметова.

Раскольніков пішов просто на ... ський міст, станув на середині біля поруча, оперся на него обома ліктями і вдивлявся у воду. Розпращавшись з Разумихіном, він до того так ослаб, що ледви сюди дібрався. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально глядів він на послідний, рожевий відблеск за-ходячого сонця, на ряд домів, що темніли в згущаючихся сумерках, на одно віддалене віконце, десь під крівлею на лівій набережній вулиці, горюче немов в полуміни від останнього соняшного луча, що вдарив в него на хвилинку, на темніючу воду каналу і, здавалось, з увагою вдивлявся в ту воду. Наконець в очах його закрутились якісь червоні круги, доми стали бігати, прохожі, набережні вулиці, коляски, все те закрутилось і стало танцювати. Нараз він здріг-нувся, може бути вибавлений знов від обморока одним диким і страшним образом, який йому представився. Він почув, що хтось станув біля него з правого боку, близенько; він поглянув — і побачив женщину, високу, з хустиною на голові, з жовтим, подовгастим, запалим лицем і з червонявими, запалими очима.

Вона гляділа на него просто, але очевидно нічого не розріжняла. Нараз вона оперлася правою рукою о поруче, підняла праву ногу і пересадила її за решітку, відтак ліву і кинулась в канал. Грязна вода розступилась, поглотила в млі ока жертву, але через мінуту утоплениця виринула, і її поволеньки понесло вниз по струї, головою і ногами в воді, плечима наверхи, зі збитою і обдутою над водою, як подушка, юбкою.

— Утопилась! утопилась! — кричали десятки голосів; люде збігались, обі набережні унизувались видцями, на мості, довкола Раскольнікова, скупився нарід, напираючи і придавлюючи його ззаду.

— Батечки, адже-ж се наша Фрузя! — почувся десь недалеко плаксивий жіночий крик. — Батечки, ратуйте! От-ченьки рідні, витягніть.

— Човен! човен! — кричали в товпі.

Але човна не було вже треба: поліцейник збіг по ступенях сходів до каналу, скринув з себе плащ, черевики, і кинувся у воду. Роботи було не богато: утопленицю несло водою два кроки від сходів, він вхопив її за одінння правою рукою, лівою успів чіпитись за жердку, котру простягнув йому товариш, і за хвилю утоплениця була на суші. її по-ложилд на гранітові плити сходів. Вона отямилась скоро, припіднялась, сіла і стала чихати та порскати, беззмисно обтираючи мокре одіння руками. Вона нічого не говорила.

— До злого духа допіячилась, батюшки, до злого духа,

— заводив той самий жіночий голос, вже біля Фрузі, — колись-тут повіситись також хотіла, з мотуза зняли. Пішла я тепер до крамниці, дівчинку при ній доглядати оставила,

— та ось і гріх вийшов! Міщаночка, батечку, наша міщаночка, в сусідстві сидимо, другий дім з краю ось там...

Нарід розходився, поліцейники возились ще з утопленицею, хтось крикнув про контору... Раскольніков глядів на все з дивним чувством супокою і байдужности. Його чі-пилось омерзіння.

— Ні, се обридливе, погань ... вода... не стоїть, — воркотів він, — нічого ждати. Що се контора... А' чому Заметов не в конторі? Контора в десятій годині отворена...

Він обернувся плечима до поруча і поглядів кругом себе.

— Ну так що-ж! Та нехай буде! — сказав він рішучо, двигнувся з моста і пустився в той бік, де була контора. Серце його було пусте і глухе. Думати він не хотів, навіть скука перейшла, ні сліду давнійшої рішучосте, коли він з дому-вийшов з тим, щоб "все кінчити!" Цілковита апатія заступила її місце.

— Що-ж, і се вихід! — думав він поволи і вяло ступаючи по набережній вулиці каналу. — Всеж таки кінчу, тому що хочу... Однакож, чи се вихід? Та все одно! Аршин простору буде, — хе! Та який-же се кінець! Або-ж кінець? Скажу я їм, чи не скажу? Е... до біса! Та і утомивсь я; де-небудь лягти або сісти би чим скорше! Більш всего стидно, що вже надто глупо. Та наплювати і на се! Фу, які глупости в голову приходять...

В контору треба було іти заедно навпростець і при другім повороті взяти на ліво: вона була, два кроки відси. Але дійшовши до першого повороту, він задержався, подумав, завернув в переулок і пішов обходом, через дві вулиці, — бути може без всякої ціли, а також бути може, щоб хоч мінуту ще протягнути і зискати часу.