Злочин і кара - Сторінка 30

Ну, добродію, і доста!

— Ласкавий пане, — почав д. Лужин піднимаючись з надзвичайною повагою, — чи не хочете ви так безцеремонно висказати, що і я...

— О, куди-ж там, куди-ж там... Чи міг би я!... Ну, оставмо се! — відрізав Разумихін і таки зараз звернувся з продовженням давнішої розмови до Зосимова.

Петро Петрович показався настільки вирозумілим, що відразу повірив обясненню. Він і без того рішив за яких дві мінути вийти.

— Сподіюся, що "почате тепер знакомство наше, — звернувся він до Раскольнікова, — після вашого виздоровлення, і в виду звісних вам обставин, укріпиться ще більше... Особливо бажаю вам здоровля ...

Раскольніков навіть голови н$ повернув. Петро Петрович почав вставати з крісла.

— Убив, кажіть що хочете, хтось з тих, що у неї заставляли! — з переконанням твердив Зосимов.

— Нічого і казати, що котрийсь з них! — потакнув Разумихін. — Що Порфир думає, сего він не скаже, але тих, що заставляли, все таки переслухує.

— Переслухує? — голосно запитав Раскольніков.

— Так, та що?

— Нічого.

' — Відкіль він.їх бере? — запитав Зосимдв.

— Деяких Кох назвав, других імена були на опакован-ню річей записані, а кніні і самі іірийшли, як почули ...

— Ну, і проворний та досвідчений се, мабуть, розбишака! Що за смілість! Що за рішучість!

— Та якраз,що ні! — перебив Разумихін. — Отся думка, бач, вас всіх і збиває з дороги. А я говорю — непроворний, недосвідчений і напевно се був перший його крок! Подумай досвід і проворну шельму, і вийде неправдоподібне. А подумай недосвідчейого і вийде, що частий лиш припадок його з біди і вивів, а припадок чого не зробить? Адже-ж він і перешкод, здається, не предвиджував! Та і як діло веде? — Бере десяти-двайцяти-рублеві річи, напихає ними кишені, нишпорить в бабській скрині, між"дрантям, — а в комоді, в верхній засувці, в шкатулі, самих чистих грошей на півтора тисячі найшли, кромі паперів! І ограбити ледащо не вмів, тільки і знав, що убити! Перший крок, говорю тобі, перший крок; стратив голову! І не обдуманою штукою, а случаєм видобувся.

— Се, здається, про недавнє вбивство старушки-чішов-ниці, — вмішався звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, вже стоячи з капелюхом в руці і рукавичками, та перед виходом захотівши кинути ще кілька розумних слів.

Він очевидячки старався про добре вражіння і пустота перемогла розсудок.

— Так. Ви чули?

— Як же би ні, в сусідстві...

— Знаєте все докладно?

— Не можу сказати; однак мене інтересує при отсім друга обставина, щоб так сказати — ціле питання. Не говорю вже про те, що проступки в низшій верстві за послід-них пять літ помножилися; не говорю про загальні безнастанні грабіжі і пожежі; дивнійше всего те для мене, що проступки і в висших верствах так само множаться, майже рівнобіжно. Там, чую, колишній студент на битій дорозі почту ограбив; там передові, після товариського свого становища, люде — фальшиві банкноти підробляють; там в

Москві, переловлюють цілу шайку фальшівників паперів послідної позички, — і між головними учасниками оден доцент всесвітної історії; там убивають нашого секретаря за границею, по причині грошевій і загадочній... І коли тепер отся старуха-лихварка убита кимсь з висших станів, бо мужики не заставляють золотих річей, то чим же обяснити отсю розпусту одної части нашої суспільносТи?

— Перемін економічних богато ... — відізвався Зосимов.

— Чим обяснити? — перебив Разумихін. — А ось іменно закоренілою надто непорадністю, неспосібністю до праці, нездарністю можна би обяснити.

— Та як же се?

— А що відповів в Москві ось лектор сей ваш, на питання, чого він підроблював гроші: "Усі богатіють всякими способами, так і мені чим скорше захотілось розбогатіти". Слів докладно не памятаю, але змисл той, щоби даром, чим (скорше, без труду. На всім готовім привикли жити, при чужій помочі ходити, жване їсти. Ну, а коли вдарить велика година, тоді кождий і покаже, чим дише.

— Та де-ж моральність? І, так сказати, засади...

— Та чого-ж ви спорікаете? — несподівано вмішався Раскольніков. — Адже-ж ио вашій вийшло теорії!

— Як-то по моїй теорії?

— А доведіть до послідних консеквенцій те, що ви пепед хвилею проповідували, і вийде, що людей можна різати...

— Змилуйтеся! — закликав Лужин.

— Ні, се не так! — відізвався Зосимов. Раскольніков лежав блідий, зі здрігаючою хвилями

верхньою губою і тяжко дихав.

— На все є міра, — з повагою продовжав Лужин. — Економічна ідея не є ще зазивом до вбивства, і коли тілько предложити ...

— Чи правда воно, що ви, — перебив нараз знову Раскольніков дрожачим від злоби голосом, в котрім чулась якась радість обиди, — чи правда воно, що ви сказали вашій судженій ... в той самий день, як від неї дістали слово, що ви більш всего раді тому... що вона убога... бо, мовляв, вигіднійше брати дружину з нужди, щоб опісля над нею верховодити ... і її тикати в очі тим, що ви її добродієм? ...

— Ласкавий пане! — гнівно і роздразнено крикнув Лужин, запалавши і обрушившись цілий. — Ласкавий пане... Так перекручувати думки! Звиніть мене, але я приневолений вам заявити, що вісти, які до вас дійшли, або ліпше, які вам хтось доніс, не мають і тіни здорової основи, і я ... підозріваю, хто ... однцм словом ... отся стріла ... одним словом, ваша матуся... Вона і без того показалась мені, при всіх впрочім гарних своїх прикметах трохи ентузіяст-кою і романтичкою ... Все-ж таки я був на тисячу верстов від здогаду, що вона в такім перекрученім фантазією виді могла пОрозуміти і" представити річ ... І вкінці... вкінці...

— А знаєте що? — закричав Раскольніков піднимаю-чись на подушці і вдивляючись в него довго проймаючим заіскреним поглядом. — А знаєте що?

— А що-ж, добродію?

Лужин зупинився і дожидав з обидженим і визиваючим видом. Кілька секунд продовжалась мовчанка.

— А те, що коли ви ще раз... осмілитесь згадати хоч' одно слово ... про мою матір... то я вас долів сходами стрімголов пішлю!...

— Що з тобою! — крикнув Разумихін.

— А, так ось воно як! — Лужин поблід і закусив губу. — Слухайте, паноньку, мене, — почав він поволи і здержуючи себе всіми силами, все-ж таки задихуючись, — я ще передше, зараз при моїм приході, завважав вашу неприязнь, та нароком оставався тут, щрби провідати ще більше. Богато міг би я простити хорому і своякови, однакож тепер ... вам ... ніколи ...

— Я не хорий! — закричав Раскольніков.

— Тим більше отже ...

— Забирайтеся до чорта!

Але Лужин вже виходив сам, не докінчивши бесіди, перепихаючись знову межи столом і кріслом. Разумихін на сей раз встав, щоби пропустити 'його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, котрий давно вже кивав йому, щоб він оставив в спокою хорого,*Лужин вийшов, нахилившись з осторожности, коли переходив двері. І навіть в похиленню плечий його начеб виражалось сим разом, що він виносить з собою страшенну обиду.

— Чи мож, чи можна же так? — говорив поражений Разумихін, хитаючи головою.

— Оставте, оставте мене всі! — в скаженім гніві крикнув Раскольніков. — Та чи оставите ви мене наконець, мучителі? Я вас не боюсь! Я нікого, нікого тепер не боюся! Геть від мене! Я сам хочу бути, сам оден, сам, сам, сам!

— Ходімо! — сказав Зосимов, кивнувши на Разумихіна.

— Але-ж змилуйся, та чи можна його так лишити? —Ходім! — рішучо повторив Зосимор і вийшов.

Разумихін подумав і побіг доганяти його.

— Гірше могло бути, колиб ми його не послухали, — сказав Зосимов вже на сходах. — Роздразнювати не мож...

— Що з ним?

— Коби тілько йому що-небудь приємного, ось чого Си^ треба! Що лищ він був при силах... Знаєш, у него щось с на думці! Щось неподвижне, важке, дошкуляюче... Сеґо я дуже боюся; так справді, не инакше!

— Та ось сей добродій, бути може, отсей Петро Петрович! По розмові видно, що він жениться з його сестрою, і що Родьо про те перед самою слабістю лист дістав ....

— Правда; чорт його приніс тепер; може бути попсував все діло. А чи завважав ти, що він до всего рівнодуш-ний, на все мовчить, кромі одної точки, від котрої тратить' рівновагу: отеє вбивство ...

— Правда, дійсно так! — підхопив Разумихін. — Дуже завважав! Інтересується, жахається. Се його в самий день слабости налякали, в конторі у надзирателя; зімлів.

— Ти мені се розкажеш подрібнійше вечером, а я тобі щось опісля скажу. Цікавить він мене дуже! За пів години зайду навідатись ... Запалення однакож не буде ...

— Спасибіг тобі! А я у Парасеньки за той час пережду і буду позір мати через Настку...

Раскольніков, оставшись сам, з нетерпеливістю і насуплений поглянув на Настку, але та все ще стягалась відходити.

— Чаю ось тепер випеш? — запитала вона.

— Опісля! Я спати хочу! Остав мене...

Він судорожно обернувся до стіни; Настка вийшла.

VI.

Та тільки що вона вийшла, він встав, замкнув двері на засувку, розвязав принесений що лиш Разумихіном і ним назад завязаний ЗБИТОК З ОДІННЯМ, І став убиратися. Дивна річ: він відразу став немов би цілковито спокійний; не було ні полуумного маячення, як перед хвилею, ні панічного страху, як весь послідний час. Се була перша мінута якогось дивного, напрасного супокою. Рухи його були певні і свідомі себе, в них проглядував твердий замір:

— Таки сьогодня, таки сьогодня!... — воркотів він про себе.

Він понимав однакож, що ще слабий, все-ж таки сильне душевне напруження, що дійшло до супокою, до неподвиж-ної ідеї, придавало йому сил і самоувіренности; він впро-чім надіявся, що не упаде на вулиці.

Одягнувшись зовсім в усе нове, він зиркнув на гроші, що лежали на столі, подумав і положив їх в кишеню. Грошей було двайцять пять рублів. Взяв також і всі мідяні пятаки, здаток з десяти рублів, що їх Разумихін видав на одіння. Потім відсунув потихоньки засувку, вийшов з кімнати, спустився по сходах і заглянув в отворену наостіж кухню: Настка стояла до него задом і нагнувшись роздувала самовар господині. Вона нічого не чула. Та і хто міг догадатись, що він втече? Через мінуту він був вже на вулиці.

Була осьма година, сонце заходило. Духота стояла та сама, що.передше; все-ж таки з жадобою дихнув він отсего вонючого, пересиченого пилом, закаженого городом воздуху. Голова його злегка було стала крутитись; якась дика рішучість заблестіла нараз в його розогнених очах і в його помарнілім блідо-жовтім обличчю.

Він не знав, та і не думав про те, куди йти; він знав одно: "що все отеє треба кінчити таки сьогодня, за одним разом, таки зараз, що домів він инакше не верне, бо не хоче так жити".