Злочин і кара - Сторінка 57

Та що він говорив, з чим приходив?

Раскольніков не відповів, Разумихін подумав з мінуту.

— Ну, слухай же моє справоздання, — почав він. — Я до тебе заходив, ти спав... потім обідали, а опісля я пішов до Порфіра. Заметов заєдно у него. Я було хотів почати і нічого не вийшло. Якось так не міг заговорити як слід. Вони начеб не понимали і поняти не могли, все-ж таки цілком не мішаються. Затягнув я Порфіра до вікна і став говорити, але знову чогось не так вийшло: він глядить в бік і я гляджу в бік. Я наконець підніс до його носа кулак і сказав, що розторощу його, по родинному* Він лиш поглядів на мене. Я. плюнув і забрався, от і все. Дуже по дурному. З Заметовом я ні слова. Тілько, бачив: я думав, що зіпсував справу, а мені, коли сходив зі сходів, гадка одна прийшла, так і осінило мене: задлячого ми з тобою непокоїмось? Та якби тобі не-безпеченьство грозило, або там щонебудь, ну, то що инше. А тепер же що! Адже ти з тим не маєш нічого спільного, нам наплювати на них; ми над ними насміємось і я би на твоїм місци їх ще в дурні пошивати став. Адже як їм опісля се стидно буде! Плюнь; відтак і потурбувати буде мож, а тепер сміймося!

— Правда що так! — відповів Раскольніков. — "Але що се ти завтра скажеш?" — подумав він про себе. Дивне диво, до сеї пори ще ні разу не приходило йому в голову: "що подумає Разумихін, коли довідається?"

Подумавши се, Раскольніков уважно подивився на него. Теперішним же справозданням Разумихіна про навіщення Порфіра він вельми небогато був зацікавлений: так богато убуло з тої пори і причинилось!...

На коритари вони стрінулись з Лужином; він явився точно в осьмій годині і глядів за числом, так що всі три увійшли враз, все-ж таки не споглядаючи оден на одного і не кланяючись. Молоді люде пішли вперед, а Петро Петрович для нрилцчности загаївся трохи в передпокою, знимаючи паль-то. Пульхерія Александрівна таки зараз вийшла стрітити йс>-го на порозі. Дуня виталася з братом.

Петро Петрович увійшов і доволі ввічливо, хоч і з подвоєною повагою відкланявся дамам. В цілости виглядав він так, як колиб трохи змішався і ще не прийшов до себе. Пульхерія Александрівна, що також начеб змішалась, поспішила зараз розсадити всіх, за круглим столом, на котрім кипів самовар. Дуня і Лужин помістились одно напроти другого, по обох кінцях стола. Разумихін і Раскольніков попалися напротив Пульхерії Александрівни, Разумихін близше до Лужина, а Раскольніков біля сестри.

Наступила хвиля мовчанки. Петро Петрович не спішучи виймив батистову хустинку, від котрої понесло пахощами, і вичистив ніс з видом хоч і добродушного, все-ж таки трохи зобидженого в своїм достоїнстві чоловіка, котрий притім твердо рішився зажадати обяснень. йому ще в передній кімнаті прийшла була гадка: не знимати пальта і відійти, і тим строго і болючо покарати обох женщин, так щоби від* разу дати усе почути. Але він не рішився. Притім сей чоловік не любив неясностей, а тут треба було розяснити: коли гак явно нарушено його приказ, значить, щось таки і є, отже таки ліпше наперед провідати, а покарати завсігди буде час та і в його руках.

— Сподіюсь, подорож відбулась щасливо? — офіціяль-но звернувся він до Пульхерії Александрівни.

— Слава Богу, Петре Петровичу.

—— /іуже мені се приємно. І Евдокія Романівна також не втомилисі ?

— Я, бачите, молода і сильна, не втомлюся, а матуси таки дуже тяжко прийшлося, — відповіла Дуня.

— Що робити, пані! Наші національні дороги дуже довгі. Велика так названа "матушка Россія..А я, при найліпшій волі, ніяк не міг вчера поспішити на стрічу. Відтак сподіюсь, що усе відбулось без особливших клопотів?

— Ах ні, Петре Петровичу, ми були дуже збиті з толку, — з особлившою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Александрівна, — і колиб сам Бог, здається, не иіслав нам вчера Дмитра Прокопича, то ми просто би так і пропали. Ось вони, Дмитро Прокопич Разумихін, — додала вона, рекомендуючи його Лужину.

— Як же! Мав приємність... вчера, — пробурмотів Лужин, неприязно споглянувши з підлобя на Разумихіиа, по тім нахмурився і замовк.

Та і загалом Петро Петрович належав до розряду людей, що з виду незвичайно ввічливі в товаристві, і особливо домагаються ввічливости, але котрі, скоро лиш що не по їхньому, таки зараз і тратять всі свої засоби і стають похожі радше на мішки з мукою, ніж на смішливих і оживляючих товариство кавалерів). Всі знову призамовкли: Раскольніков уперто мовчав, Евдокія Романівна до часу не хотіла переривати мовчанки, Разумихіну нічого було говорити, так що Пульхерія Александрівна знову занепокоїлась.

— Марта Петрівна умерла; ви чули, — почала вона, прибігаючи до свого головного средства.

— Як же, чув, ласкава пані, як лиш розійшлась вістка, зараз мені дали знати і навіть приїхав вас тепер повідомити, що Аркадій Іванович Свидригайлов зараз по похороні жінки вибрався поспішно до Петербурга. Так по крайній мірі говорять найпевнійші вісти, які я одержав.

— До Петербурга? Сіїзди? — трівожно запитала Ду-нечка і переглянулась з матірю.

— Так, пані, і вже, розуміється, не без цілей, коли зважимо поспіх виїзду і загалом те, що було передше.

— Господи! Хіба-ж він і тут не лишить Дунечку в спокою? — скрикнула Пульхерія Александрівна.

— Мені здається, особливо трівожитись нічого, ні вам, ні Евдокії Романівній, очевидно, коли самі не захочете входити в які би то не було з ним відносини. Що дотикається до мене, то я сліджу, і тепер розвідую, де він осівся. . .

— Ах, Петре Петровичу, ви не повірите, до якої степени ви мене тепер налякали! — говорила дальше Пульхерія Александрівна. — Я його всего лиш два рази бачила і він мені показався страшним, страшним! Я переконана, що він був причиною смерти покійної Марти Петрівни.

— Се так напевне казати годі. Я маю докладні вісти. Не спорю, може бути він причинився до прискореного ходу річей, так сказати моральним впливом обиди; але що дотикається поведения і загалом моральної характеристики особи, то я з вами згоджуюся. — Не знаю, чи богатий він тепер, і що іменно оставила йому Марта Петрівна; про се довідаюсь в найкоротшім часі; але певна річ, що тут в Петербурзі, маючи хочби деякі грошеві средства, він пічне знову по старому. Се з коріня розпустний і цргибший в пороках чоловік * Я маю важну основу догадуватись, що Марта Петрівна, котра мала нещастя так полюбити його і викупити з довгів вісім літ тому назад, послужила йому ще і в другім огляді: єдино тілько її старанням і жертвами прибитий був в самім нащадку кримінальний процес, з приміткою звірського і так сказати фантастичного душегубства, за котре він легко-легенько міг би попасти в Сибір. Ось який се чоловік, коли хочете знати.

— Ах! Господи! — скрикнула Пульхерія Александрівна. Раскольніков уважно слухав.

— Ви правду говорите, що маєте про те докладні відо-мости? — запитала Дуня строго і з натиском.

— Я говорю лиш те, що чув сам в секреті від покійної Марти Петрівни. Треба завважати, що з юридичної точки погляду діло се дуже темне. Тут жила тай тепер, здається, проживає, одна Ресліхова,# чужинка і дрібна лихварка, котра занимаєсь і иншими ділами. З отсею то Ресліхо^ою пан Свидригайлов находився з давна в деяких дуже близьких і таємничих зносинах. У неї жила далека своячка, сестріниця мабуть, глухоніма, дівчина літ пятнайцяти а може і чотир-найцяти, котру отся Ресліхова безгранично ненавиділа і кож-дий кусок хліба їй вимовляла; навіть по нелюдськи била. Раз її найдено на поду задушену. Присуджено, що сама заподіяла собі смерть. Після звичайних процедур тим діло і кінчилося, але по якімсь часі прийшов донос, що дитина була... жорстоко зобиджена Свидригайловим. Правда, все те було темне, донос був від другої таки Німкині, препоганої женщини, котра не заслугувала на віру; н^конець, в сущности і доносу не було, дякувати заходам і грошам Марти Петрівни; все обмежилось на поголоску. Все-ж таки отся поголоска була вельми значуча. Ви, очевидно, Евдокіє Романівно, чули також у них про історію з чоловіком Пилипом, що умер від катовання років тому шість назад, ще за часів кріпосного права.

— Я чула противно, що отсей Пилип сам повісився.

— Се іГравда, пані, але приневолила, чи ліпше сказати наклонила його до самогубства, безнастання система переслідувань і катовань пана Свидригайлова.

— Я не знаю сего, — сухо відповіла Дуня, — я чула тільки якусь дуже дивну історію, що отсей Пилип був якийсь іпохондрик, якийсь домородний фільозоф, люде говорили "зачитався", і що повісився він більше від насмішок, а не від •побоїв п. Свидригайлова. А він при мені гарно обходився з людьми, і люде його навіть любили, хоч, правда, також обвиняли його за смерть Пилипа.

— Я бачу, що ви, Евдокіє Романівно, якось стали нараз склонні його оправдувати, — завважав Лужин, викривляючи рот в двозначну усмішку. — Дійсно, він чоловік хитрий і підлесний для дам, чого плачевим прикладом служить Марта Петрівна, що померла в так дивний спосіб. Я лиш хотів послужити вам і вашій матуси своєю радою, в виду його нових і навірно сподіваних проб. Що же торкається мене, то я твердо переконаний, що сей чоловік напевне щезне знову в тюрмі за довги. Марта Петрівна ніколи не мала найменшого заміру щонебудь на него записати, маючи на оці дітей, та коли і лишила йому дещо, то хіба тілько найпотріб-нійше, незначне, хвилеве, чого і на рік не вистане чоловікови з його привичками.

— Петре Петровичу, прошу вас, — сказала Дуня, — перестаньмо про п. Свидригайлова. На мене се наводить сум.

— Він перед хвилею був у мене, — сказав нараз Раскольніков, у перший раз перериваючи мовчання.

Зі всіх сторін роздалися виклики, всі обернулись до него. Навіть Петро Петрович занепокоївся!

— Оттак півтора години тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і представився, — розповідав Раскольніков. — Він був досить свобідний в поведению і веселий, і надієся напевно, що я з ним зійдуся. Між иншим він дуже просить і молить, щоб міг бачитися з тобою, Дуню, а мене просив бути посередником при отсій стрічі. Він хоче зробити тобі оден предлог; який, він мені розповів. — Крім того він цілком напевне повідомив мене, що Марта Петрівна тиждень перед смертю записала тобі, Дуню, три тисячі рублів, і гро-: ші отсі ти можеш тепер дістати в найкоротшім часі.

— Слава Богу! — закричала— Пульхерія Александрівна і перехрестилась.