Злочин і кара - Сторінка 58

— Молися за неї, Дуню, молись!

— Се дійсно правда, — вирвалось Лужинови.

— Ну, ну, що-ж дальше? — напирала Дунечка.

—Відтак він сказав, що він сам небогатой і цілий маєток дістається його дітям, котрі тепер живуть у тітки. Відтак сказав, що станув десь недалеко від мене, але де? — не знаю, не запитав ...

— Але що-ж він хоче предложити Дунечці? — запитала перелякана Пульхерія Александрівна. — Сказав він тобі?

~ Так, сказав.

— Що-ж?

— Опісля скажу.

Раскольніков замовк і звернувся до Свого чаю. Петро Петрович виняв годинник і подивився.

— Мушу вийти за ділом, і таким чином не перешкоджу, — додав він з трохи обидженим видом і взявся вставати з крісла.

—Останьтесь, Петре Петровичу, — озвалась Дуня, — адже ви хотіли було пересидіти вечір. Притім ще ви самі писали,— що хочете в чімсь там обяснитись з матусею.

— Се дійсна правда, Евдокіє Романівно, — з притиском промовив Петро Петрович, присів знову на крісло, все-ж таки ще задержуючи капелюх в руках. — Дійсно хотів об-яснитися і з вами, і з достойною вашою матусею, і навіть про вельми важні пункти. Однакож, як і брат ваш не може при мені обяснитись дотично якихсь предлогів пана Свидри-гайлова, так і я не хочу і не можу обяснятись... при других ... дотично декотрих, дуже і дуже важних пунктів. До того ще головна і дуже настійчива просьба моя не була ви-слухана...

Лужин прибрав гіркий вираз лиця і з повагою замовк.

— Просьба ваша, щоби брата не було при наших сходинах, невиконана єдино в наслідок мого бажання, — сказала Дуня. — Ви писали, що були братом обидіжені; я думаю, що се треба чим скорше розяснити, і ви повинні помиритись. І коли Родьо вас дійсно обидив, то він повинен і буде просити у вас вибачення.

Петро Петрович відразу набундючився.

— Є такі обиди, Евдокіє Романівно, котрі при найліпшій волі забути годі. У всім є границя, за котру перейти небезпечно; бо переступивши раз, вернутись назад не вернеш.

— Я вам не про те властиво говорила, Петре Петровичу, — трохи з нетерпеливістю перебила Дуня. — Порозу-мійте гарненько, що ціла наша будуччина зависить тепер від того, чи розясниться і чи полагодиться все те, як мож най-скорше, або ні? Я просто, при першім слові кажу, що инакше не можу на отсю справу задивлюватись, і коли ви хоч трохи мною дорожите, то хотяй і з трудом, а вся отся історія повинна зараз нині закінчитись. Повторяю вам, коли брат провинив, він буде просити вибачення.

— Дивує мене, що ви так ставляєте питання, Евдокіє Романівно, — роздразнявся все більше і більше Лужин. — По-читаючи і так сказати обожаючи вас, я рівночасно дуже і дуже можу не любити кого небудь із ваших домашних. Претендуючи на щастя вашої руки, не можу рівночасно при-нимати на себе обовязків незгідних...

— Ах, оставте всю ту уразливість, Петре Петровичу, — з чувством перебила Дуня, — і будьте тим розумним і благородним чоловіком, за якого я вас завсігди уважала і уважати хочу. Я вам дала велику обітницю, я ваша суджена; спу-стіться-ж на мене в отсій справі, і повірте, я в силі буду розсудити безпристрастно. Те, що я беру на себе ролю судді, се така сама несподіванка для мого брата, як і для вас. Коли я його призвала сегодня, по вашім листі, щоб доконче прийшов на ваші сходини, я нічого йому не сказала про мої заміри. Порозумійте, що коли ви не помиритесь, то я приневолена вибирати між вами: або ви, або він. Так стояло питання і з вашої і з його сторони. Я не хочу і не повинна помилятись в виборі. Для вас я повинна зірвати з братом; для брата я повинна зірвати з вами. Я хочу і можу довідатись тепер навірно: чи брат він мені? А про вас: чи дорога я вам, чи ціните ви мене, чи муж ви мені?

— Евдокіє Романівно, — скривившись, виголосив Лужин, — ваші слова надто много значучі для мене, скажу більше, навіть обидні, в виду того становища, котре я маю честь занимати в відношенню до вас. Не говорячи вже ні слова про обидне і дивне поставлення на одну дошку мене і... зарозумілого молодця, словами вашими ви допускаєте можливість нарушения даної мені обітниці. Ви говорите: "або ви, або він?", значить, тим самим показуєте мені, як небогато я для вас значу... Я не можу сего допустити при відносинах і... обовязках, істнуючих між нами.

— Як! — спалахнула Дуня — я ставлю ваш інтерес рядом зі всім, що до сеї пори було мені дороге в життю, що до сеї пори становило все моє життя, і ось ви обиджаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!

Раскольніков мовчаливо і злобно усміхнувся, Разумихіна цілого потрясло; однак Петро Петрович не приняв відправи; противно з кождим словом ставав він чим раз більше навязчивим, начеб доходив до смаку.

— Любов до будучого товариша життя, до мужа, повинна перевисшати любов до брата, — виголосив він сентенційно, — ъ на кождий припадок, я не можу стояти на одній дошці... Хотяй я і наставав перше, що в присутности вашого брата не хочу і не можу вияснити всего, з чим прийшов, все-ж таки я тепер рішаюся звернутись до многопо-важаної вашої матусі для конечного обяснення дотично одного вельми важного і для мене обидного пункту. Син ваш — звернувся він до Пульхерії Александрівни, — вчера в присутносте пана Разсудкіна (чи... здається, так? звмніть, мабуть запамятав ваше прізвище, — ввічливо поклонився він Разумихінови), обидив мене викривленням думки моєї, котру я висказав вам тоді в довірочній розмові, при каві, іменно, що женитьба з бідною дівчиною, котра вже зазнала житейського горя, після моєї думки вигіднійша в подружних відносинах, ніж з такою, що бувала тілько в роскоші, бо хосеннійша для моральности. Ваш син нарочно побільшив значіння слів аж до смішности, обвиняючи мене о злобні заміри і, після мого погляду, опираючись на вашій власній переписці. Буду уважати себе щасливим, коли вам, Пульхеріє Александрівно, можливим буде переконати мене про противне і тим значно усиокоїти. Скажіть отже мені, в яких іменно словах передали ви сказане моє в вашім листі до Родіона Романовича?

— Я не памятаю, — заклопоталась Пульхерія Алексан-дрівна, — я передала як сама розуміла. Не ішаю, як передав вам Родьо ... Може він що небудь і пересолив.

— Без вашої причини він пересолити не міг.

— Петре Петровичу, — з повагою озвалась Пульхерія Александрівна, — доказом того, що ми з Дуною не зле собі толкували ваші слова, се те, що ми тут.

— Гарно, матусю! — потверджуючи сказала Дуня.

— Знанить отже, я і тут виноватей? — обидився Лужин.

— От, Петре Петровичу, ви заєдно Родіона обвиняете, а ви і самі про него колись-тут неправду написали в листі, — додала осмілившись Пульхерія Александрівна.

— Я не памятаю, щоби написав яку-небудь неправду, пані.

— Ви написали, — різко заговорив Раскольніков, не обертаючись до Лужина, — що я вчера віддав гроші не вдо* ві роздоптаного, як се дійсно було, а його донці (котрої до вчерашнього дня ніколи не бачив). Ви написали те, щоби поріжнити мене з рідними і длятого і виразились погано про поведения дівчини, котрої ви не знаєте. Все те сплетня і нікчемність.

— Даруйте, пане, — дрожачи від злости відповів Лужин, — В листі моїм я розписався про ваші прикмети і поступки єдино виповняючи просьбу вашої сестри і матері описати їм: як я вас найшов, і яке ви на мене зробили вра-жіння? Що же дотикається до написаного в моїм листі, то найдіть хоч стрічку несправедливу, то є, що ви не протратили грошей і що в тій родині, хоч би і нещасливій, нема не-достойних осіб.

— А по мойому, так ви, зі всіми вашими достоїнствами, не стоїте мізинного пальця сеї нещасної дівчини, на котру каменем кидаєте.

— Так отже ви рішились би і впровадити її в товариство вашої матері і сестри?

— Я се вже і вчинив, коли вам хочеться знати. Я посадив її сьогодня рядом з матусею і Дунечкою.

— Родю! — закричала Пульхерія Александрівна. Дунечка почервоніла; Разумихін підняв брови. Лужин

глумливо і гордо усміхався.

— Самі зволите бачити, Евдокіє Романівно, — сказав він, — чи можлива тут згода? Сподіюся тепер, що справа отся скінчена і розяснена раз на завсігди. А я віддалюся, щоби не перешкаджати дальшій приємности родинного побачення і повіренню секретів (він встав з крісла і взяв капелюх). Але відходячи, осмілюсь завважати, що на будуче сподіюсь бути увільненим від подібних стріч і, так сказати, компромісів. Вас же особливо буду просити, многоповажана пані, Пульхеріє Алекс&ндрівно, не зачинати більше розмов на ту саму тему, тим більше, що і лист мій був адресований до вас, а не до кого иншого.

Пульхерія Александрівна трохи обидилась.

— Якось се ви вже зовсім нас у власть свою берете, Петре Петровичу. — Дуня вам розповіла причину, длячого не виконане ваше бажання: вона мала добрі заміри. Та і пишете ви до мене, мов би приказували. Або-ж нам кожде бажання ваше за приказ уважати? А я так вам противно ска^ жу, що вам слід би тепер для нас особливо бути ввічливим і поблажливим, бо ми усе покинули і, довіряючи вам, сюди приїхали, отже і без того вже майже в ваших руках нахо— * димось.

— Се не зовсім справедливо,. Пульхеріє Александрівно, і особливо в отсю хвилю, коли вже знаєте про записані Мартою Петрівною три тисячі, що здається дуже прийшли вам в пору, як можу судити з нового тону, котрим заговорили ви зі мною, — додав Лужин злосливо.

— Судячи по отсій замітці, можна справді догадуватись, що ви числили на нашу безпомічність, — роздражнено завважала Дуня.

— Але тепер по крайній мірі на те числити не можу, — і особливо не хочу перешкаджати повідомленню про тайні предложения Аркадія Івановича Свидригайлова, котрими він уповноважив вашого братчика, і котрі, як я бачу, мають для вас дуже важне, а може бути і дуже приємне значіння.

— Ах, Боже мій! — скрикнула Пульхерія Александрів-

на.

Разумихінови не сиділось на кріслі.

— І тобі не встидно тепер, сестро? — запитав Раскольніков.

— Встидно, Родю, — сказала Дуня. — Петре Петровичу, прошу за двері! — обернулась вона до него, побліднівши від гніву.

Петро Петрович, здається, ніяк не сподівався такого кінця. Він надто надіявся на себе, на власть свою і на безпомічність своїх жертв. Не повірив і тепер: Він поблід і губи його задрожали.

— Евдокія Романівно, коли я вийду тепер за отсі двері при такім.пращанню, то, — будьте сего певні, — я вже не вернусь ніколи. Обдумайте гарненько! Моє слово тверде.

— Що за зухвалість! — крикнула Дуня, живо підни-маючись з місця.