Злочин і кара - Сторінка 59

— Та я і не хочу, щоб ви вертались назад!

— Як? Так ось я-я-як, пані! — закричав Лужин, котрий не вірив цілковито до послідної хвилі в таку розвязку, і тому зовсім згубив тепер нитку. — Так, так воно! Але чи знає-

. те, Евдокіє Романівно, що я міг би і протестувати, пані?

— Яке право ви маєте так говорити з нею! — горячо уймилась Пульхерія Александрівна. — Чим ви можете протестувати? І які-ж ті ваші права? Ну, віддам я вам, такому, мою Дуню? Забирайтесь з Богом, оставте нас зовсім! Ми самі виноваті, що на несправедливе діло пішли, а більше

* всіх я . . .

— Однакож, Пульхеріє Александрівно, — горячився Лужин в бішености, — ви звязали мене даним словом, від котрого тепер відрікаєтесь... і наконець... наконець, я наражений був, так сказати, через те на видатки...

Ся послідня претенсія до того була в характері Петра Петровича, що Раскольніков, котрий блід від гніву і від змагання повздержати його, нараз не видержав і — розхо-хотався. Але і Пульхерія Александрівна вийшла з себе:

— На-а видатки? На які-ж видатки? Чи се не про ку-фер наш ви говорите? Адже-ж вам його кондуктор даром перевіз. Господи, то ми вас звязали! Та ви опамятайтесь, Петре Петровичу,.се ви нам руки і ноги звязали, а не ми вас!

— Досить, матусю, прошу вас, досить! — просила Ев-докія Романівна, — Петре Петровичу, будьте так добрі, вийдіть!

— Вийду, пані, лиш ще одно посліднє слово! — проговорив він, вже майже цілком не володіючи собою. — Ваша матуся, здається, цілком забула, що я рішився з вами женитись, так сказати, після отсих поголосок, що рознеслися по цілій околиці про вашу славу. Погорджуючи для вас прилюдною гадкою і віддаючи вам вашу славу, вже очевидно міг би я дуже і дуже сподіватись нагороди а навіть домагатись вашої вдячности ... І що лиш тепер відкрились мої очі! Виджу сам, що може бути дуже і дуже поступив я нерозважно, не слухаючи прилюдного голосу...

— Та чи в него дві голові, чи що! — крикнув Разумихін, зриваючись з крісла і вже готовлячись розправитись коротко.

— Низький ви і лукавий чоловік! — сказала^ДЯИр'

— Ні слова! Ні з місця! — крикнув Раскольніковrw$jf вздержуючи Разумихіна.

Відтак підійшовши ледви не до самих грудей Лужина:

— Прошу за двері! — сказав він поволи і виразно. — І ні слова більше, бо ...

Петро Петрович кілька секунд глядів на него з блідим і викривленим від злости лицем, відтак обернувся, вийшов і вже, розуміється, рідко хто небудь виносив на кого в своїм серці стільки лютої ненависти, як сей чоловік на Раскольні-кова. його одного він обвиняв за все. Уваги достойне, що вже сходячи зі сходів, він заєдно ще думав, що діло таки може бути не цілком ще програне, і що дотикається самих лиш женщин, навіть "дуже і дуже" легке до направи.

НІ

Головне діло було в тім, що він до самої останньої мі-нути ніяк не дожидав подібної розвязки. Він зухвалився до крайної границі, не припускаючи навіть можности, що дві убогі, безборонні женщини можуть вийти з під його власти. Переконанню сечму богато помогли пустота і той степень певности себе, котрий найліпше можна назвати залюбленням в себе самого. Петро Петрович, вилабудавшись з тяжкою бідою з крайньої нужди, хоробливо привик любуватись собою, високо цінив свій розум і свої здібности і навіть деколи на самоті любувався своїм лицем в зеркалі. Все-ж таки більше всего на світі любив і цінив він добуті трудом і ріжними способами свої гроші; вони рівняли його зі всім, що було висше від него.

Нагадуючи тепер у гніві Дунечці про те, що він рішився взяти її мимо поганих про неї поголосок, Петро Петрович говорив цілком щиро і навіть чув глубоке обрушення проти такої "чорної невдячности". А тимчасом, сватаючись до Дуні, він цілковито вже був переконаний про неправду всіх тих сплетень, опрокинутих прилюдно' самою Мартою Петрівною і давно вже забутих цілим містечком, котре горячо оправдувало Дуню. Та він і сам не відпирався би тепер від того, що усе те вже знав від тоді. Мимо того він все таки високо цінив свою готовість підвисшити Дуню до себе і уважав се подвигом. Вимовляючи се перед хвилею Дуии, він висказував свою тайну, вилеліяну ним думку, котрою він вже нераз любувався, і не міг піймити, як другі могли не бити чолом перед його подвигом. Коли явився ТОДІ З ВІЗИТОК) до Раскольнікова, він увійшов з чувством добродія, котрий готовиться збирати плоди і вислухати вельми солодкі компліменти. І вже очевидно, тепер сходячи долів сходами, він уважав себе в найвисшій степени обидженим і покривдженим чоловіком.

Дуня же була йому попросту необходима; відказатись від неї для него було неможливе. Давно вже, вже від кількох років, з роскошею маячив йін про женячку, все-ж таки поки що збирав лиш грошенята і ждав. Він з упоєнням пестив своє серце думкою, в найглубшій тайні, про дівчину при-личну, бідну (доконче бідну), дуже молоденьку, дуже гарненьку, з доброго роду і образовану, що була-б заполохана,

незвичайно богато зазнала горя і вповні перед ним никнула, таку, котра ціле життя уважала би його — спасениям своїм, таяла перед ним, підчинялась, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скілько сцен, скілько солодких епізодів вимая-чив він в уяві на отсю ласу і чудову тему, відпочиваючи в тишині від діл!

І ось мрія тількох літ майже вже осущалась. Краса і образования Евдокії Романівни поразили його, безпомічне положення її заманило його до живого. Тут найшлось навіть трохи більше від того, про що він маячив: найшлась дівчина горда, характерна, честнотлива, вихованням і розвиттям висіла від него (він чув се), і така ось людина буде по невольничому вдячною йому усе життя за його подвиг і обожаю-чо умалиться перед ним, і він буде безгранично і вповні панувати! ...

Як нарочно, недавно перед тим, по довгих роздумуван* нях і дожиданнях, він рішив наконець остаточно перемінити карієру і вступити в більше просторий круг діяльности, а з тим заразом, мало-помалу, перейти і в більше знатне товариство, про котре він давно вже з солодкою роскошею передумував ... Одним словом, він рішився попробувати Петербурга.

Він знав, що женщинами можна,"дуже і дуже" много виграти. Понада гарної, чесної і образовано*! жінки могла в дивний спосіб скоротити йому дорогу, притягнути до него, окрити його блеском... і ось, все провалилось! Сей тепе-рішний, напрасний, поганий розрив, поділав на него, як удар грому. Се був якийсь недорічний жарт, бездумність! Він лиш трохи, цяточку осмілився; він навіть не успів і висказатись! Він попросту пожартував, унісся, а скінчилось так важко! Наконець, адже, він вже навіть любив по свойому Дуню, він вже володів над нею в мріях своїх — і нараз!... Ні! Завтра ще, таки завтра усе те треба назад відновити, затерти, поправити, а головне — упокорити сего зухвалого молокососа, що був всего причиною. Немило, відражаючо пригадувався йому, також якось мимохіть, Разумихін... однак він скоро з сего боку успокоївся: "Ще би і такого-ось ставити з ним рядом!" Але кого він в самім ділі направду боявся, — так се Свидригайлова... Одним словом, дожидало його не мало клопотів.

— Ні, я, я більше всіх завинила! — говорила Дунечка, обнимаючи і цілуючи матір. — Я злакомилась на його гроші, але, клянуся, брате, — я не думала, щоб се був такий негідний чоловік. Колиб я пізнала була його ранше, я би нінащо не злакомилась! Не винуй мене, брате!

— Бог вибавив! Бог вибавив! — воркотіла Пульхерія Александрівна, все-ж таки якось несвідомо, начеб ще не цілком розібрала все, що лучилось.

Всі тішились, через пять мінут навіть сміялись. Іноді лиш Дуня блідніла і піднимала брови, нагадуючи те, що сталось. Пульхерія Александрівна і порозуміти не могла, що вона також буде рада; зірвання з Лужином здавалось їй ще вранці страшною бідою. Однакож Разумихін був в захваті. Він не смів ще вповні се виразити, але цілий дрожав як в лихорадці, як колиб сотнаревий тягар звалився^ з його серця. Тепер він має право віддати їм все своє життя, служити їм... Та чи мало що тепер! Все-ж таки він ще жахливо проганяв дальші думки і боявся своєї уяви. Оден тільки Раскольніков сидів безнастанно на тім самім місці, майже понурий і навіть розсіяний. Він, що найбільше наставав на відправлення Лужина, немов би менше всіх інтересувався тепер тим, що лучилось. Дунде поневолі подумала, що він за-єдно ще дуже на неї сердиться, а Пульхерія Александрівна зиркала на него боязливо.

— Що-ж сказав тобі Свидригайлов? —спитала його Дуня.

— Ах, правда, правда! — закричала Пульхерія Александрівна.

Раскольніков підняв голову:

— Він хоче доконче подарувати тобі десять тисяч рублів і при тім заявляє бажання бачити тебе раз оден в моїй присутносте.

— Бачити! Нізащо в світі! — крикнула Пульхерія Александрівна. — І як він сміє предкладати їй гроші!

Потім Раскольніков переказав (досить сухо) розмову свою з Свидригайловим, пропустивши про посмертні про-гульки Марти Петрівни, щоби не вдаватись в непотрібну матерію, і тому, що чув велику відразу заводити яку би то не було розмову, кромі найпотрібнійшого.

— Що-ж ти йому відповів? — запитала Дуня.

— Зразу відповів, що не скажу тобі нічого. Тоді він заявив, що буде сам, всіми способами, добиватись сходин. Він впевняв, що страсть його до тебе була хвилевою зморою і що він тепер нічого до тебе не чує... Він не хоче, щоби ти вийшла за Лужина... В цілости однакож говорив не за-всігди до річи.

— Як ти сам його обясняєш собі, Родю? Як він тобі представився?

— Признаюся, нічого гаразд не розберу. Жертвує десять тисяч, а сам говорив, що небогатий. Заповідає, що хоче кудись виїхати,-а по десяти мінутах забувся, що про те говорив. Нараз також говорить, що хоче женитись і що його вже сватають... Очевидно він має якісь заміри і мабуть погані. Та знов якось дивно припускати, щоб він так по дурному брався за діло, колиб мав супроти тебе погані заміри... Я, розуміється, відмовив йому в твоїм імени, що дотикається сих грошей, раз на завсігди... Загалом він мені дуже дивним показався, і... навіть... з признаками начеб то помі-шання. Все-ж таки я міг і помилитись; тут просто може бути нарочне дурення людей в якихсь там цілях. Смерть Марти Петрівни, здається, зробила на него велике вражіння ...

— Упокой Господи її душу! — промовила Пульхерія Александрівна. — Вічно, вічно за неї Бога молити-му! Ну, що би з нами було тепер, Дуню, без отсих трох тисяч! Господи, дослівно мов би з неба упали! Ах, Рсцю, адже у нас нині рано всего три цілкових при душі осталось, і ми з Ду-нечкою тілько і роздумували, як би годинник де небудь чим скорше заставити, щоб тільки не брати у онтого, поки сам не догадається.

Дуню якось вже надто поразив предлог Свидригайлова.