Злочин і кара - Сторінка 75

Многі кихикали, иншим очевидячки було се приємно. Провіянтського почали штовхати і щось йому нашіптувати. їх очевидно хотіли повадити.

— А по-о-озвольте запитати, се ви дотично чого, — почав провіянтський, — то є на чий ... кошт... ви зболили що лиш ... А впрочім не треба! банк;:1 Вдова! вдовиця! прощаю ... Пас! — і він ликнув знову горівки.

Раскольніков сидів і слухав мовчки і з відразою. А їв він, тілько з чемности дотикаючись до кусників, котрі що хвиля накладала на йо-го тарілку Катерина Іванівна, і то лиш, щоб її не обидити. Він раз-враз приглядався Зони. Тільки Зоня ставалась чим раз лячнійшою і більше заклопотаною; вона також догадувалась, що поминки мирно не скінчаться, і зі страхом слідила за ростучим роздразненням Катерини Іванівни. її між иншим було звісно, що головною причиною, для котрої обі заїзжі дами так згірдливо обійшлися з запрошенням Катерини Іванівни, була вона, Зоня. Вона чула від самої Амалії Іванівни, що мати аж обидилась запрошенням і поставила питання: "Яким світом могла би вона посадити рядом з тою дівчиною свою доньку?"

Зоня була певна, що Катерині Іванівній се вже навірно звісне, а обида її, Зоні, значила для Катерини Іванівни більше ніж обида її самої, її дітей, її таточка, одним словом була обидою тяжкою, і Зоня знала, що вже Катерина Іванівна тепер не успокоїться, "поки не докаже сим шлєпохвостницям, що вони обі..і т. д., і т. д.

Як нароком хтось там переслав з другого кінця стола Зони тарілку з виліпленими на ній з чорного хліба двома серцями, перешитими стрілою. Катерина Іванівна розлютилась і зараз таки голосно завважала, через стіл, що той, хто переслав, очевидно "пяний осел".

Амалія Іванівна, котра також предчувала щось недобре, а разом з тим обиджена до глубини душі гордістю Катерини Іванівни, щоби відвести неприємне настроения товариства в другий бік і також щоб підняти себе в загальній думці, почала відразу, ні сіло ні пало розказувати, що якийсь знакомий її "Карль із аптеки" їздив нічю фіякром І що "фіякер хотіль єго убіваль І що Карль его душе, душе просіль, щоб він єго не убіваль, І плякаль І руки зложіль І настрашіль І від страх ЄМУ серце прошіб."

Катерина Іванівна, ХОЧ і УСМІХНУЛАСЬ, все-ж таки ЗАРАЗ завважала, що Амалії Іванівній не годиться по велико-руськи анекдоти розповідати. Тая ще більше обидилась І відрізала, що її "фатер авс Берлін буль душе, душе важни шольовік І заєдно руки по кишенях воділь". Смішлива Катерина Іванівна не витерпіла І страшенно розхохоталась, так що Амалія Іванівна стала вже тратити останки терпеливости І ледви з бідою повздержувала себе.

— Ух, сова, — зашептала зараз таки знову Катерина Іванівна до Раскольнікова, майже повеселівши. — Хотіла сказати: носив руки в кишенях а вийшло, що він по кишенях шукав, кхи-кхи! І чи завважали ви, Родіоне Романовичу, раз на завсігди, що всі ті петербурські чужоземці, то є головно Німці, котрі до нас відкілясь налазять, всі дурнійші від нас! Ну, знаєте, хіба-ж можна розповідати про те, що "Карль із аптеки страхом серце прошіб", І що він (смаркачина!), за-місць звязати візника, "руки зльожіль І плякаль І душе просіль". Ах, бідненька! І їй здається, ЩО се дуже трогаюче І не догадуєсь, яка вона дурненька! По мойому сей пяний прові-янтський значно розумнійший від неї; бодай хоч видно, що пянюга, останок розуму пропив, А ті всі прецінь таки при змислах, тверезі... Ги, сидить, сліпаки вибалушила. Сердиться! Сердиться! Ха-ха-ха! Кхи-кхи-кхи!

Розвеселившись Катерина Іванівна зараз таки запустилась в ріжні подробиці І нараз заговорила про те, як при помочі вистараної пенсії вона доконче заведе в своїм ріднім місті Т... пансіон для благородних дівиць. Про те ще не було сказано Раскольнікову від самої Катерини Іванівни, І вона зараз запустилась в найподрібнійші подробиці.

Не знати яким чином відразу найшлася в її руках тая сама "похвальна грамота", про котру розповідав Раскольнікову ще покійник Мармеладов, обясняючи йому в шинку, що Катерина Іванівна, жінка його, при випуску з інститута танцювала з шалем "при ГУБЕРНАТОРІ І при других особах". Похвальна грамота отся очевидно мала тепер послужити за свідоцтво, що Катерина Іванівна має право сама завести пансіон; але головне, була виведена з тою цілею, щоб остаточно зрізати "обі виляльчені шлєпохвостниці" на припадок, колиб вони прийшли на поминки, і ясно доказати їм, що Катерина Іванівна з найблагороднійшого, можна навіть сказати аристократичного дому, донька полковника і вже без сумніву щось ліпшого як другі, що шукають пригод і котрих так богато розплодилось в останні часи.

Похвальна грамота зараз таки пішла по руках пяних гостей, чому Катерина Іванівна не перешкаджала, бо в ній дійсно було висказане en toutes lettres, вона донька надворного радника і дворянина, отже і в самім ділі майже донька полковника.

Розгорячившись, Катерина Іванівна без проволоки запустилася в усі подробиці будучого, прекрасного і спокійного життя-буття в Т...: про учителів гімназії, котрих вона запросить для лекцій в своїм пансіоні; про одного поважного старика, Француза Манґо, котрий учив по францу-ськи ще саму Катерину Іванівну в інституті, і котрий ще і тепер доживає свого віку в Т... і напевно піде до неї за най-низшу плату. Дійшло наконець діло і до Зоні, "котра поїде до Т... разом з Катериною Іванівною і буде їй там у всім помагати". Але тут нараз хтось зареготався на кінці стола.

Катерина Іванівна, хоч і постаралась в млі ока зробити вид, що з погордою не завважує сего сміху, все-ж таки зараз нароком підвисшивши голос, стала з одушевлениям говорити про безсумнівні спосібности Зофії Семенівни служити їі помічницею, про її покору, терпеливість, безкорисність, благородність і образования, причім попліскувала Зо-ню по личку, і піднявшись горячо двічі її поцілувала.

Зоня спалахнула, а Катерина Іванівна як стій розплакалась, таки зараз завважавши для самої себе, що вона слабосильна, дурненька і вже надто розстроєна, що пора би вже кінчити, і коли закуска вже скінчена, то подавати би чай.

В ту саму хвилю Амалія Іванівна, вже до крайности оби-джена тим, що в цілій розмові вона не брала ні найменшої участи і що її навіть цілком не слухають, нараз осмілилась сказати Катерині Іванівній одну незвичайно вмісну і бистру замітку про те, що в будучім пансіоні треба звертати исо-блившу увагу на чисте білля дівчат (ді веше) і щоб "докончь будь одна така хороші дам (ді даме), щоби гарно про білля смотріль, і по друге, "щоб всі молоді дівиць тихонько по ночам ніякой роман не читаль".

— по —

Катерина Іванівна, котра направду була розстроєна і вельми утомлена і котрій вже до крайности надоїли поминки, таки зараз "відрізала" Амалії Іванівній, що тая "меле нісенітниці" і нічого не розуміє; що старання о ді ваше річ кастелянки, а не директриси благородного пансіона; а що дотикається читання романів, так вже се просто навіть неприличности, і що вона просить її замовчати.

Амалія Іванівна спалахнула і розсердившись завважа-ла, що вона тільки "добра бажаль", а що її за "кватир давно вже ґельд не плятіль".

Катерина Іванівна знову "осадила" її сказавши, що вона говорить неправду, коли каже, що "добра бажаль", бо ще вчера, коли покійник лежав на катафальку, вона її за квати-ру мучила.

На се Амалія Іванівна дуже послідовно завважала, що вона "тих дам запросіль, але що ті дам не прішоль, бо ті дам бляґородний дам, і не можуть прішоль до небляґо-родний дам".

Катерина Іванівна знову зараз "підчеркнула" їй, що вона, будучи миткою, не може судити лро те, що така справдішня благородність.

Амалія Іванівна не витерпіла і зараз таки заявила, що її "фатер авс Берлін буль душе, душе важні шольовік, і обі рук по кишенях воділь і заєдно робіль так: пуф, пуф" і щоби ще вірнійше представити свого фатера, Амалія Іванівна зірвалась з крісла, засунула свої обі руки в кишені, надула губи і почала видавати якісь неозначені звуки ротом, похожі на пуф-пуф, при голоснім реготі всіх гостей,~котрі нарочно підохочували Амалію Іванівну своїми одобрениями, предчу-ваючи стичку.

Та сего вже не могла витерпіти Катерина Іванівна, і зараз, не надумуючись, в голос, щоб кождий чув, "гукнула", що у Амалії Іванівни може бути ніколи і фатера таки не було, а що попросту Амалія Іванівна — петербурська пяна Чухонка і навірно де-небудь передже кухаркою була, а може ще і що гірше.

Амалія Іванівна почервоніла як рак і запищала, що се може бути у Катерини Іванівни "зовсім фатер не буль; а що у неї буль фатер авс Берлін, і такі довгі сурдут носіль і заєдно робіль: пуф, пуф, пуф!"

Катерина Іванівна з погордою завважала, що її походження всім звісне, і що в отсій самій похвальній грамоті ви-сказане чорне на білім, що отець її полковник; а що отець Амалії Іванівни (коли тілько у неї був який-небудь отець) навірно якийсь петербурський Чухонець, молоко продавав; а найвірнійше зі всего, що і цілком батька не було, бо ще до-си не знати, як зовуть Амалію Іванівну по батьку: Іванівна чи Людвиківна?

Тут Амалія Іванівна, розбішена до крайности і ударяючи кулаком по столі, взялася пищати, що вона Амаль Іван, а не Людвиківна, що її фатер "зваль Иоган і що він буль бурмайстер, а що фатер Катерини Іванівни зовсім ніколи буль бурмайстер".

Катерина Іванівна встала з крісла і строго, спокійним голосом (хотяй ціла поблідла і**грудь її піднималась глубоко), завважала їй, що коли вона хоч тільки один ще раз осмілиться "ставляти на одну дошку свойого дрянтивого фатерика з її таточком, то вона, Катерина Іванівна, зідре з неї чіпчик і подопче його ногами".

Учувши теє, Амалія Іванівна стала бігати по кімнаті, кричачи із всеї сили, що вона господиня, і щоб Катерина Іванівна "в тую мінут зїхаль з кватир"; відтак кинулась чомусь-там збирати зі стола срібні ложки. Піднявся гамір і шум; діти стали плакати. Зоня кинулась зразу здержувати Катерину Іванівну; але коли Амалія Іванівна нараз закричала щось про жовтий білет, Катерина Іванівна відіпхнула Зоню і пустилась до Амалії Іванівни, щоб без проволоки виконати свою грізьбу дотично чіпчика.

В отсю хвилю отворились двері і на порозі кімнати не-чайно показався Петро Петрович Лужин. Він стояв і строгим, уважним поглядом оглядав цілу компанію. Катерина Іванівна кинулась до него.

III.

— Петре Петровичу! — закричала вона.