Злочин і кара - Сторінка 76

— Обороніть хоч ви! Покажіть сій дурній скотині, що вона не сміє так обходитись з благородною дамою в нещастю, що на се є суд ... Я до самого генерал-губернатора ... Вона відповість ... Памятаючи на хліб-сіль мого таточка, обороніть сиріт.

— Позвольте, пані... Позвольте, позвольте, пані, — відмахнувся Петро Петрович, — таточка вашого, як і відомо вам, я цілком не мав чести знати... даруйте, пані! (Хтось голосно захохотався) а в ваших безнастанних звадах з Ама-лією Іванівною я брати участи не наміряю, пані... Я в своїм ділі... і хочу розмовитись, таки зараз, з пасербицею вашою, Зофією ... Іванівною ... Здається так, пані? Позвольте перейти ...

І Петро Петрович, обходячи боком Катерину Іванівну, пустився в противний кут кімнати, де находилась Зоня.

Катерина Іванівна як стояла на місци, так і осталась, мов би громом поражена. Вона поняти не могла, як міг Петро Петрович відказатись від хліба-соли її таточка. Видумавши раз тую хліб-сіль, вона уже її свято сама вірила. Поразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь згірдної грізьби тон Петра Петровича. Та і всі якось притихли мало-помалу при його появі. Кромі того, що сей "діловий і серіозний" чоловік надто вже різко не підходив під всю кампанію, кромі того видно було, що він за чимсь важним прийшов, що лиш якась незвичайна причина могла притягнути його в таку компанію, і що отже зараз щось станеться, щось буде.

Раскольніков, котрий стояв біля Зоні, подався на бік, щоб пропустити його; Петро Тіетрович, виділось, цілком його не завважав.

Через мінуту на порозі показався і Лебезятніков; в кімнату він не увійшов, але задержався також з якоюсь особлив-шою цікавістю, майже з задивом; прислухувався, тільки здавалось, довго не міг чогось порозуміти.

— Даруйте, що я може бути перериваю, однак діло досить важне, — завважав Петро Петрович, якось загально, і не звертаючись ні до кого окремо. — Я навіть і рад при публиці. Амаліє Іванівно, прошу вас покірнійше, щоб яко господиня кватири звернули увагу на мою наступити маючу розмову з Зофією Іванівною. Зофіє Іванівно, — тягнув він дальше, звертаючись просто до незмірно здивованої і вже наперед наляканої Зоні, — з мого стола, в кімнаті приятеля мого Андрія Семеновича Лебезятнікова, зараз таки по вашім виході щез належачий мені державний кредитний білет на сто рублів. Коли яким би то не було способом ви знаєте і покажете нам, де він тепер находиться, то впевняю вас чесним словом і беру всіх на свідків, що діло лиш на тім скінчиться.

В противнім же разі приневолений буду звернутись до средств вельми серіозних, тоді... нарікайте вже на саму себе.

В кімнаті мов би маком посіяв. Навіть плачучі діти затихли. Зоня стояла мертво-бліда, гляділа на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начеб ще і не розуміла. Минуло кілька секунд.

— Ну, пані, як же? — запитав Лужин, пильно вдивляючись в неї.

— Я не знаю ... Я нічого не знаю ... — слабим голосом промовила наконець Зоня.

— Ні? не знаєте? — запитав знову Лужин і ще кілька секунд помовчав. — Подумайте, мадемуазель, — почав він строго, тільки ще з повздержанкям, — розважте, я пристаю дати вам ще хвилинку до намислу. Позвольте розважити: колиб я не був так переконаний, то вже, розуміється, при моїм досвіді, не поваживсяб я так просто вас обвинувачувати, бо за подібне пряме і голосне, але ложне або хоч би тільки обвинения через помилку, я, розуміється, сам відповідаю. Я се знаю, пані. Нині рано я розміняв для своїх потреб кілька пятипроцентових акцій, на суму номінально трох тисячів рублів. Рахунок з банку у мене в кишені. Прийшовши домів, я — свідок тому Андрій Семенович, — почав лічити гроші зараз і налічивши дві тисячі триста рублів, сховав їх в пулярес в побічну кишеню сурдута. На столі осталось около пятисот рублів кредитними білетами, і межи ними три білети по сто рублів кождий. В ту хвилю надійшли ви (на мій зазив.) — і весь час у мене перебули відтак в незвичайнім зворушенню, так що аж тричі серед розмови вставали і спішили чогось виходити, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все посвідчити. Сподіюсь, ви самі, мадемуазель, не відкажетесь потвердити і признати, що позвав я вас через Андрія Семеновича єдино длятого тільки, щоб розмовитись з вами про сирітське і безпомічне положення вашої неньки, Катерини Іванівни (до котрої я не міг прийти на поминки), і про те, якби хосенно було урядити в її користь що небудь в роді губскрипції, льотерії або тому подібного. Ви мені дякували і навіть прослезились (я розповідаю все так, як було, щоби по перше, нагадати вам, а по друге, показати вам, що з памяти моєї не загладилась ні найменша подробиця). Відтак я взяв зі стола десятирубле-вий кредитний білет, і подав від свого імени для розпорядимости вашої ненечки яко першу запомогу. Усе те бачив Андрій Семенович. Опісля я вас відпровадив до дверий, — ви усе ще були однаково помішані, — після чого оставшись сам-на-сам з Андрієм Семеновичем, я переговорив з ним мі-нуть около десять. Андрій Семенович вийшов, а я знову звернувся до стола з лежачими на нім грішми, з заміром перечисли™ їх і відложити, як і хотів передше, окремо. На моє велике здивування одного сторублевого білета не ставало. Позвольте розсудити; підозрівати Андрія Семеновича я вже ніяк не можу, пані; навіть такого здогаду соромлюся. Помилитись в рахунку я рівнож не міг, тому що на хвилинку перед вашою появою я покінчив ціле обчислення і найшов цілу суму як слід. Признаете самі, що нагадуючи ваше поміщання, вашу поквапність відходити і те, що ви тримали я-кийсь час руку на столі; взявши наконець під розвагу суспільне становище ваше і сполучені з ним привички, я, так сказати з перестрахом і навіть проти волі моєї, приневолений був остановитись на підозрінню, — розуміється, жорстокім, але — справедливім, пані! Додам ще і повторю, що мимо всеї моєї очевидної певности, розумію, що все таки в теперішнім обвинению моїм є для мене трохи ризика. Однакож, як бачите, я не без причини; єдино ваша чорна невдячність є причиною всему! Адже-ж я вас запрошую в інтересах убогої матері вашої, я дарую вам десять рублів, а ви таки зараз, безпосередно, платите мені за все те подібним поступком! Ні, пані, се вже не гарно! Научка доконечна. Та розберіть самі; мимо всего того, як справдішний друг ваш, прошу вас (бо ліпшого друга не можете мати в отею хвилю), опамятайтесь! Инакше буду неумолимий! Ну, пані, як?

— Я нічого не брала у вас, — прошептала переражена Зоня, — ви дали мені десять рублів, ось вони, візьміть їх.

Зоня виняла з кишені десять-рублевий папірчик і простягнула руку до Лужина.

— А до тих сто рублів ви так і не признаєтесь? — докірливо і з натиском проговорив він, не принимаючи грошей.

Зоня оглянулась довкола. Всі позирали на неї з такими страшними, строгими, насмішливими, ненависними лицями. Вона поглянула на Раскольнікова ... той стояв біля стіни, зложивши навхрест руки, і палаючим поглядом глядів на неї.

— О, Господи! — вирвалось у Зоні.

— Амаліє Іванівно, треба буде дати знати в поліцію, отже прошу вас покірно, пішліть поки що за двірником, — тихо і навіть ласкаво промовив Лужин.

— Ґот дер бармгерціґе!*) — Я так і зналь, що вона краль! — сплеснула руками Амалія Іванівна.

— Ви так і знали? — підхопив Лужин. — Значить отже вже і перше мали хоч деяку підставу так судити. Прошу вас, предостойна Амаліє Іванівно, запамятайте слова ваші, виголошені впрочім при свідках.

— Я-я-як! — крикнула нараз, опамятавшись, Катерина Іванівна і в бішености кинулась до'Лужина. — Як! Ви її о злодійство обвинувачуєте? Зоню ось? Ах, падлюки!

І кинувшись до Зоні, вона немов в кліщі обхопила її своїми висохлими руками.

— Зонечко! Як ти сміла брати від него десять рублів! О, глупа! Давай сюди! Давай сюди! Давай зараз сих десять рублів — ось тобі вони!

І вихопивши від Зоні папірець, Катерина Іванівна зімня-ла його в руках і кинула на відлів просто в лице Лужина. Кулька попала в око і відскочила на поміст. Амалія Іванівна кинулась піднимати гроші. Петро Петрович розсердився.

— Держіть її божевільну! — закричав він.

В дверях в отсю хвилю рядом з Лебезятніковом показалось ще кілька осіб, між котрими виглядали і обі приїзжі дами.

— Як! Божевільну? Се я божевільна? ду-урень! — вискнула Катерина Іванівна. — Сам ти дурень, скорчений параграфе, низький чоловіче! Зоня, Зоня візьме у тебе гроші! Зоня злодійка! Та вона ще тобі дасть, дурню! — І Катерина Іванівна істерично зареготалась. — Чи бачили ви дурня? — кинулась вона на всі боки, показуючи всім на Лужина. — Як! І ти також? — побачила вона нараз господиню. І ти сюди також, ковбаснице, потверджуєш, що вона "краль", підла ти пруска куряча ного в криноліні! Ах ви! Ах ви! Та вона і з кімнати ось не виходила і як прийшла від тебе, падлюко, тут зараз біля мене і сіла; всі бачили. Ось біля Родіона Романовича і сіла!... Обшукайте її! Коли вона нікуди не виходила, то гроші мусять бути при ній! Шукай же, шукай, шукай! Тілько як їх не найдеш, то вже даруй, голубчику, відповіш! До государя, до государя, до самого царя побіжу,

*) Милосерний Боже!

милосерного, до ніг кинуся, таки зараз ще нині! я — сирота! Мене пустять! Ти думаєш, не пустять? Брешеш, дійду! Дій-ду-у! Се ти на те, що вона несміла, числив? Ти на се ось надіявся? Та я, брате, за те сміла! Обірвешся! Шукай же! Шукай, шукай, ну, шукай!!

І Катерина Іванівна в скажености, натягала Лужина во-лічучи його до Зоні.

— Я готов, пані, і відповідаю ... але утихомиртеся, пані, утихомиртеся! Я надто добре бачу, що ви смілі!... Се... се ... се як же, пані? — бурмотів Лужин, — се треба при поліції, пані... хоч впрочім і тепер свідків аж надто ... Я готов, пані... Але в такім разі якось воно не уходить мущи-ні... бо се женщина ... Колиб з помічю Амалії Іванівни ... хотяй впрочім так діло не робиться ... Се як же, пані?

— Кого хочете! Нехай хто хоче, той і обшукає! — кричала Катерина Іванівна. — Зоню, виверни їм кишені. Ось, ось! Гляди, покиде людськости, от пуста, тут хусточка лежала, кишеня пуста, бачиш! Ось друга кишеня, ось тобі на! Бачиш! Бачиш!

І Катерина Іванівна не те що вивернула, а так і видеола обі кишені, одну за другою наверх. Однакож з другої, пр^ вої кишені нараз вискочив папірчик і описавши в воздусі параболю, упав під ноги Лужина.