Злочин і кара - Сторінка 77

Се всі бачили; многі аж скрикнули. Петро Петрович нагнувся, взяв папірець двома пальцями з долівки, підняв всім на показ і розвернув. Се був сторублевий кредитний білєт, зложений в вісім частей. Петро Петрович обвів довкола свою руку, показуючи всім білєт.

— Злодійка! Вон з кватир! Поліцай, поліцай! — заголосила Амалія Іванівна. — їх треба в Сибір прогналь! Вон!

Зі всіх боків полетіли оклики. Раскольніков мовчав, не спускаючи очей з Зоні, зрідка але живо переводячи їх на Лужина. Зоня стояла на тім самім місці, мов без памяти. Вона майже навіть не була і зачудована. Нараз румянець залив її ціле лице; вона крикнула і закрилась руками.

— Ні, се не я! Я не брала! Я не знаю! — закричала вона розриваючим серце зойком і кинулась до Катерини Іванівни.

Тая схопила її і міцно притиснула до себе, неначе своєю груддю хотіла оборонити її перед усіми.

— Зоню! Зоню! Я не вірю! Бачиш я не вірю! — кричала (не зважаючи на всю очевидність) Катерина Іванівна, по-трясаючи її в руках своїх як дитинку, цілуючи її без числа разів, лапаючи її руки і, так і впиваючись, цілуючи їх. — Щоб ти взяла! Та що се за глупі люде! О, Господи! Глупі ви, глупі, — кричала вона, звертаючись до всіх, — та ви ще не знаєте, не знаєте, яке се серце, яка се дівчина! Вона візьме, вона! Та вона свою послідню сорочку скине, продасть, боса пійде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона і жовтий, бачите, білєт дістала, длятого, що мої діти з голоду гинули, себе за нас продала!... Ах, небіщиченьку, не-біщиченьку! Ах, небіщиченьку, небіщиченьку! чи бачиш? Чи бачиш? Ось тобі поминки! Господи! Та обороніть же її, що-ж ви стоїте всі! Родіоне Романовичу! Ви ось чому-ж не уйметеся? Ви також може вірите? Мізинця ви її не стоїте, всі, всі, всі, всі! Господи! та оборони-ж наконець!

Плач бідної сухітницГ, осиротілої Катерини Іванівни зробив, здавалось, сильне вражіння на публику. Тут було стільки гідного пожалування, стільки страдаючого в тім від болю викривленім, сухітничім лици, в тих висохлих, запечених кровю губах, в тім хрипло-крикливім голосі, в тім судорожнім плачу, подібнім до дитячого плачу, в тій довірчивій дитячій і рівночасно очайдушній мольбі оборонити, що, здавалось, всі розжалились над нещасною. По крайній мірі Петро Петрович зараз таки її пожалував.

— Пані! пані! — крикнув він переконуючим голосом, — вас сей факт не дотикає! Ніхто не рішиться вас обви-нити о порозуміння, або спілку, тим більше, що ви таки самі викрили, вивернувши кишеню: видно отже нічого не догадувались. Дуже і дуже готов я жалувати, коли так.сказати, нужда напутила Зофію Семенівну, але длячого-ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Сорому налякались? Перший крок? Сторопіли може бути? Діло понятие, пані; дуже понятие... Все-ж таки, нащо було пускатись на таку дорогу! Панове! — звернувся він до всіх зібраних, — панове! Тому, що у мене є серце, я, нехай, готов простити, навіть тепер, хоч мене зневажено особисто. Нехай отже, мадемуазель, теперішній сором буде вам наукою на будуче, — звернувся він до Зоні, — а дальшого ужитку з того, що лучилось, робити не буду — і на тім кінець. Буде того!

Петро Петрович скоса поглядів на Раскольнікова. Погляди їх стрітились. Палаючий погляд Раскольнікова готов був перемінити його в попіл. Тимчасом Катерина Іванівна, здавалось, нічого більше і не слухала: вона обнимала і цілувала Зоню, мов божевільна. Діти також обходили зі всіх боків Зоню своїми рученятами, а Полечка, — котра не цілком впрочім розуміла, в чім діло, — здавалось, ціла так і потонула в слезах, надриваючись від шльохання і укривши своє набреніле від плачу, гарненьке личко на груди Зоні.

— Що за нікчемність! — роздався нараз сильний голос в дверях.

Петро "Петрович живо оглянувся.

— Що за нікчемність! — повторив Лебезятніков, пильно глядячи йому в вічі.

Петро Петрович аж начеб здрігнувся. Се завважали всі. (Опісля про те згадували). Лебезятніков ввійшов в кімнату.

— І ви посміли мене на свідка ставляти? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.

— Що се значить, Андрію Семеновичу? — про що таке ви говорите? — пробурмотів Лужин.

— Се значить, що ви... клеветник, ось що значать мої слова! — горячо промовив Лебезятніков, строго споглядаючи на него своїми підсліпуватими очима.

Він був страшенно розлючений. Раскольніков так і впився в него очима, начеб ловив і важив кожде його слово. Знову наступила мовчанка. Петро Петрович майже аж зане-знався, особливо в першу хвилю.

— Коли ви се до мене ... — почав він, загикуючись, — та що з вами? Чи ви при умі?

— Я ось при умі, пане, але ви ... просте ледащо, мошенник! Ах, що за нікчемність! Я усе слухав, я нарочно підождав, щоб усе порозуміти, бо, признаюсь, навіть до тепер воно не цілком льоґічне... Та длячого ви усе те зробили — не розумію.

— Та що я зробив такого! Чи перестанете вже раз говорити вашими беззвязними загадками? Або може ви випили?

— Се ви, нікчемний чоловіче, може бути пете, а не я! Я і горівки цілком ніколи не пю, бо се проти мого переконання!. Представте собі, він, він сам своїми власними руками віддав сей сторублевий білет Зофії Семенівні, — я бачив, я свідок, я присягу прийму! Він, він! — повторяв Лебезятніков, звертаючись до всіх і кождого.

— Та ви збожеволіли чк що, молокососе? — заревів Лужин. — Вона тут сама перед вами, — вона сама тут, що тільки при всіх потвердила, що кромі десяти рублів, нічого від мене не дістала. Яким же чином міг я її передати, після того?

— Я бачив, бачив! — кричав і впевняв Лебезятніков. — І хоч се проти моїх переконань, то я таки готов зараз принята в суді будь яку присягу, бо я бачив на власні очі, як ви їй зручно підсунули! Тілько я ось дурень, подумав, що ви з милосердя підсунули! В дверях пращаючись з нею, коли вона обернулась і коли ви її стискали одною рукою руку, другою, лівою, ви і положили її зручно в кишеню папір. Я бачив! Бачив!

Лужин поблід.

— Що ви брешете! — зухвало закричав він. — Та і як ви могли, стоячи коло вікна, пізнати папірець? Вам привиділось... підсліпуватими очима. Ви маячите!

— Ні, не привиділось; І хоч я і далеко стояв, але я все, все бачив, і хоч від вікна дійсно трудно розпізнати папірець,

— се ви правду говорите, — тілько я з особлившого припадку знав напевне, що се іменно сторублевий білет, бо коли ви стали Зофії Семенівній давати десятирублевий папірець,

— я бачив сам, — ви тоді зараз взяли зі стола сторублевий білет (се я бачив, бо стояв тоді близько і тому, що якраз в ту хвилю вродилась у мене одна гадка, то я і не забув, що у вас в руках білет). Ви його зложили і держали, стиснувши в руці, весь час. Опісля я зразу знову забув, але коли ви почали вставати, то з правої переложили в ліву і трохи не випустили з рук; я тут знову нагадав, бо знову прийшла мені тая сама гадка, іменно, що ви хочете зробити її ласку так, щоб я не бачив. Можете представити собі, як я став слідити,

— ну, і побачив, як удалось вам всунути її в кишеню. Я бачив, бачив, я присягну!

Лебезятніков ледви не засапався. Із всіх боків почали "роздаватись ріжнородні виклики, більше всего означаючі зачудування; та почулись і виклики, що прибирали грізний тон. Всі стали тиснутись до Петра Петровича. Катерина Іванівна кинулась до Лебезятиікова.

— Андрію Семеновичу! Я в вас помилилась! Обороніть її! Оден ви за нею! Вона сирота, вас Бог післав! Андрію Семеновичу, голубчику, серце!

І Катерина Іванівна, майже не памятаючи, що робить, кинулась перед ним навколішки.

— Брехня! — заревів розярений до скажености Лужин, — недоріцтва самі верзене, паничу. "Забув, пригадав, пригадав, забув" — що таке! Значить отже, я нароком її під-ложив? Нащо? В якій ціли? Що у мене спільного з сею ...

— Длячого? Отсего то я і сам не знаю, а що розповідаю справдішний факт, то се правда! Я до тої степени не помиляюсь, мерзенний, підлий ви чоловіче, що іменно памя-таю, як по тій причині мені зараз тоді в голову питання прийшло, саме в ту хвилю, коли я вам дякував і руку вам стискав. Длячого-ж поклали ви їй крадькома в кишеню? То є длячого якраз крадькома? Чи лиш для того тільки, що хотіли від мене укрити, знаючи, що я противних переконань і не люблю приватного милосердя, котре нічого не лічить радикально? Ну, і рішив, що вам дійсно переді мною стидно такі дарунки робити, і кромі того може бути, подумав я, він хоче їй несподіванку зробити, здивувати її, коли вона найде у себе в кишені цілих сто рублів. (Бо деякі милосерні люде дуже люблять так розмазувати свої добродійства; я знаю). Опісля мені також подумалось, що ви хочете її спробувати, чи прийде вона, найшовши, подякувати? Відтак, що хочете уникнути вдячности і щоб... ну, як се там говориться: щоб. права рука, чи як там, не знала ... одним словом якось так ... Ну, та чи мало мені думок тоді прийшло в голову, так що я постановив усе те обдумати опісля, та все-ж таки уважав нечемним виявити перед вами, що знаю все. Тільки мені зараз тоді прийшло в голову знову ще питання: що Зофія Семе-ківна бути-може, заки завважає, готова ще загубити гроші; ось длячого я рішився піти сюди, викликати її і повідомити, що ви її положили в кишеню сто рублів. Та по дорозі зайшов я перше в нумер до пань Кобилятнікових, щоби занести їм "Загальний вивід положительної методи" і особливо поручите їм статтю Підеріта (а впрочім також і Ваґнера); потім приходжу сюди, а тут ось вже яка історія! Ну, чи міг я, чи .міг я мати всі ті думки, колиб я дійсно не бачив, що ви вложили їй в кишеню сто рублів?

Коли Андрій Семенович скінчив свої многословні розваги таким льоґічним виводом на закінчення бесіди, то страшенно втомився і аж піт капав з його лиця. Бідняга, він і в рідній мові не умів обяснитись порядно (не знаючи впрочім ніякої другої мови), так що він цілий якось відразу знеміг, .аж начеб похудів, після отсего свого адвокатського подвигу.

Тим не менше бесіда його викликала незвичайне вражіння. Він говорив з такою певністю, з таким переконанням, що йому, се було видно, всі вірили. Петро Петрович почув, що його справа стоїть зле.

— Яке мені діло до того, що вам в голову прийшли якісь дурні питання, — закричав він. — Се не доказ, пане! Ви могли все те вимаячити у сні, от і все! А я вам говорю, що ви брешете, добродію! Брешете і ширите клевету з якоїсь гам злости до мене, а іменно в гніві за те, що я не приставав на ваші вільнодумні і безбожні соціяльні предложения, от що, пане!

Але сей викрут не приніс хісна Петру Петровичеви.