Злочин і кара - Сторінка 79

Кромі того його заміром було і страшно трі-вожило його, особливо хвилями, побачитись з Зонею; він чувся приневоленим обявити її, хто убив Лизавету і предчу-вав страшну муку для себе і аж відмахувався від неї руками. І длятого, коли він покликнув виходячи від Катерини Іванівни: "А-ну, що ви скажете тепер, Зофіє Семенівно?", то очевидно находився ще в якімсь хвилево-взбудженім стані смі-лости, визову і недавньої побіди над Лужином. Та тільки якось дивно лучилось з ним.

Коли він дійшов до кватири Капернаумова, то почув в собі нагальне обезсилення і страх. В задумі остановився він перед дверми з дивним читанням: "Чи треба розповідати, хто убив Лизавету?" Питання було справді дивне, бо він зараз, в ту саму хвилю почув, що не тілько годі не сказати, але навіть і віддалити сю мінуту, хоч би на часочок, годі. Він ще не знав, чому годі; він тільки відчув се, і се важке почуття своєї безсильности перед доконечністю майже придавило його. Щоб вже не роздумувати, не мучитись, він хутко отворив двері і з порога поглядів на Зоню.. Вона сиділа опершись ліктями на столик і закривши лице руками; коли-ж побачила Раскольнікова, чим скорше встала і пішла йому на стрічу, начеб ждала його.

— Що би зі мною без вас там було! — скоро промовила вона, зійшовшись з ним серед кімнати.

Очевидно її лиш се і хотілось чим скорше сказати йому. Тому і ждала.

Раскольніков підійшов до стола і сів на крісло, з котрого вона тільки що встала. Вона станула перед ним віддалена два кроки, зовсім так само, як вчера.

— Що, Зоню? — сказав він і нараз почув, що голос його дрожить. — Адже ціла отся справа опиралась на "суспільне становище і ідучі з ним рука в руку привички". Чи поро-зуміли ви се передше?

Терпіння виразилось в її лиці.

— Тільки не говоріть зі мною як вчера! — перервала вона йому? — Ради Бога, вже не починайте. І так муки доволі...

Вона скоренько усміхнулась, налякавшись, що може бути йому не сподобається докір.

— Я дурницю зробила, що звідтам відійшла. Що там тепер? Перед хвилею хотіла було іти, та все думала, що ось ви зайдете.

Він розповів її, що Амалія Іванівна гонить їх з кватири і що Катерина Іванівна побігла кудись-там "правди шукати".

— Ах, Боже мій! — зірвалась Зоня. — Ходімо чим скорше ...

І вона вхопила свою мантильку.

— Вічно одно і ге саме! — крикнув роздргзнено Раскольніков. — У вас тілько і на думці, що вони! Побудьте зі мною. ^ і

— А ... Катерина Іванівна?

— А Катерина Іванівна, вже розуміється, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому, — гнівливо докинув він. — Як вас не застане, то ви сему будете винні...

Зоня в прикрій нерішучости присіла на крісло. Раскольніков мовчав, споглядаючи на землю і щось обдумуючи.

— Припустім, Лужин тепер не захотів, — почав він не споглядаючи на Зоню. — Ну, а колиб він захотів або як небудь се в рахубу його входило, — то він би вас в тюрму впакував, як би не лучився тут я та Лебезятніков! А?

— Так, — сказала вона слабим голосом, — так! — повторила вона розсіяно і в трівозі.

— А я таки і направду міг під ту хвилю не бути там! А Лебезятніков, той вже зовсім припадково попався.

Зоня мовчала.

— Ну, а колиб в тюрму, що тоді? Памятаєте, що я вчера говорив?

Вона знову не відповіла. Той переждав.

— А я думав, ви знов закричите: "Ах, не говоріть, перестаньте!" — засміявся Раскольніков, тілько якось з напруженням. — Що-ж, знову мовчите? — запитав він через мінуту. — Адже треба-ж про що небудь розмовляти? От мені особливо цікаво було би довідатись, як би ви розрішили тепер одно ,,питання", як говорить Лебезятніков. (Він якось начеб починав путатись). Ні, в самім ділі, я серіозно. Представте собі, Зоню, що ви знали би всі заміри Лужина заздалегідь, знали би і те напевне, що через них погибла би зовсім Катерина Іванівна, та і діти; ви також, в добавку (бо ви себе нізащо не маєте, як хіба за добавку). Полечка також... бо її та сама дорога. Ну, так отже: колиб нараз усе те тепер на ваше рішення віддали, чи йому, чи їм жити на світі, то є Лужи-нови чи жити і робити погань, чи умирати Катерині Іванівній? То як би ви рішили: кому з них умирати? Я вас питаю..

Зоня з несупокоєм на него погляділа; її щось особливше почулось в отсій нетвердій і до чогось там здалека підбира-ючійся бесіді.

— Я вже знала, що ви що небудь таке запитаєте, — сказала вона, цікаво глядячи на него.

— Гарно; нехай; все-ж таки як би ви се рішили?

— Чого ви питаєте таке, що бути не може? — з відразою сказала Зоня.

— Виходить, ліпше Лужину жити і робити погані річи! Ви і сего рішити не осмілились?

— Адже я Божого Провидіння знати не можу... І нащо ви питаєте, чого не годиться питати? До чого такі пусті питання? Як може лучитись, щоб се від мого рішення зависіло і хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?

Ну, як Божий Промисл замішається, так тут вже нікого не вдієш, — понуро воркнув Раскольніков.

— Говоріть ліпше просто, чого вам треба! — сказала з болем Зоня: — Ви знову на щось натякаєте... Чи ви тільки за тим прийшли, щоби мене мучити!

Вона не видержала і доразу гірко заплакала. В мрачній печали глядів він на неї. Уплило мінут пять.

— А таки ти добре говориш, Зоню, — тихо промовив він наконець. Він відразу перемінився; неприродно зухвалий і безсильно визиваючий тон його щез. Навіть голос відразу ослаб. — Та сам я тобі сказав вчера, що не прощення прийду аросити, а трохи не тим почав, що прощення прошу... Се я про Лужина і про Провидіння для себе говорив... Се я прощення просив, Зоню ...

Він хотів усміхнутись, та лиш щось безсильне і недокін-чене визначилось в його блідій усмішці. Він склонив голову і закрив руками лице.

І втім ось дивне^ несподіване чувство якоїсь їдкої ненависти до Зоні перебігло по його серцю. Начеб здивувавшись і налякавшись сам сим чувством, він нараз підняв голову і довго дивився на неї; але він стрітив на собі неспокійний і до муки затрівожений її погляд; тут була любов; ненависть його щезла мов сонна мара. Се було не те; він приняв одно чувство за друге. Се лиш значило, що тая мінута прийшла.

Знову він закрив руками лице і склонив вниз голову. На-9 раз він поблід, встав з крісла, поглядів на Зоню, ,і нічого не сказавши, пересів машинально на її ліжко.

Ся мінута була страшно похожа в його душі на тую, ко-ли він стояв за старухою, вже висвободивши з петлі топір, і почув, що вже "ні хвилинки не мож було тратити більше".

— Що з вами? — запитала Зоня, страшенно затрівоже-

на.

Він нічого не міг говорити. Він цілком, цілком не так наміряв виявити, і сам не розумів того, що тепер з ним діялось. Вона поволеньки підійшла до него, сіла на ліжко біля него і дожидала, не зводячи з него очей. Серце її стукало і завмирало. Стало невиносимо: він обернув до неї мертво-бліде своє лице; губи його безсильно кривились, силуючись щось там вимовити. Гроза перейшла по серцю Зоні.

— Що з вами? — повторила вона, злегка від него відсуваючись.

— Нічого, Зоню. Не жахайся... Байка! Дійсно, коли розважити, — байка, — воркотів він, з видом не памятаю-чого себе чоловіка в горячці. — Пощо тільки тебе, бач, я прийшов мучити? — додав він нараз, глядячи на неї. — Справді. Пощо? Я заєдно завдаю собі се питання, Зоню...

Він може бути і завдавав собі се питання чверть години тому назад, однакож тепер промовив в повнім знеможенню, ледви себе памятаючи, і відчуваючи безнастанну дрощ в цілім своїм тілі.

— Ох, як ви мучитесь! — з болем вимовила вона, вдивляючись в него.

— Усе байка!... от що, Зоню — (він нараз чогось усміхнувся, якось блідо і безсильно, НА дві секунди). — Памя-таєш ти, що я вчера хотів тобі сказати?

Зоня неспокійно ждала.

— Я сказав відходячи, що може бути пращаюся з тобою НА завсігди, але що коли прийду сьогодня, то скажу тобі... хто убив Лизавету.

Вона нараз задрожала цілим тілом.

— Ну, так ось я і прийшов сказати.

— То ви се в самім ділі вчера... — з трудом прошептаЛА вона. — Відкіля-ж ви знаєте? — живо запитала вона, мов би відразу опамятавшись.

Зоня почала дихати з трудом. Лице її блідніло чимраз більше і більше.

— Знаю.

Вона перемовчала з мінуту.

— Може найшли його? — несміло запитала вона.

— Ні, не найшли.

— Та як же ви про се знаєте? — знову ледви чутно запитала вона, і знову аж майже після ціломінутної мовчанки.

Він обернувся до неї і уважно, довго поглядів на неї.

— Вгадай, — промовив він з давнійшою викривленою і безсильною усмішкою.

Мов би конвульсії перебігли по цілім її тілі.

— Та ви ... мене ... так... страшите? — промовила вона, усміхаючись як дитина.

— Значить, я з ним великий приятель ... коли знаю, — тягнув дальше Раскольніков, не залишаючи дивитись в її лице, дослівно мов би не був в силі відняти очей. — Він Ли-завету тую убити не хотів ... він її... убив ненадійно ... Він старуху убити хотів ... коли вона була сама ... і прийшов ... а тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її убив.

Перейшла ще страшна мінута. Обоє раз-враз гляділи одно на другого.

— Так не можеш таки відгадати? — запитав він відразу, з тим чувством, як колиб кидався вдолину з дзвіниці.

— Н-ні, — ледви чутно прошептала Зоня.

— Подумай лиш гарненько.

І як тільки він сказав се, зараз знову одно давнійше, знакоме чувство заморозило як стій його душу; він глядів на неї і відразу в її лици начеб побачив лице Лизавети. Він ясно запамятав вираз лиця Лизавети, коли він приближався до неї тоді з топором, а вона відходила від него під стіну, простягнувши руку наперед, з цілком дитячим страхом в лиці, цілком так само як маленькі діти, коли нараз починають чого небудь трівожитись, глядять неподвижно і неспокійно на лякаючий їх предмет, відсуваються взад і простягаючи вперед рученьку готовляться заплакати. Майже те саме лучилось тепер і з Зонею: так само безсильно, з таким самим перестрахом гляділа вона на него якийсь час, і нараз, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледви замітно, уперлась йому пальцями в грудь і поволеньки стала підниматись з ліжка, чим раз більше і більше від него відсуваючись, і чим раз не-подвижнійшим робився її погляд на него. П перераження відразу уділилось і йому: зовсім такий самий страх показався^ і в його лици, цілком так оамо і він став глядіти на неї, навіть з такою самою дитячою усмішкою.

— Вгадала? — прошептав він наконець.

— Господи! — вирвався страшний зойк з її груди.