Злочин і кара - Сторінка 78

Противно, дався чути із всіх сторін регіт.

— А, ти ось куди заїхав! — крикнув Лебезятніков. — Брешеш! Клич поліцію, а я присягу прийму! Одного тільки поняти не можу: длячого він наважився на сей нікчемний поступок! О окаянний, підлий чоловік!

— Я можу обяснити, длячого він наважився на такий поступок, і, коли треба, сам присягу прийму! — твердим голосом озвався иаконець Раскольніков і виступив вперед.

Він був незвичайно твердий і спокійний. Всім якось ясно стало, при однім лиш погляді на него, що він дійсно знає, в чім діло, і що дійшло до розвязки.

— Тепер я вже зовсім усе собі вияснив, — казав дальше Раскольніков, звертаючись просто до Лебезятнікова. — Від самого початку історії я вже став підозрівати, що тут якийсь мерзенний підступ; я став підозрівати в наслідок деяких о-собливших обставин, лиш мені одному звісних, котрі я зараз і обясню всім: в них ціла суть річи! Ви же, Андрію Семеновичу, вашим дорогоцінним свідоцтвом остаточно вияснили мені все. Прошу всіх, всіх послухати: Сей добродій (він показав на Лужина) сватався недавно до одної дівчини, а іменно до моєї сестри, Евдокії Романівни Раскольніко-вої. Але приїхавши до Петербурга, він позавчора, при першій нашій стрічі зі мною посварився, і я вигнав його від себе, на що маю двох свідків. Сей чоловік дуже лукавий... Позавчора я ще і не знав, що він тут живе у вас, Андрію Семеновичу, і що того самого дня, як ми посварились, то є позавчора, він був свідком того, як я передав, яко приятель покійного пана Мармеладова, подрузі його, Катерині Іванів-ній дещо грошей на похорон. Він зараз таки написав карточ-

ку до моєї матері і повідомив її, що я віддав всі гроші не Катерині Іванівній, а Зофії Семенівній, і при тім в найпідлій-ших виразах згадав про ... про характер Зофії Семенівни, то є натякнув на характер відносин моїх до Зофії Семенівни. Все те, як догадуєтесь, з ціллю посварити мене з матірю і сестрою, показавши їм, що я розкидаю з нечесними замірами їх послідні гроші, котрими вони мені помагають. Вчера вечером, при матері і сестрі і в його присутмости, я вияснив правду, доказавши, що передав гроші Катерині Іванівній на похорон, а не Зофії Семенівній, і що з Зофією Семенівною позавчора я ще і знакомий навіть не був, і навіть на очі її ще не бачив. Притім я додав, що він, Петро Петрович Лужин, з всіми своїми достоїнствами не стоїть одного мізинця Зофії Семенівни, про котру віц так погано виражаєсь. На його же питання: чи посадив би я Зофію Семенівну рядом з моєю сестрою? я відповів, що я вже се і зробив того самого дня. Розізлившись на те, що мати і сестра не хотять після його научення зі мною зірвати, він, слово по слові, став говорити їм непростимі грубости. Наступило оконечне розірвання і його вигнали з хати. Все те збулося вчера вечером. Тепер прошу о особлившу увагу: представте собі, що колиб йому удалось тепер доказати, що Зофія Семенівна — злодійка, то по перше, він доказав би моїй сестрі і матері, що його підозріння були майже цілком оправдані; що він справедливо розсердився за те, що я поставив на одну дошку мою сестру і Зофію Семенівну; шо нападаючи на мене, він боронив отже і беріг честь моєї сестри, а своєї зарученої. Одним словом, через все те він навіть міг знову поріжнити мене з рідними і вже очевидно надіявся знову дібратись до їх ласки. Не говорю вже про те, що він мстився особисто на мені, бо має причину догадуватись, що честь і щастя Зофії Семенівни дуже для мене дорогі. От ціла його ціль! От як я розумію сю справу! От і вся причина і другої бути не може.

Так або майже так закінчив Раскольніков свою бесіду, часто переривану окликами усіх присутних, що слухали впро-чім цікаво. Та не зважаючи на всі перерви, він переговорив різко, спокійно, покладно, ясно, тнердо. його рішучий голос, його переконаний тон, і строге лице викликали у всіх незвичайне вражіння.

— Так, так, се так! — в захваті потверджував Лебезятніков. — Се навірно так і буде, бо він іменно питав мене, як тільки ввійшла до нас в кімнату Зофія Семенівна, чи ви тут? Чи не бачив я вас межи гостями Катерини Іванівни? Він відкликав мене в тій ціли до вікна і там нишком запитав. Значить, йому конечно треба було, щоб тут були ви! Се так, се все так!

Лужин мовчав і згірдно усміхався. Однакож він був дуже блідий. Здавалось, що він обдумував, як би йому викрутитись. Може бути він би радо кинув усе і вийшов, тільки в отсю хвилю се було майже неможливе; се значило просто признати справедливість виведених против него обвинень і признатись до того, що він дійсно оклеветав Зофію Семе-нівну. Крім того ще і публика, і так вже напитками підохочена, надто вже ворушилась. Провіянтський, хоч впрочім і не усе розумів, все-ж таки кричав більше всіх і предкладав деякі вельми неприємні для Лужина міри. Але були і не пяні; зійшлись і зібрались із всіх кімнат. Всі три Полячки страшенно горячились і ревіли до него безнастанно: "пане лайдаку!" при чім бурмотіли ще якісь грізьби по польськи.

Зоня слухала з напруженням, але якось начеб також не все розуміла, дослівно мов би прокидалась з памороки. Вона тільки не спускала очей своїх з Раскольнікова, відчуваючи, що в нім цілий її захіст. Катерина Іванівна тяжко і хрипло дихала і була, здавалось, в страшнім обезсиленню. Дурній-ше всіх стояла Амалія Іванівна, роззявивши рот і мов би нічого не понимаючи. Вона лиш зміркувала, що Петро Петрович якось злапався.

Раскольніков попробуваь знову говорити, тільки йому вже не дали докінчити: всі кричали і тиснулись коло Лужина з наругами і грізьбами. Все-ж таки Петро Петрович не піддався. Видячи, що вже справа щодо обвинения Зоні дочиста програна, він просто чіпився зухвальства:

— Звиніть, панове, будьте ласкаві, не душіться, дайте перейти! — говорив він, перетискаючись крізь товпу. — Зробіть ласку, не грозіть: впевняю вас, що нічого не буде, нічого не зробите; я не з трусливих, а противно ви таки, панове, відповісьте, що насиллям прикрили кримінальну справу. Злодійка викрита, я буду переслідувати. В суді не так сліпі і... не пяні, і не повірять двом явним безбожникам, ворохобникам і вільнодумцям, що обвиняють мене з особистої мести за те, до чого самі вони в дурноті своїй признаються ... Так, панове, позвольте!

— Щоб зараз а зараз і дух ваш не пах в моїй кімнаті; вон, виносіться, і все між нами скінчене! І коли подумаю, що я із шкіри рвався, йому викладав... цілі дві неділі!... — кричав Лебезятніков.

— Адже я вам і сам, Андрію Семеновичу, передше сказав, що випроваджуюсь, коли ви ще задержували; тепер же додам тільки, що ви дурень, пане. Бажаю вам, щоб вилічили свій розум і ваші сліпенькі очі. Позвольте-ж, панове!

Він перетиснувся; однак провіянтському не хотілось так легко його випустити, з самими тільки зневагами: він вхопив зі стола склянку, розмахнувся і пустив її в Петра Петровича; але склянка полетіла просто в Амалію Іванівну. Вона запищала, а провіянтський, стративши від розмаху рівновагу, важко повалився під стіл. Петро Петрович перейшов в свою кімнату, і за пів години його вже не було в домі.

Зоня, з природи несміла, і передше знала, що її лекше погубити, ніж кого небудь, а вже обидити її кождий міг майже безкарно. Та все таки, до самої отсеї мінути, їй здавалось, що можна як небудь уйти перед бідокьпри помочі осторожности і покірливости перед всім' і кождим. Розчаровання її було надто тяжке. Вона, правда, з терпеливістю і майже без нарікання могла усе перенести, — навіть і отеє. Але в першу мінуту вже надто тяжко стало. Мимо свого торжества і свого оправдання, — коли проминуло перше перераження і перший заворот голови, коли вона поняла і порозуміла все ясно, — чувство безпомічности і обиди болючо стиснуло її серце. З нею почалась істерія. Наконець, не видержавши, вона кинулась геть з кімнати і побігла до дому. Се було майже зараз по виході Лужина.

Амалія Іванівна, як тільки в неї при голоснім сміху зібраних влучила склянка, — також не видержала. З криком, мов бішена кинулась вона на Катерину Іванівну, уважаючи її за виновницю всего:

— Вон з кватір! Зараз! Марш!

Сказавши те, стала хапати усе, що її попадалось під руки З річей Катерини Іванівни, і скидати на долівку. Вже і без того прибита, мало що памятаюча себе, засапана, бліда Катерина Іванівна зірвалась з постелі (на котру упала була в обезсиленню) і кинулась на Амалію Іванівну. Відтак боротьба була надто нерівна; тая відіпхнула її як перше.

— Як! Мало того, що безбожно оклеветали, — ще тая скотина на мене! Як! В день похорону мужа гонять з кватири, після мого хліба-соли, на вулицю, з сиротами! Та куди-ж я піду! — заголосила, ридаючи і задихуючись, бідна женщина. — Господи! — закричала вона нараз, заіскрившись очима — чи вже-ж нема справедливости! Кого-ж Тобі боронити, коли не нас, сиріт? А ось, побачимо! Є на світі суд і правда, є, я найду! Зараз, погоди, безбожна худобино! Полечко, оставайся з дітьми, я вернуся. Дожидайте мене хоч на вулиці! Побачимо, чи є на світі правда!

І накинувши на голову ту саму зелену хустку, про котру згадував в своїм оповіданню покійний Мармеладов, Катерина Іванівна перетиснулась крізь пяну товпу сусідів, що все ще тиснулись в кімнаті, і з шльохами та сльозами вибігла на вулицю, — з неозначеною цілею: десь там зараз без проволоки і за всяку ціну, найти справедливість.

Полечка в страху запхалась з дітьми в кут, на скриню, де обнявши обоє маленьких, ціла дрожачи, стала дожидати повороту матері. Амалія Іванівна сіпалась по кімнаті, пищала, ругала, шпуряла всім, що не попалось її в руки, на долівку і казилась. Сусіди горлали з цілої сили, оден одно, другий друге, — ті оповідали, що уміли, про те, що лучилось; инші сварились і зневажались; були і такі, що почали співати ...

— А тепер пора і мені! — подумав Раскольніков. — А-ну, Зофіє Семенівно, подивимось, що ви зволите тепер говорити!

І він пустився до кватири Зоні.

IV.

Раскольніков був діяльним і смілим адвокатом Зоні проти Лужина, мимо того, що сам носив стілько власного тя-гару і горя на душі. Однакож, перетерпівши так богато рано, він аж рад був нагоді, що перемінить свої вражіння, котрі ставали вже незносними, не говорячи вже про те, як богато особистого і сердечного містилось в його старанню стати Зоні в пригоді.