Золоте теля - Сторінка 41

Вже думав — кінець, знову доведеться нам шукати спеціаліста, аж ось впіймав. Сидить, бачте, покурює… Ви літун, інженере Талмудовський! Ви руйнуєте виробництво!

Інженер підскочив на своїх чемоданах і з криком: "Це ви руйнуєте виробництво!" — вхопив свого викривача за стан, одвів його в куток і задзижчав над ним, як велика муха. З кутка почулися окремі слова: "При такій зарплатні…", "Ідіть, пошукайте", "А командировочні?" Людина в марлі тоскно дивилася на інженера.

Вже лектор закінчив свої повчання, показавши під кінець, як треба користатися протигазом, вже розчинилися двері газосховища і пікейні жилетки, тримаючись один за одним, побігли до "Флоріди", вже Талмудовський, відштовхнувши свого переслідувача, вирвався на волю і кликав на все горло візника, а великий комбінатор все ще теревенив з Зосею.

— Яка феміна! — ревниво сказав Паніковський, виходячи з Балагановим на вулицю. — Ех, коли б гирі були золоті! Благородне слово честі, я б на ній женився!

При згадці слова "гирі" Балаганов боляче штовхнув Паніковського ліктем. Це було якраз своєчасно. У дверях газосховища з'явився Остап з феміною попід руку. Він довго прощався з Зосею, млосно дивлячись на неї. Зося востаннє посміхнулась і пішла.

— Про що ви з нею говорили? — підозріло запитав Паніковський.

— Так, ні про що… Теревені, — відповів Остап. — Ну, золота рота, за діло! Треба знайти підзахисного.

Паніковського він послав до "Геркулеса", Балаганова — на квартиру Олександра Івановича. Сам Остап кинувся на вокзали. Та мільйонер-конторник зник. В "Геркулесі" його марка висіла на табельній дошці, її не знімали; на квартиру він не повертався, а за час газової атаки з вокзалів відійшло вісім поїздів далекого слідування. Та Остап і не чекав іншого.

— Зрештою, — сказав він невесело, — нічого страшного нема. — Ось в Китаї розшукати потрібну людину важкувато: там живе понад чотириста мільйонів людей. А в нас це дуже легко: у нас всього лише сто шістдесят мільйонів. Втричі легше, ніж в Китаї. Були б тільки гроші. А вони в нас є.

Одначе з банку Остап вийшов, тримаючи в руках тридцять чотири карбованці.

— Це все, що лишилося від десяти тисяч, — сказав він з невимовною тугою. — А я гадав, що на біжучому рахунку є ще тисяч шість-сім… Як же це вийшло? Все було так весело, ми заготовляли роги й копита, життя було таким чарівним, земна куля крутилася спеціально для нас — і раптом… Розумію! Накладні витрати! Апарат з'їв усі гроші!

І він з докором подивився на молочних братів. Паніковський стенув плечима, ніби кажучи: "Ви знаєте, Бендер, я вас поважаю! Я завжди казав, що ви осел!" Балаганов ошелешено погладив свої кучері і запитав:

— Що ж ми будемо робити?

— Як що! — вигукнув Остап. — А контора по заготівлі рогів і копит? А інвентар? За саму чорнильницю "Обличчям до села" перша-ліпша установа з радістю дасть сто карбованців! А друкарська машинка? А діркопробивач, оленячі роги, столи, бар'єр, самовар? Все це можна продати. Нарешті, у нас в запасі є золотий зуб Паніковського. Звичайно, він менший за гирі, а все ж таки це молекула золота, благородний метал.

Біля контори друзі спинилися. З відчинених дверей чути було молоді голоси студентів тваринницького технікуму, що повернулися з відрядження, сонне бубоніння Фунта і ще якісь незнайомі баси і баритони явно агрономічного тембру.

— Це злочин! — кричали люті, як леви, практиканти. — Ми ще тоді дивувалися. За всю компанію заготовлено лише дванадцять кілограмів низькосортних копит.

— Вас судитимуть! — загриміли баси і баритони. — Де начальник філії? Де уповноважений в справі копит? Балаганов затремтів.

— Контора померла, — прошепотів Остап. — І ми тут більше не потрібні. Ми підемо дорогою, заллятою сонцем, а Фунта відведуть в дім з червоної цегли, до вікон якого з дивної примхи архітектора прикручено залізні грати.

Екс-начальник відділення не помилився. Не встигли повержені ангели відійти від контори на три квартали, як почули позад себе потріскування екіпажа. В ньому їхав Фунт. Він був би зовсім схожий на доброго дідуся, який після довгих готувань їхав в гості до внука, коли б не міліціонер, який, стоячи на підніжці, притримував старого за колючу спину.

— Фунт завжди сидів, — почули антилопівці низький глухий голос старого, коли візник проїздив мимо. — Фунт сидів за царя Олександра Другого, "освободителя", за Олександра Третього, "миротворця", за Миколи Другого, ". кривавого" і за Олександра Федоровича Керенського…

І, перераховуючи царів і присяжних повірених, Фунт щоразу загинав палець.

— А тепер що ми робитимемо? — запитав Балаганов.

— Прошу не забувати, що ви живете в одній добі з Остапом Бендером, — зітхнувши, сказав великий комбінатор. — Прошу пам'ятати, що в нього е чудодійний саквояж, в якому зберігається все потрібне для добуття дрібних грошей. Ходімо додому, до Лоханкіна.

У Лимонному перевулку їх чекав новий удар.

— Де ж будинок? — викрикнув Остап. — Адже тут ще вчора стояв будинок?

Та будинку не було, не було "Воронячої слобідки". По обгорілих балках лише ходив страховий інспектор. Знайшовши на задньому дворі бідон з-під гасу, він понюхав його і з сумнівом похитав головою.

— Ну, а тепер що? — запитав Балаганов, злякано посміхаючись.

Великий комбінатор не відповів. його вразила втрата саквояжа. Згорів чарівний мішок, в якому була індуська чалма, була афіша "Приїхав жрець", був лікарський халат, стетоскоп. Чого тільки там не було!

— Ну от, — нарешті промовив Остап, — доля грає людиною, а людина грає на трубі.

Вони попленталися вулицями, бліді, розчаровані, приголомшені горем. Їх штовхали перехожі, та вони навіть не огризалися. Паніковський, який підняв плечі ще після невдачі в банку, так і не опускав їх. Балаганов куйовдив свої червоні кучері і засмучено зітхав. Бендер йшов позаду всіх, схиливши голову і мимоволі мугикав: "Кончен, кончен день забав, стреляй мой маленький зуав". У такому стані вони причвалали на заїжджий двір. В глибині, у піддашку, жовтіла "Антилопа". На трактирному ґанку сидів Козлевич. З насолодою віддуваючись, він сьорбав з блюдечка гарячий чай. Обличчя його нагадувало червоний горщик. Він блаженствував.

— Адаме! — сказав великий комбінатор, спиняючись перед шофером. — У нас нічого не лишилось. Ми жебраки, Адаме! Прийміть нас! Ми гинемо.

Козлевич підвівся. Командор, принижений і бідний, стояв перед ним без шапки. На світлих польських очах Адама Казимировича блиснули сльози. Він зійшов з ґанку і по черзі обняв усіх антилопівців.

— Таксі вільне! — сказав він, ковтаючи сльози співчуття. — Прошу сідати.

— Але ж… можливо, нам доведеться їхати далеко, дуже далеко, — промовив Остап, — можливо, на край землі, а може, ще й далі. Подумайте!

— Куди хочте! — відповів вірний Козлевич. — Таксі вільне! Паніковський плакав, затуливши очі кулачками і шепотів:

— Яке серце! Благородне слово честі! Яке серце!

Розділ XXIV

ПОГОДА СПРИЯЛА КОХАННЮ

Про все, що великий комбінатор зробив у наступні після переселення на заїжджий двір дні, Паніковський відзивався дуже несхвально.

— Бендер божеволіє! — казав він Балаганову. — Він нас зовсім погубить.

Бо й справді, замість того щоб розтягти якомога на довше останні тридцять чотири карбованці, використавши їх винятково на закупку харчів, Остап пішов у квітковий магазин і купив за тридцять п'ять карбованців великий, як клумба, букет троянд, що наче аж ворушився. Карбованця, якого не вистачало, він взяв у Балаганова. Поміж квітами він вклав записку: "Чи ви чуєте, як б'ється моє велике серце?" Балаганову було наказано віднести квіти Зосі Синицькій.

— Що ви робите? — сказав Балаганов, змахнувши букетом. — На біса цей шик?

— Потрібно, Шуро, потрібно, — відповів Остап. — Нічого не вдієш! У мене велике серце. Як у теляти. А потім це все одно не гроші. Важлива ідея.

Потім Остап сів в "Антилопу" і попросив Козлевича вивезти його куди-небудь за місто.

— Мені необхідно, — сказав він, — пофілософствувати на самоті про все, що сталося, і зробити необхідні прогнози на майбутнє.

Весь день вірний Адам катав великого комбінатора білими приморськими дорогами, мимо будинків відпочинку і санаторій, де відпочиваючі шльопали пантофлями, били молотками по крокетних кулях або ж підстрибували біля волейбольних сіток. Телеграфні дроти дзвеніли віолончелями. Дачниці носили в килимних кошиках сині баклажани і дині. Молоді люди з носовичками на мокрому після купання волоссі зухвало зазирали в очі жінкам і кидали в їхній бік люб'язні слова, повний набір яких мав кожний чорноморець віком до Двадцяти п'яти років. Якщо йшли дві дачниці, молоді чорноморці казали їм услід: "Ох, яка гарненька та, що скраю!" При цьому від душі реготали. Їх смішило те, що дачниці ніяк не зможуть з'ясувати, якій з них адресовано комплімент. Коли ж назустріч йшла одна дачниця, то дотепники спинялися, як вражені громом, і довго причмокували губами, виражаючи цим любовну знемогу. Молода дачниця червоніла і перебігала через дорогу, гублячи сині баклажани, що викликало у ловеласів гомеричний сміх.

Остап, напівлежачи на твердих антилопівських подушках, думав.

Вирвати гроші у Полихаєва чи у Скумбрієвського не пощастило — геркулесівці виїхали у відпустку. Божевільного бухгалтера Берлагу брати до уваги не доводилось: з нього не можна було що-небудь видоїти. А між тим плани Остапа і його велике серце вимагали перебування у Чорноморську. Термін цього перебування зараз не міг знати і він сам. Почувши знайомий замогильний голос, Остап глянув на тротуар.

За шпалерою тополь йшла під руку немолода вже пара. Подружжя, очевидно, прямувало до ерега. Позаду плентався Лоханкін. Він ніс у руках жіночу парасольку і кошик, з якого визирав термос і звішувалось купальне простирало.

— Варваро, — канючив він, — слухай, Варваро!

— Чого тобі, горе моє? — запитала Птибурдукова, не обертаючись.

— Я володіть тобою хочу, о Варваро!

— Ну який же мерзотник! — зауважив Птибурдуков, теж не обертаючись.

І дивна сім'я зникла в антилопівській пилюці.

Коли пилюка уляглася на землі, Бендер побачив на фоні моря і квіткового партера велике скляне ательє.

Гіпсові леви з вимазаними мордами сиділи — біля підніжжя широких сходів. З ательє бив дражливий запах грушевої есенції. Остап понюхав повітря і попросив Козлевича спинитись.