Золоте теля - Сторінка 45

Нічого цього не потрібно, Адаме Казимировичу. Перед нами просте завдання: тіло треба віддати землі.

Вже зовсім споночіло, коли порушник конвенції знайшов останнє пристановище. Це була звичайна яма, вимита дощами біля підніжжя кам'яної, перпендикулярно поставленої плити. Ця плита, очевидно, стояла давно понад шляхом. Може, колись вона пишалася написом: "Володіння поміщика майора у відставці Георгія Опанасовича Вовк-Лисицького", — а може, це був просто межовий знак з часів Потьомкіна. Та це не так важливо. Паніковського поклали в яму, накопали паліччям землі і засипали. Потім антилопівці налягли плечима на плиту, яка вже хиталася, і скинули її вниз. Тепер могила була готова. При світлі сірників великий комбінатор написав шматком цеглини на плиті епітафію:

Тут лежить

Михайло Самуїлович Паніковський

людина без пашпорта.

Остап скинув свій капітанський картуз і сказав:

— Я часом був несправедливий до небіжчика. Але чи був вій морально чистою людиною? Ні, він не був морально чистою людиною. Це був колишній сліпий, самозванець і гусокрад. Усі свої сили він віддав на те, щоб жити за рахунок суспільства. Але суспільство не хотіло, щоб він жив за його рахунок. А примиритися з цими суперечностями у поглядах Михайло Самуїлович не міг, бо він мав запальний характер. Через те він і помер. Все!

Козлевич і Балаганов були незадоволені Остаповим надгробним словом. Вони вважали, що було куди доречніше сказати про все добре, що зробив небіжчик суспільству, про його допомогу бідним, любов до дітей, згадати чутливу душу небіжчика, взагалі, сказати все те, що говорять про кожного померлого.

Балаганов навіть підійшов до могили, щоб сказати все це самому, але командор уже одяг картуза і швидко відходив.

Коли рештки антилопівської армії перейшли вибалок і перевалили ще через один пагорок, вони одразу ж побачили невеличку залізничну станцію.

— Ну от і цивілізація, — сказав Остап. — Можливо, буфет, їжа. Поспимо на ослонах. Вранці рушимо на схід. Що ви скажете?

Шофер і бортмеханік мовчали.

— Що ж ви мовчите, як наречені?

— Знаєте, Бендер, — нарешті сказав Балаганов, — я не поїду. Ви не ображайтесь, але я вам не вірю. Я не знаю, куди треба їхати. Ми там всі пропадемо. Я лишаюсь.

— Я хотів сказати вам те саме, — підтримав Козлевич.

— Як хочете, — промовив Остап з несподіваною сухістю. Буфету на станції не було. Горіла гасова лампа-блискавка. В пасажирському залі куняли на мішках дві баби. Весь залізничний персонал блукав на дощатому пероні, тривожно вглядаючись в передранкову темряву за семафором.

— Який поїзд? — запитав Остап.

— Літерний, — нервово відповів начальник станції, поправляючи червоний картуз з срібними позументами. — Особливого призначення. Затриманий на дві хвилини. Роз'їзд не дає пропуску.

Загули, затремтіли дроти, з гуркоту вилупилися вовчі очі, і блискучий поїзд у кілька вагонів з розгону влетів на станцію. Засяяло широке скло м'яких вагонів, під самісіньким носом антилопівців промчали букети і пляшки з-під вагона-ресторану, на ходу зіскочили провідники з ліхтарями, і на пероні враз почулися весела російська мова і іноземна. Уздовж вагонів звисали хвойні гірлянди-дуги і гасла: "Привіт героям — будівникам Східної Магістралі!"

Літерний поїзд з гостями йшов на відкриття дороги.

Великий комбінатор зник. Через півхвилини він знову з'явився і зашепотів:

— Я їду! Як їду — не знаю, але їду! Хочете зі мною? Востаннє запитую.

— Ні, — сказав Балаганов.

— Не поїду, — сказав Козлевич, — не можу більше.

— Що ж ви робитимете?

— А що мені робити? — відповів Шура. — Піду в діти лейтенанта Шмідта — і все.

— "Антилопу" думаю зібрати, — жалібно промовив Адам Казимирович, — піду до неї, погляну, дам їй ремонт.

Остап хотів щось сказати, але протяжний свисток не дав йому розкрити рота. Він притиснув до себе Балаганова, погладив його по спині, розцілувався з Козлевичем, махнув рукою і побіг до поїзда, вагони якого вже здригнулися від першого паровозного поштовху. Та вмить повернувся, сунув Козлевичеві в руку п'ятнадцять карбованців, які одержав за продану виставу, і вистрибнув на підніжку поїзда, що вже рушив.

Обернувшись, він побачив у фіалковій імлі дві маленькі постаті, що сходили на залізничний насип. Балаганов повертався в неспокійне коло дітей лейтенанта Шмідта, Козлевич йшов до останків "Антилопи".

Частина третя

ПРИВАТНА ОСОБА

Розділ XXVI

ПАСАЖИР ЛІТЕРНОГО ПОЇЗДА

Біля асфальтового причалу Рязанського вокзалу в Москві стояв куций літерний поїзд. Він мав всього лише шість вагонів:

багажний, де попри всі правила, містився не багаж, а зберігалися на льоду запаси їжі, вагон-ресторан, з якого визирав білий кухар, і урядовий салон. Решта вагонів були пасажирські і на їхніх канапах, покритих суворими смугастими чохлами, мали розміститися делегації робітників-ударників, а також іноземні та радянські кореспонденти. Поїзд готувався вийти на змичку рейок Східної Магістралі. Подорож мала бути тривалою. Ударники запихали у вагонний тамбур дорожні корзини з чорними замочками, що погойдувалися на залізному пруті. Радянська преса метушилася на пероні, вимахуючи лакованими фанерними саквояжами.

Іноземці стежили за носильниками, що переносили їхні товсті шкіряні чемодани, кофри і картонки з кольоровими наклейками туристських бюро і пароплавних компаній.

Пасажири встигли запастися книжкою "Східна Магістраль", на обкладинці якої було намальовано верблюда, що нюхав рейку. Книжку продавали тут же, з багажного візка. Автор книжки журналіст Паламидов вже кілька разів проходив повз візок, ревно поглядаючи на покупців. Його вважали знавцем Магістралі, і він їхав туди вже втретє.

Наближався час від'їзду, але прощальна сцена нічим не нагадувала відхід звичайного пасажирського поїзда. На пероні не було стареньких бабусь, ніхто не висовував з вікна немовлятко, що мало востаннє глянути на свого дідуся. Зрозуміло, не було й дідуся, у вицвілих очах якого завжди відбивається страх перед залізничними протягами. І, ясна річ, ніхто не цілувався. Делегацію робітників-ударників на вокзал привезли профспілчанські діячі, які ще не встигли опрацювати питання про прощальні поцілунки. Московських кореспондентів проводжали редакційні працівники, які в таких випадках намагалися відбутися рукостисканням. Іноземні ж кореспонденти, — їх було понад тридцять чоловік, — їхали на відкриття Магістралі у повному складі, з дружинами і грамофонами, отож проводжати їх було нікому.

Учасники експедиції, відповідно до обставин, розмовляли голосніше, ніж завжди, без потреби хапалися за блокноти і картали тих, котрі проводжали, що вони не їдуть разом з ними у таку цікаву подорож. Особливо репетував журналіст Лавуазьян. Він був молодий душею, але в його кучерях, як місяць у джунглях, світилася лисина.

— Огидно на вас дивитися! — кричав він на тих, що проводжали. — Хіба ви не можете зрозуміти, що таке Східна Магістраль!

Коли б у руках запального Лавуазьяна не було друкарської машинки в царатовому кучерському чохлі, то він, можливо, навіть побив би когось з друзів— стільки було в ньому пристрасті і так він був відданий справі газетної інформації. Йому вже зараз хотілося послати до своєї редакції телеграму-блискавку, але не було про що.

Співробітник профспілчанського органу Ухудшанський, що прибув на вокзал раніше всіх, походжав неквапно вздовж поїзда. Він ніс з собою "Туркестанский край, полное географическое описание нашего отечества, настольная и дорожная книга для русских людей", твір Семенова-Тянь-Шанського, виданий 1903 року. Він спинявся біля груп тих, що від'їжджали, і тих, що проводжали, і з якоюсь сатиричною нотою в голосі казав:

— Виїжджаєте? Ну, ну! Або:

— Залишаєтесь? Ну, ну!

Так він пройшов весь поїзд аж до паровоза, довго, задерши голову, дивився на паровоз і нарешті сказав машиністові:

— Працюєте? Ну, ну!

Аж потім журналіст Ухудшанський зайшов до купе, розгорнув останній номер свого профоргану і заглибився в читання власної статті під назвою: "Поліпшити роботу крамничних комісій" з підзаголовком: "Комісії перебудовуються недостатньо". Стаття являла собою звіт про якесь засідання, отож ставлення автора до описаної ним події можна було визначити одним реченням: "Засідаєте? Ну, ну!" Ухудшанський читав до самого від'їзду.

Один з тих, що проводжали, людина з рожевим плюшевим носом і бархатними бачками на скронях, сказав кілька пророчих слів, які всіх страшенно налякали.

— Я знаю такі поїздки, — заявив він, — сам їздив. Ваше майбутнє мені відоме. Тут вас чоловік сто. їздити ви будете загалом цілий місяць. Двоє з вас відстануть від поїзда на маленькій глухій станції без грошей і документів і наздоженуть вас лише через тиждень, голодні й обірвані. У когось обов'язково украдуть чемодан. Можливо, у Паламидова, або в Лавуазьяна, чи в Навроцького. І потерпілий скиглитиме цілу дорогу і проситиме у сусідів щіточку поголитись. Щіточку він повертатиме непомитою, а мисочку згубить. Один з мандрівників, звичайно, помре, і друзі померлого, замість того щоб їхати на змичку, змушені будуть везти дорогий прах до Москви. Це дуже нудно і огидно — возити прах. Крім того, в дорозі почнуться чвари. Повірте мені! Хто-небудь, хоч би той же Паламидов чи Ухудшанський викине якусь антирадянську вихватку і ви будете довго і нудно його судити, а він з виском і стогонами відмежовуватиметься. Мені все відомо. Ідете ви зараз у капелюхах і кепках, а назад повернетесь у тюбетейках. Найдурніший з вас купить усі атрибути бухарського єврея: бархатну шапку, облямовану шакалом, і товсту ватяну ковдру, зшиту як халат. І, без сумніву, всі ви щовечора співатимете у вагоні "Стеньку Разіна", будете несамовито волати:

"И за борт ее бросает в набежавшую волну". Цього ще замало, співатимуть навіть іноземці: "Вниз по матушке по Волге", "сюр нотр мер Вольга, по нашій матері Волзі".

Лавуазьян розлютився і замахнувся на пророка друкарською машинкою.

— Ви нам заздрите! — сказав він. — Ми не співатимемо.

— Заспіваєте, голубчики. Це неминуче. Мені все відомо.

— Не будемо співати.

— Будете. І якщо ви чесні люди, то негайно ж напишіть мені про це в листівці.

У цю мить почувся стриманий крик. З даху багажного вагона впав фоторепортер Меншов. Він видерся туди, щоб зазняти моменти від'їзду.