Золоте теля - Сторінка 44

Асфальт ще жовтів від сонця, блакитний пар стояв над шосе, ґрунтова була зовсім темна і губилася в полі одразу ж за стовпом. Остап крикнув на ворону, яка дуже злякалася, але не полетіла, поблукав у роздумі на роздоріжжі і сказав:

— Оголошую конференцію російських богатирів відкритою! Сюди прибули: Ілля Муромець — Остап Бендер, Добриня Никитич — Балаганов і Альоша Попович — всіма нами шанований Михайло Паніковський.

Козлевич, скориставшись зупинкою, заліз під "Антилопу" з французьким ключем, отож до числа богатирів не потрапив.

— Дорогий Добриня, — розпорядився Остап, — станьте, будь ласка, праворуч! Мосьє Попович, займіть ваше місце з лівого боку! Прикладіть долоні до лобів і дивіться вперед.

— Це що за вигадки? — обурився Альоша Попович. — Я голодний. їдьмо швидше куди-небудь!

— Посоромтесь, Альошенько, — сказав Остап, — станьте, як належить древньому витязеві. І поміркуйте. Подивіться, як поводить себе Добриня. З нього можна хоч зараз писати билину. Отже, богатирі, якою дорогою їхати? На якій з них валяються гроші, необхідні нам для біжучих витрат? Я знаю, Козлевич поїхав би асфальтом, шофери полюбляють гарні дороги. Адам — чесна людина, він погано знає життя. Витязям асфальт ні до чого. Він приведе нас, напевне, до зернового гіганта. Ми там загубимося в шумі машин. Нас там ще придушить якийсь "катерпілер" чи комбайн. Вмирати під комбайном — це нудно. Ні, богатирі, не їхати нам асфальтовою дорогою. Тепер — шосе. Козлевич, звичайно, теж від нього не відмовився б. Та повірте Іллі Муромцю, — шосе нам не підходить. Хай закидають, що ми відсталі, але ми не поїдемо цією дорогою. Чуття підказує мені зустріч з нетактовними колгоспниками та іншими зразковими громадянами. Окрім того, їм не до нас. По їхніх усуспільнених угіддях зараз мандрують численні літературні і музичні бригади, збираючи матеріали для агропоем і городніх кантат. Лишається ґрунтова, громадяни богатирі! Ось він, древній казковий шлях, по якому рушить "Антилопа". Тут руський дух! Тут Руссю пахне! Тут ще літає догоряюча жар-птиця, і людям нашого фаху перепадає золоте пір'ячко. Тут ще сидить на своїх скринях куркуль Кащей, що сотні років вважав себе безсмертним, а тепер з жахом переконався, що йому настає кінець. Та нам з вами, богатирі, дещо від нього перепаде, особливо коли ми відрекомендуємося йому як мандрівні ченці. З погляду дорожної техніки цей казковий шлях огидний. Та для нас іншої дороги немає. Адаме! Ми їдемо! —

Козлевич, зажурившись, вивів на ґрунтовий шлях машину, де вона одразу ж почала виписувати кренделі, давати крен і підкидати вгору пасажирів. Антилопівці хапалися один за одного, нишком лаялися і билися коліньми об тверді бідони.

— Я хочу їсти! — стогнав Паніковський. — Я хочу гуски! Навіщо ми виїхали з Чорноморська?

Машина вищала, виповзаючи з глибокої вибоїни і знову ж провалювалася в неї.

— Тримайтесь, Адаме! — кричав Бендер. — Будь що, тримайтесь! Хай лише "Антилопа" довезе нас до Східної Магістралі — і ми нагородимо її золотими шинами з мечами й бантами.

Козлевич не слухав. Від скаженого підкидання кермо вислизало з його рук. Паніковський продовжував мучитись.

— Бендер, — раптом захрипів він. — Ви знаєте, як я вас поважаю. Але ви нічого не розумієте. Ви не знаєте, що таке гуска! Ох, як я люблю цю птаху! Це дивовижно жирна птаха, чесне благородне слово. Гуска! Бендер! Крильце! Шийка! Ніжка! Ви знаєте, Бендер, як я ловлю гуску? Я вбиваю її як тореадор— з одного маху. Коли я йду на гуску — це опера! "Кармен"!

— Знаємо, — сказав командор, — бачили в Арбатові. Вдруге не раджу.

Паніковський змовк, але вже через хвилину, коли новий поштовх кинув його на Бендера, знову стало чути його гарячковий шепіт.

— Бендер! Вона гуляє на дорозі! Гуска! Ця дивна птаха гуляє, а я стою і вдаю, ніби це мене й не цікавить. Вона підходить. Зараз вона зашипить на мене. Ці птахи гадають, що вони дужчі за всіх, і в цьому їхня слабкість. Бендер! В цьому їхня слабкість… — Тепер порушник конвенції вже просто співав — Вона йде на мене і шипить як грамофон. Та я не з лякливих, Бендер. Інший би на моєму місці втік, а я стою й чекаю. Ось вона підходить і простягає білу гусячу шию з жовтим дзьобом. Вона хоче мене вкусити. Зважте, Бендер, моральна перевага на моєму боці. Не я нападаю на неї: вона на мене нападає. І тут, звісна річ, для самозахисту, я хапаю її за…

Та Паніковський не встиг закінчити свою промову. Залунав, жахливий нудотний тріск, і антилопівці вмить опинилися на дорозі в найрізноманітніших позах. Ноги Балаганова стирчали, з канави. На животі великого комбінатора лежав бідон з бензином. Паніковський стогнав, трохи придавлений ресорою. Козлевич підвівся на ноги, похитуючись, зробив кілька кроків. "Антилопи" не було. На дорозі лежала огидна купа уламків: поршні, подушки, ресори. Мідні кишки машини виблискували проти місяця. Розвернутий кузов перекинувся у канаву і лежав поруч з Балагановим, що вже опритомнював. Ланцюг сповзав в колію як гадюка. З тиші, яка раптом запала, долинув тоненький передзвін, і звідкілясь з пагорка прикотилося колесо, мабуть, відкинуте далеко ударом. Колесо зробило дугу і м'яко лягло. біля Козлевичевих ніг. І лише тепер шофер зрозумів, що все скінчилось. "Антилопа" загинула. Адам Казимирович сів на землю і охопив голову руками. За кілька хвилин командор торкнувся його плеча і сказав голосом, якого і сам не міг упізнати:

— Адаме, треба йти.

Козлевич підвівся і одразу ж знову сів на те самісіньке місце.

— Треба йти, — повторив Остап. — "Антилопа" була така машина, що не підводила, але на світі є ще багато машин. Скоро ми зможемо вибрати, яку захочемо. Ходімо, нам треба поспішати. Треба десь переночувати, попоїсти, роздобути грошей на квитки. їхати доведеться далеко. Ходімо, ходімо, Козлевич! Життя чудове, незважаючи на недоліки. Де Паніковський? Де цей гусокрад? Шуро! Ведіть Адама!

Козлевича потягли під руки. Він почував себе кавалеристом, у якого через його недогляд загинув кінь. Йому здавалося, що тепер з нього сміятимуться всі перехожі.

Після загибелі "Антилопи" життя одразу ж ускладнилось. Ночувати довелося в полі.

Гнівний Остап заснув одразу ж, заснули і Балаганов з Козлевичем, а Паніковський всю ніч сидів біля вогнища і тремтів.

Антилопівці підвелися дуже рано, але дійти до найближчого села змогли лише на четверту годину дня. Всю дорогу Паніковський плентався позаду всіх. Він накульгував. Від голоду його очі виблискували по-котячому, і він усе скаржився на долю і на командора.

В селі Остап наказав екіпажеві чекати на Третій вулиці і нікуди не розходитись, а сам пішов на Першу до сільради. Звідтіль він повернувся дуже швидко.

— Все влаштовано, — сказав він повеселілим голосом, — зараз нас поставлять на квартиру і дадуть пообідати. Після обіду ми матимемо насолоду поніжитись на сіні. Пригадуєте — молоко і сіно. А ввечері ми даємо виставу. Я вже продав її за п'ятнадцять карбованців. Гроші одержав: Шуро! Вам доведеться що-небудь продекламувати з "Читця-декламатора", я показуватиму антирелігійні фокуси на картах, а Паніковський… Де ж Паніковський? Куди він подівся?.

— Він щойно був тут, — сказав Козлевич. Та цієї ж миті за парканом, біля якого стояли антилопівці, почувся гусячий крик і баб'ячий виск; пролетіло біле пір'я, і на вулицю вибіг Паніковський. Очевидно, рука зрадила тореадорові, і він, зрозуміла річ, для самозахисту не зміг поцілити у птаха. За ним гналася хазяйка, розмахуючи поліном.

— Жалюгідна, нікчемна жінка! — кричав Паніковський, тікаючи геть з села.

— Ну й тріпло! — викрикнув Остап, не приховуючи розчарування. — Цей негідник зірвав нам виставу. Тікаймо, поки не відібрали п'ятнадцять карбованців.

А в цей час розлютована хазяйка наздогнала Паніковського, прицілилася і огріла його поліном по хребту. Порушник конвенції упав на землю, але одразу ж підвівся й побіг неприродно швидко. Виконавши цей акт помсти, хазяйка, радіючи, поверталася додому. Ідучи повз антилопівців, вона їм погрозила поліном.

— Тепер наша артистична кар'єра закінчилася, — сказав Остап, чимдуж втікаючи з села. — Обід, відпочинок — все пропало.

Паніковського вони наздогнали лише кілометрів за три. Він лежав біля дороги в канаві і стогнав. Від утоми, страху і болю він зблід, і стареча рум'яність зійшла з його обличчя. Він мав такий жалюгідний вигляд, що командор скасував розправу, яку мав намір над ним учинити.

— Ляснули Альошу Поповича та по могутній спинушці, — сказав Остап, проходячи мимо.

Всі глянули на Паніковського з огидою. І він знову поплентався в кінці колони, канючачи:

— Почекайте мене, не поспішайте. Я старий, я хворий… Мені недобре… Гуска! Ніжка! Шийка! Феміна!.. Жалюгідні, мізерні люди!..

Та антилопівці звикли до цього старечого скиглення і не звертали на нього уваги. Голод гнав їх уперед. Ніколи ще їм не було так тісно і незатишно на світі. Дорога тяглась безконечно, і Паніковський відставав усе більше й більше. Друзі вже зайшли у невеличкий жовтий вибалок, а порушник конвенції все ще маячив чорною цяткою на пагорку у присмерку зеленуватого неба.

— Старий став неможливий, — сказав голодний Бендер. — Доведеться його звільнити. Ідіть, Шуро, приведіть цього симулянта!

Невдоволений Балаганов пішов виконувати доручення. Поки він вибрався на пагорок, постать Паніковського зникла.

— Щось сталося, — сказав через якусь хвилину Козлевич, дивлячись на пагорок, звідкіль Балаганов семафорив руками.

Шофер і командор пішли і собі на пагорок.

Порушник конвенції лежав посеред дороги нерухомо, як лялька. Рожева стрічка галстука лягла навскіс через його груди. Одна рука була підвернута під спину. Очі з викликом дивилися на небо. Паніковський був мертвий.

— Параліч серця, — сказав Остал, щоб хоч що-небудь сказати. — Можу констатувати і без стетоскопа. Бідний старий!

Він одвернувся. Балаганов не міг відвести погляду від небіжчика.

Раптом він скривився і через силу видавив:

— А я його бив за гирі. І ще раніш бився з ним. Козлевич, згадавши "Антилопу", з жахом глянув на Паніковського і почав співати латинську молитву.

— Киньте, Адаме! — сказав великий комбінатор. — Я знаю все, що ви маєте зробити. Після псалма ви скажете: "Бог дав, бог і взяв", — потім: "Всі під богом ходимо", — а потім щось зовсім незрозуміле, скажімо: "Йому тепер усе ж таки краще, як нам".