Місто Тисячі Дверей

Володимир Арєнєв

МІСТО ТИСЯЧІ ДВЕРЕЙ

(Повість для дітей від 10 до 110 років, великих і малих)

Юрію Нікітінському, моєму співавтору по "Книгожеру". Шкода, що не вдалося і цю книжку написати вдвох.

Від оповідача

Не знаю, як ваш, а мій письмовий стіл уже давно потребує добрячого прибирання. Раніше я складав туди зошити з казками, але потім у мене вдома з’явився комп’ютер і під хвацький марш клавіш слова з казок вишикувалися стрункими лавами і рушили у його нутрощі. Там вони тепер і живуть.

А стіл? Його шухляди досі переповнені всілякими важливими речами, які мені, можливо, і не знадобляться, а можливо...

Клаптики аркушів із кумедними мармизками і рядками – чи не перетворяться вони однієї дощової або снігової днини на нову історію? Адже ви знаєте, у такі дні нові історії так і просяться, щоб їх розповіли.

Ще у шухлядах багато малюнків на звичайних альбомних аркушах. Не скажеш, що всі вони вдалі, ці малюнки, але деякі з них дорогі мені з інших причин.

А надто оцей. Ніби нічого особливого: просто паркан (напевно, шкільний), біля таких зазвичай будують гаражі. Навіть видно тінь від гаража, вона лягла з краю малюнка, наче морська хвиля, яка завмерла, не вирішивши остаточно, зупинитися їй чи покотитися далі. Внизу – кущики засохлої трави, самотня, вже посивіла кульбабка, на неї присіла відпочити бджола.

І – Двері. Не гаражні, ні! Та й узагалі вони начебто незвідси: дерев’яні, вгорі напівкруглі, з різьбленою ручкою. Я люблю такі двері, вони випромінюють таємничу музику, самим своїм існуванням вони обіцяють диво, навіть коли зачинені. Особливо коли зачинені.

Але ці двері намальовані прочиненими.

Та придивіться уважніше: в отворі дверей біліє чистий аркуш. Той, хто малював все це, мабуть, так і не вирішив, що повинно бути там, за дверима.

А можливо, він зробив це навмисно?

Я вже не згадаю. Я знаю, що це мій малюнок, проте надто давно це було, надто багато всього сталося за ці роки. А знайшов я його недавно. У місті вже третій день поспіль ллє дощ, а в такі дні – пам’ятаєте? – голоси нерозказаних історій промовляють до нас особливо виразно.

Я знайшов цей малюнок учора, коли вирішив дати лад своєму письмовому столу. Мабуть, дам я йому спокій – інакше історії з його шухляд не облишать мене.

За вікном досі дощить. Але все це – умовності. Подивіться на малюнок – там літо, яке лише почалося, пригоди, які тільки й чекають, щоб трапитися...

Не ввічливо довго примушувати їх чекати, чи не так?

Частина перша.

Один, у чужому міcті

Розділ перший,

у якому Фімка Бусел ховається за гаражами і знаходить Двері

...Узагалі-то, ховатися можна було тільки на території школи – такі правила. Та саме тому їх і порушували. Вважалося найбільшим шиком утекти буквально з-під носа від того, хто водив, причаїтися десь біля паркана, а потім пролізти крізь діру на вулицю – але так, щоб почули! щоб почали шукати!! щоб погналися!!! – і потім сховатися десь на тому боці. З вулиці до самого шкільного паркану підходили гаражі, й саме у їхньому лабіринті ховався утікач. Той, хто водив, мав два варіанти: або гукнути "це не за правилами", або продовжити погоню. Перший варіант ніхто ніколи не використовував.

Фімка Бусел, від учора – вже не якийсь там малюк-чотирикласник, а учень майбутнього 5-Б! – завмер біля заповітної дірки в паркані. Треба було наважуватися.

Фімці ще жодного разу не вдалося сховатися так, щоб його не знайшли. Той випадок, коли водив короткозорий Вітько на прізвисько Акваланг, – не береться до уваги. Вітько тоді взагалі нікого не знайшов.

– Тра-та-та за Емку! – заволав хтось на спортмайданчику, зовсім поруч.

"Отакої, навіть Солдатова знайшли! – Бусел тужливо подивився на безхмарне травневе небо. – Перший день канікул. Ну, давай, товстуне! Зроби їх!"

Він щосили наступив на гілку, аби та хруснула як слід, а потім стрибнув у діру. Вірніше, пропхався крізь неї. Фімка з дитинства був дуже тлустим хлопчиком, і це створювало масу незручностей, що її можна порівняти хіба з вагою самого Фімки.

Позаду радісно тупотів Васько Аверинцев. Цей свого не пропустить!

Давай, товстуне!

Цю місцинку Фіма підшукав заздалегідь. Тут прохід між гаражами вигинався хвацьким ієрогліфом, у якому навіть давньогрецький людинобик Мінотавр заблукав би. Мінотавра вони проходили на позакласному читанні, і зараз, продираючись між гарячими від сонця металевими боками гаражів, Фімка уявляв себе водночас цим чудовиськом і його переможцем. Два в одному, сюрприз для зануди Аверинцева.

Той, до речі, не відставав, чутно було, як він теж гасає десь між гаражів.

"От гад! – з досадою подумав Фімка. – Адже вирахує, точно вирахує".

Бігти далі сил не залишалося, хлопчик зупинився, щоб відсапатися. Тупотіння наближалося.

Тільки тепер Фімка побачив, що опинився в глухому куті. Щоправда, ліворуч між гаражем і шкільним парканом чорнів невеличкий прохід – але в тім-то й річ, що невеличкий!

Проте день сьогодні був незвичайний, і Фімка не збирався так просто здаватися. З сумом згадуючи мультик про Вінні-Пуха, він буквально продерся між гаражем і парканом.

І, звичайно, застряг.

Він повернув голову, щоб подивитися і чи далеко ще до кутка – там щілина була більшою, можна було обійти Аверинцева за гаражем і втекти від нього. Так от: Фімка повернув голову і побачив двері.

Ті, що снилися йому цілий тиждень поспіль!

Невисокі, точно на Фімчин зріст, двері вперше завітали до його снів однієї дощової ночі. Тоді ще градом позбивало на подвір’ї гілки з дерев, і вранці вся вулиця була вкрита зірваним листям. Та хоча тієї ночі гриміло сильно, Фімка жодного разу не прокинувся. Йому снилися двері. Точніше – Двері.

Він давно вже мріяв про те, що колись їх знайде. А знайшовши – потрапить до іншого світу, де не треба робити уроки і рано прокидатися до школи. Не те щоб Фімка так люто ненавидів знання – ні, він ненавидів лише те, яким чином ці знання потрапляли до його голови. От якби ж так: проковтнув спеціальну пігулку – і ти вже спец із фізики. Хоча, звичайно, краще з інгліша, з іноземною у Фімки не дуже.

От після таких мрій він заснув – і побачив уві сні двері. Спершу Фімка навіть трохи розчарувався: ну що це таке?! Двері якісь наснилися! Напевно, все тому, що сьогодні на уроці складали речення про будинок і слова вчили відповідні. І про оці от двері теж – "дур", які насправді вимовляються як "до-о". Просто дур-до-ом! Замучили! Уві сні дістали! І тут уже не сховаєшся!

Розгніваний Фімка штовхнув уві сні двері – і тільки коли вони відчинилися, він змикитив, що ці "до-о" були намальовані на стінці.

Дивуватися? Не дочекаєтесь! Сон усе-таки, тут що завгодно може трапитися.

До того ж виявилося, що за дверима знаходиться дуже симпатична, невеличка і затишна кав’ярня. Щоправда, там було порожньо, зате за шинквасом привітно посміхався Фімці сам господар. І навіть помахав рукою, запрошуючи, мовляв, заходь, гостем будеш.

А чого ж – Фімка увійшов. І лише тоді зрозумів, на кого так схожий господар кав’ярні! Звичайно, на вчителя англійської – і вуса ті ж, і риси обличчя!

– Очі б мої тебе не бачили! – пробурмотів хлопчик стиха.

На його подив, господар не лише почув, але й захоплено відгукнувся на це "вітання" – картинно прикрив очі долонею і вигукнув;

– Очі б мої тебе не бачили!

Тут уже Фімка й зовсім сторопів.

– Ви чого дражнитеся?

– Я не дражнюся, – образився господар. – Просто у нас, у місті Охи, так вітаються одне з одним. Це означає – "мені настільки приємно вас бачити, що, боюся, очі не витримають". Або щось схоже, я не великий фахівець з давніх традицій. Давай-но я краще пригощу тебе мраккою.

"Звучить не вельми смачно", – подумав Фімка, але вирішив не відмовлятися.

І не помилився! Можливо, назва напою була не такою вже привабливою, зате смак – саме те, що треба! Здавалося, соки всіх фруктів на світі перемішалися у ньому – і при цьому кожен зберіг власне "звучання".

– Сподобалося? – посміхнувся господар кав’ярні.

– Супер! А ще можна?

– Звичайно. Пий, скільки хочеш. Я зараз принесу.

Останню фразу господар вимовив надто квапливо – і те, з якою швидкістю він сховався у підсобному приміщенні, більше нагадало Фімці втечу.

– Ще один турист, – тяжко зітхнули у нього за плечем. – Що ти тут забув, хлопче?

Перед Фімкою стояв худющий дядько в одязі, пошитому, здавалося, з різних клаптиків. Причому всі клаптики були однакового сірого кольору.

– Ви хто? – запитав Фімка, сподіваючись, що його голос не надто тремтить. Навіть уві сні – у своєму власному сні! – сміливістю він не відзначався.

– Я той, хто оберігає порядок у цьому місті. А ти і схожі на тебе цей порядок порушують. Тому краще б тобі, хлопче, прокинутися і більше ніколи не пхатися в чужі двері. Затямив?

Проте Фімка його майже не слухав. Він дивився у вікно кав’ярні на місто.

Ось де Фімка хотів би жити, ось звідки він погодився б навіть на канікули не їхати, й взагалі ніколи не залишав би Охи. Бо такої різноманітності, такої чарівності, які сповнювали кожну цеглинку, Фімка ще ніде і ніколи не зустрічав.

Кав’ярня розташувалася на вершині одного з пагорбів – і тому хлопчик міг бачити відразу все місто. Будинки найрізноманітніших конструкцій, від сяючих на сонці хмарочосів до старовинних замків, мирно уживалися поруч. Узорчастими вулицями з різнокольоровою бруківкою гуляли не лише люди, а й інші істоти: деякі трохи схожі на інопланетян, деякі – на казкових звірів, які встали на задні лапи, деякі – взагалі були ні на що не схожі. Ось промчала карета, запряжена четвіркою сліпучо білих коней, а он там, над вежами, повільно пливе повітряна куля...

– Агов, хлопче! Ти мене слухаєш?

– Ні, – чесно зізнався Фімка.

– Ну дивись, – прошипів худючий. – Я тебе попередив. А тепер давай, ушивайся звідси! – і він дав дуже болючого щигля по Фімковому носі.

Від цього хлопчик негайно прокинувся – у себе вдома, звичайно ж.

Потом двері снилися йому ще разів п’ять чи шість, але він не наважувався відчинити їх, і доки нерішуче тупцював, двері зникали, а сам Фімка прокидався.

Тепер він бачив їх насправді. І відступати не було куди, бо він застряг між гаражем і парканом, а позаду наздоганяв Аверинцев.

З останніх сил Фімка рвонув уперед і – дістався таки Дверей. На секунду йому уявилося, що вони – всього лише намальовані на паркані, просто хтось нудьгував, от і намалював...

Потім хлопчик штовхнув їх, вони відчинилися – і Фімка увійшов до вже знайомої кав’ярні.