Місто Тисячі Дверей - Сторінка 6

І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.

– Нічого-нічого, – Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. – Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?

– Ні-і.

– У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.

– Хто – "ці"?! – не витримав Фімка. – Признавайтеся, а то...

Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.

– Ось, – злякано рипнув Стіл. – Вони. Прийшли! Тепер...

Він не доказав.

Фімка вже і сам бачив, хто – вони.

"Краще б, – подумав він, – я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався..."

Розділ восьмий,

у якому відкривається ляда льоху, а також – мимохідь – деякі таємниці про Будинок, Якого Немає

Сигізмунда трусило: крісло під ним дрібно реготало, по заслузі оцінивши жарт детектива. Сигізмундові ж було не до сміху.

– Та пожартував я, пожартував, – примирливо виставив руку Колреш Ямс. – Який ти все-таки серйозний, Сигізмунде! І довірливий. Ну скажи, будь ласка, хто зможе вкрасти Горщичок? І куди він його потім заховає?

Шварцик теж хихотів: схоже, дрібний хуліган добре уявляв собі, куди б він схвовав Горщичок, якби йому вдалося його поцупити.

Сигізмунд хотів був відповісти детективові суворо і вагомо, але потім подумав, що сваритися з Колрешем не варто. Він же прийшов до Ямса по допомогу, тож – терпи, Брехло, терпи!

– Послухай, – сказав він детективові, – я прийшов до тебе...

– Ні, не розповідай! – замахав руками Колреш Ямс. – Невже гадаєш, я не в змозі вгадати, навіщо ти прийшов?! Це навіть, знаєш, якось образливо для мене, великого детектива.

– Ну то навіщо?

– Що – "навіщо"?

– Навіщо я прийшов? – потроху дратуючись, прошипів Сигізмунд.

– Звичайно, щоб попросити мене про допомогу, – знизав плечима детектив. – Це ж елемен...

– Стукають, – зауважив дрібний хуліган. – Здається, у льохову ляду.

– То зійди з неї, – відмахнувся Колреш Ямс. – Хоча краще б...

Він не встиг договорити, бо Шварцик уже виконав його пораду, ляда піднялася, і з льоха дихнуло холодом. Морозяна хмарина запливла до кімнати і, загустівши, перетворилося на фігуру солідного джентльмена, у смокінгу і з молоточком у правій руці, дуже схожим на лікарський, котрим зазвичай стукають дітлахів по колінках.

– Вже північ незабаром, – театральним тоном проголосив джентльмен. – Чи не час нам випити чаю, Колреше?

– Знайомтеся, – сказав той. – Це Невиконана Обіцянка.

– Здається, ти раніше не пускав їх до свого будинку.

– Це моя Невиконана Обіцянка, – трохи зніяковіло пояснив Ямс. – Виконати не встигаю, а ховати на Цвинтарі – якось незручно. Все-таки звик. Так і живемо... То що ти, Сигізмунде, казав про туристів?

– Нічого, – чесно зізнався Сигізмунд.

– Але збирався. Вірніше, ти хотів сказати про особливого туриста, так? Того, що обвів тебе... Ну, словом, про особливого туриста, – завершив детектив, помітивши небезпечні вогники в очах Брехла. – І ти хочеш, щоб я його знайшов.

– Точно!

– Будь ласка! У даний момент суб’єкт, якого ти шукаєш, перебуває... – у хвилини прозріння Колреш завжди говорив трохи незрозуміло і пишномово. І неодмінно робив паузу, щоб дати можливість слухачам самим закінчити фразу. А потім, звичайно, вимовляв її до кінця – і виявлялося, що ніхто не вгадав! – ...перебуває в Будинку.

– У якому з?.. – уїдливо поцікавився Брехло.

– У Будинку, Якого Немає.

– Знущаєшся?!

– Послухай, Сигі, нічого він не знущається, – замахав кулаками Шварцик. – Просто ти ще не знаєш усіх наших легенд, хоч і Порядник. Розумієш, в Охах є безпритульні будинки...

– Я давно казав, що з цим треба якось боротися! – пожвавішав Брехло. – От хоча б усиновити їх... тобто, удомити. Ну, у якийсь окремий квартал зібрати, підремонтувати чи краще перебудувати, зробити з них готелі, кав’ярні, лікарні...

– Скажи-но, Сигізмунде, а тобі б сподобалося, якби тобі пришили кілька зайвих щупальців і вкоротили вуха? – незворушно поцікавився Колреш Ямс. – От бачиш. Будинки теж мають характер. Тому вони і підбирають собі мешканців на власний смак. А коли їхні колишні господарі йдуть, будинки стають безпритульними, аж поки не знаходять нових господарів.

– Тільки не Будинок, Якого Немає, – втрутився Шварцик. – Він, знаєш, Сигі, уже багато років з’являється і зникає то там, то тут. Але ніхто в ньому не живе, він нікого не пускає до себе.

– Але щойно містер Ямс сказав...

– Правильно, Сигізмунде. Просто Шварцик невірно висловився. Будинок нікого не пускав до себе. До сьогоднішнього дня. А сьогодні він визнав за господаря того хлопчика, за яким... якого ти шукаєш.

– Добре. Якщо ти знаєш це, виходить, тобі відомо, де знаходиться цей будинок.

– Звичайно, знаю. У нас це називається "по той бік стінки". Мається на увазі стінка, на якій Король-Маляр колись намалював Охи. Ти б сказав інакше: "в другому вимірі". Та слова словами, а означає це, що Будинок там, де тобі його не знайти.

– Послухай, невже я схожий на дурня? – підвівся Сигізмунд і відразу повернувся до Шварцика, який вже зібрався щось ляпнути: – Це питання риторичне, тобто, воно не потребує відповіді. Я маю на увазі,, що Будинок якось же підібрав хлопчика, розумієте?

– Просто він часом навідується до Охів. А іноді буває в інших місцях, – пояснив великий детектив.

– Гаразд. Гаразд, Колреше, просто скажи мені, де знайти хлопчика. Та тільки насправді знайти. Не варто говорити про "за стінкою" і все таке, домовилися?

– Домовилися, – кивнув Ямс. – Коли це буде можливо, я повідомлю тобі. А тепер, друзі, якщо всі справи вирішено, чи не випити нам чаю? А я із задоволенням зіграю для вас на своєму барабані. Просто зараз і почну.

– Треба було відмовитися, – зітхнув Шварцик.

– ЩО?! – прокричав крізь гуркіт Сигізмунд.

Після безладдя він найбільше в житті не любив барабанну музику у виконанні великого детектива.

Розділ дев’ятий,

у якому ще раз буде доведено, що тарганам на кухні робити нема чого

Спершу Фімка побачив вуса – величезні, довжелезні вуса, які виникли просто з повітря. Потім між ними завилася морда таргана, а тоді – й усі інші частини тарганячого тіла: тулуб, лапки і крила.

Крила були знатні: мутно-червоні, із золотавими прожилками. Такі ростуть на спині не лише для краси, ними точно користуються.

– Вони – це Ми, – сказав тарган. – А Ми – це я. Чеширський тарган.

– А чого "Ми"?

– Та манія в нього, – зареготав стіл. – Манія величі.

– Імператорської величі! – із гідністю зазначив тарган.

– А звуть тебе як? – дружньо запитав Фімка, придушуючи свої негідні тваринні інстинкти. Інстинкти волали про те, що варто негайно зняти кросівку і жбурнути у комаху.

– Мось.

– Як-як?!

– Мосем Нас звуть, – повторив чеширський тарган. – Це якщо коротенько. А повністю – Мось, Наша величність імператор усієї підплінтусної імперії разом з окраїнами та околицями.

– А "окраїни" і "околиці" – це хіба не одне і те ж?

– Саме тому – просто Мось, – відрубав тарган. – До з’ясування.

– Тим більше, що імперії-то у вас поки немає, – уїдливо зауважило Крісло. – Імператор є, а імперія – тю-тю. І піддані теж.

– А нема чого Двері малювати де попало! – верескливо заперечив Мось. – Теж Нам, Великим Капцем вас прибий, художники знайшлися! Ми ж думали – от вони, околиці, знайшлися нарешті, ріднесенькі. Ну і вирушили у розвідку, як годиться: імператор першим і в бій, і тікати. А Двері узяли й зачинилися. І що тепер, га?

– Що-що... – буркотливо гмикнув Стіл. – Бігаєш тут, лоскочешся, підлий. Ліжко позавчора до істерики довів, залоскотав, аж тут чутно було!

Чеширський тарган відвів очі, навіть вуса його опали:

– Це Ми від нудьги бігати починаємо.

– То ти теж біженець! – зметикував Фімка. – Слухай, а ти назад повернутися намагався?

– Він ще питає! Можна сказати, тільки тим і займаємося!

– Ну і?..

– Повернешся тут, аякже! Усі Двері зафарбовують, куди не тицьнись – назад в Охи потрапляєш. Короля треба шукати, от що! Він єдиний допоможе.

– А де шукати?

– За особливими Дверима, де ж іще. Тільки Двері спершу знайти треба і відчинити, а для цього потрібен ключ.

– Вірніше, Пензель! – подало голос Ліжко за стінкою. Виявляється, воно все прекрасно чуло, просто не хотіло втручатися.

– А Пензель де лежить? – запитав Фімка, спалахнувши надією.

– Якби Ми знали... – мовив чеширський тарган. – Якщо хтось і може підказати, де шукати Пензель, то це принцеси, а до палацу Нас не пускають.

– Ну чого ж ти мовчиш?! – обурився хлопчик. – Завтра сходимо до Меліси і запитаємо. ...Слухайте, а є у вас тут кухня? А то їсти страшенно хочеться... – додав він зніяковіло.

Виявилося, кухні тут не було, а була замість неї кімнатка, куди маленьким правогоном надходила порція права. Як пояснив Мось, кожен будинок в Охи, навіть безпритульний, забезпечувався такою порцією. Бо "безпритульний" зовсім не значить "незаселений". Та у цьому Фімка вже і сам переконався: хоча будинки часом залишалися без господарів, у них жили численні створіння, так чи інакше пов’язані з житлом. І їсти, і пити вони теж хотіли, а мракка, хоч і була смачною (і для кожного – смачною по-своєму), але іноді охівцям набридала, і їм хотілося чогось особливого. Наприклад, вакуумні летяги божеволіли, якщо кілька днів не отримували метеоритних уламків. А в місті найменше мріяли про те, щоб мати справу з божевільними вакуумними летягами!

Словом, мракка була основним, але не єдиним продуктом в Охах. І в безпритульному будинку, що дав прихисток Фімці, саме мракки і не виявилося, а з правогону вона виходила так собі, якась прісна.

– Ех, – зітхав Мось, – це ерзац, замінник, от що це! А справжня мракка – у неї і смак інший, такий, знаєш, букет запашний, неповторний – як у старого сиру, газет столітньої давності і... м-м-м... засохлого клею, – чеширський тарган аж вусиками по-особливому ворухнув від задоволення.

Фімка нагадав собі, що мракку кожен відчуває по-своєму, але це його заспокоїло мало. Тому хлопчик попросив Мося не готувати йому вечерю, а просто показати, як це робиться. Фімка був, звичайно, голодний, але не настільки, щоб погодитися на смажені на клеї газети або ще якусь вишукану тарганську страву.

Виявилося, усе дуже просто: потрібно зосередитися, подумки уявити собі те, що хочеш отримати, і відкрутити краник правогону.