Місто Тисячі Дверей - Сторінка 8

Дехто казав (зрозуміло, намагаючись при цьому говорити не надто голосно), що раніше будинок, у який вселився Брехло, був "трішки того", з божевільними нахилами. Злі язики торочили, що горище будинку давно вимагає ремонту, та й дах явно з’їжджає.

Словом, додавали, будинок і Брехло цілком до пари одне одному.

І про це говорили вголос, бо будинок і Брехло дотримувалися цієї ж точки зору.

Сигізмунд терпіти не міг безладу. Йому здавалося, що навколишній світ самим своїм існуванням натякає: мовляв, ще не все підвладне людському (і, тим паче, нелюдському) розумові. Є, мовляв, дещо неконтрольоване Брехлом. Невідоме, а значить, страшне, загрозливе. Сама думка про безлад примушувала Сигізмунд а шаленіти (раніше, щоб описати свій стан, він використовував міцніші слівця, але, як ми вже казали, віднедавна Брехло стежив за тим, що каже).

Ну, а якщо вже шукати десь місце, у якому безладу більше, ніж зірок на небі, то це якраз Охи – воно ніби навмисно створене для безладів. О, тут безлади плодилися кілька разів на сезон і розбігалися врізнобіч на своїх хирлявих ніжках! Охівці, поза всякими сумнівами, розумілися на безладах. Городяни були їхніми поціновувачами і колекціонерами – і цим доводили часом Сигізмунда до білого калін... словом, доводили – і крапка!

На щастя, у цьому "гнізді розпусти", у цьому "прихистку пороку" для Брехла знайшлися тепла місцинка і підходяща робота. Він став Головним Порядником і міг тепер на законних підставах викорінювати, забороняти і насаджувати порядок стрункими шеренгами, під лінієчку.

Він постарався на славу і домігся певних успіхів. Єдине, чого боявся Сигізмунд, – це своїх колишніх земляків. Вірніше, землян. Чому – він і сам не розумів сповна; просто боявся та й по тому. І через те, що мав певні повноваження, по можливості рятувався від небажаних туристів. Згодом усі туристи почали видаватися Сигізмунду небажаними, і він, щоб підстрахуватися, всіх їх намагався вигнати з Охів.

І от цей клятий товстопузий хлопчисько таки проліз до Міста!

Від неприємних думок голова в Брехла заболіла ще дужче і ще більше розпухла. Він навіть не зміг пропхатися крізь випиляне у дверному отворі коло!

Довелося вдатися до старого випробованого засобу, який завжди допомагав у таких випадках. Сигізмунд дістав лапу і висмикнув зі стінки кілька цвяхів. Та, мабуть, перестарався, бо вона ледь не завалилася, і Сигізмундові довелося терміново вбивати цвяхи назад.

Потроху Брехло заспокоювався, дивлячись, як рівно лягають у старі отвори цвяхи і як одноманітно виблискують їхні шляпки. Ну хіба не краса!

Сигізмунд так захопився, що навіть не відразу помітив; він не сам у будинку. Хтось за його спиною уже вкотре тактовно кашлянув, натякаючи на свою присутність.

Брехло озирнувся і побачив того самого джентльмена, що був Невиконаною Обіцянкою великого детектива.

– Містер Ямс наказав відвідати вас, – повідомив джентльмен, поправляючи примарний циліндр у себе на голові. – Містер Ямс передає, що потрібного вам хлопчика можна знайти.

– Де?! – жадібно запитав Сигізмунд.

І злякано закричав, бо, запитуючи, проковтнув ще не вставлені на місце цвяхи, які тримав у роті.

Розділ дванадцятий, секретний,

бо в ньому розкривається державна таємниця, а також мимохідь з’ясовується різниця між мурашиними і муралевиними левами

– А-га! – заволала комаха, яка вискочила перед Фімкою і Розаліндою.

Взагалі-то, існує цілих сто сімнадцять способів проголошення цього слова, від нейтрального "ага..." до захопленого "Ага!!!". Але "а-га", яке вигукнула комаха з комірчинки, було хижим, самовдоволеним і тріумфальним водночас. Якби Аверинцев наздогнав учора Фімку, він, напевно, кричав би своє "тра-та-та" саме з такими інтонаціями.

Вигляд у комахи був, до речі, відповідним. Сіро-коричневого кольору, з величезним яйцеподібним черевом, короткими лапками і головою зі щелепами, схожими на обценьки, комаха наводила Фімку на думки про дитячі роки, яким судилося незабаром перерватися найтрагічнішим чином. Думки ці подобалися Фімці ще менше, ніж "а-га" мешканця комірчини.

Мосем у кишені, здається, оволодів такий же занепадницький настрій.

А от Розалінда зовсім не злякалася.

– Мірмелеоне! – сказала вона суворо. – Ну скільки можна? Як тобі не соромно, га? Це ж мій гість, а ти його лякаєш. І це вже не вперше...

– Хто з них – твій гість? – зловісно уточнив стрибунець із комірчини. – Між іншим, у кишені цього хлопчиська зараз ховається цілих три чеширських таргани.

– Три?! – здивувався Фімка.

– Чеширських таргани?! – не повірила Розалінда.

– Та ти хоч знаєш, нещасний, що тобі буде за розголошення державної таємниці?! – донісся з Фімчиної кишені обурений голос Мося.

– Якої таємниці?! – вже хором вигукнули Фімка і Розалінда.

– А Ми взагалі не до вас звертаємося, Ми до цього миршавячого муралевиного лева! Треба ж, яка підлість, га! Адже він уже втретє розсекречує нашу державну таємницю!

"Ось чому Мось не міг потрапити до палацу, – здогадався Фімка. – Вірніше, – поправив він себе, – не могли!"

– Слухай, а навіщо ти... навіщо ви мені брехали? – запитав він у тарганів. – І як мені вас тепер називати?

– Ми не брехали, – урочисто заявив Мось. – Ми ж говорили відразу – "Ми"! А звати Нас Мось, усіх трьох.

– Теж мені, конспіратори імператорських кровей, – пробурмотів Мірмелеон. – Могли б, між іншим, нормально попросити. Хіба б вас не пустили?

– А як же таємниця? І взагалі, щоб ти знав, це такий спеціальний задум наймудріших тарганів нашої держави. Ти хоч уявляєш собі, скільки відбувається замахів на імператорське життя? А тим більше – на життя таргана-імператора! От у нас для такого випадку і заготовані двійники, – сумно пояснив Мось.

– А двійників не шкода?

– Як же нам самих себе не шкодувати? Звичайно, шкода! Але якщо без двійників – тоді взагалі лихо! Знову ж, становище зобов’язує, як казали древні. ...А цей муралевиний комірник вистрибує, як Пилип з конопель!..

– Чому ти називаєш його муралевиним? – здивувався Фімка. – Я знаю, є мурашині леви. Це такі комахи, які живуть у піску і полюють на мурах. Я, щоправда, їх жодного разу не бачив, але, здається, вони менші, ніж Мірмелеон.

– У тім-то й річ! – вигукнув той. – Мої молодші родичі справді полюють на мурах. Але ж мені, мені, з моїми розмірами, довелося б з’їдати по кілька мурашників на день! Тому я полюю на левів... Вірніше, на них полювали мої давні предки. А мені цілком вистачає каші з Горщечка і мракки. Я – цивілізований муралевиний лев.

– Цивілізовані не вискакують з комірчин, – пробурчав Мось.

– А імператори не брешуть! – заявив Мірмелеон. – Ну, – додав він, трохи поміркувавши, – або, у всякому разі, не ховаються по чужих кишенях.

– Не сваріться! – наказала їм Розалінда. – Поводитеся, як дорослі, далебі! Підемо краще до моєї сестри.

– І мені теж можна? – з надією запитав Мірмелеон.

– Звичайно, можна.

І вони рушили далі, керуючись вказівками чарівної нитки.

Дорогою Фімка не витримав і заходився розпитувати муралевиного лева про те, як він потрапив до палацу і що тут робить (як ввічливий хлопчик, Фімка не запитав, що Мірмелеон робив у комірчині, хоча саме це мав на увазі). Мірмелеон – як ввічлива комаха – зовсім проігнорувати запитання не міг, тому вирішив відповісти, але жодним словом не згадав про комірчину. Натомість він розповів, що колись працював у піскових годинниках.

– Це, – говорив він, – у звичайних годинниках – будиночках час відраховують зозулі. А в піскових вони чомусь мешкати не бажають, кажуть, пісок набивається у пір’я. Ну і доводиться нам, муралевиним левам, підробляти. Годинник, чесно кажучи, був просторий, жилося в ньому зручно. І головне, працював я тільки по парних днях і тільки з ранку до обіду. Бо мій годинник стояв в аукціонному залі, де з молотка продавали різні речі.

– Як речі можна продавати з молотка? – не зрозумів Фімка.

– Ну, це тільки так кажуть. А насправді їх продавали з трибуни. Називали ціну, а в залі могли її збільшити – і тоді аукціонний стукав молоточком по трибуні і казав: "Один. Два. Три. Продано", якщо ніхто не виголошував ще більшої ціни. І оцей час на "один-два-три" повинен був відраховувати годинник, а точніше – я. Коли час добігав кінця, я вистрибував із піщаної воронки і горлав: "Продано! "

– Тому ти і закричав це, коли вискочив на нас із комірчини! – здогадався Фімка. – За звичкою, чи не так?

– Точно! Ну от, а потім так вийшло, що я переселився до палацу. Від мене тут, якщо чесно, не надто багато користі, у палаці ніхто нічого не продає, а зозуля в годиннику-будиночку справно повідомляє про те, що минула ще одна година. Тому я намагаюся бути по змозі хоч трохи корисним. Якби тут водилися леви, я, може, пригадав би своїх далеких предків і почав рити пастки для левів. Але леви тут не водяться.

– І добре, що не водяться, – втрутилася Розалінда. – Тобі зовсім не обов’язково полювати на них або відраховувати час, щоб жити з нами. І Меліса тобі те саме скаже.

З цими словами вона постукала в двері, над якими була виведена велика літера "М".

Двері відчинилися.

Звичайно, Фімка очікував, що Меліса виглядатиме не так, як учора: адже так, як учора виглядала Меліса, сьогодні виглядає Розалінда, і значить...

Але він зовсім не очікував, що Меліса буде як дві краплі води схожою на власну бабцю.

– А це хто такий?! – заверещала Меліса.

І тут Фімка зрозумів, що насправді він не помилився. Перед ним стояла бабця Меліси.

Розділ тринадцятий,

у якому на Сигізмунда чекають полярне сяйво і літаючі шашки

– Здається, проковтнули ви цвяхи, – флегматично зауважив примарний джентльмен. – Не помиляюся якщо, це для здоров’я живих людей не надто і корисно.

– Точно, – Брехло вже трохи заспокоївся. – Але не хвилюйтеся, – махнув він рукою, – я завжди, коли забиваю, забуваю... Цвяхи в мене льодяникові, тому нічого страшного. То що ви там казали про хлопчика?

– Я – нічого, – заявив джентльмен. – А містер Ямс казав. Сьогодні хлопчик вийшов з Будинку, Якого Немає. Коли побачити ви хочете його, то вам з’явитися належить – і негайно – у парк географічний. Найімовірніше, коли ви прийдете туди, там хлопчик буде.

– Негайно йдемо! – Брехло вставив у стіну останній льодяниковий цвях і помчав на дах, де на нього чекала повітряна куля. Вчора вона справді літала подихати свіжим повітрям і повернулася тільки пізно ввечері.

Уже залізаючи до корзини, Сигізмунд помітив, що примарний джентльмен не відстає від нього.

– У чому справа, дорогенький? – роздратовано поцікавився він.

– Пане...