Місто Тисячі Дверей - Сторінка 7

- Арєнєв Володимир -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Й омріяна страва негайно стане реальністю.

Тут Фімка мимохіть згадав стару легенду про віслюка, який не міг обрати один з двох однакових оберемків сіна. Справді, що йому замовити, якщо можна отримати все? Ящик морозива? Чи, може, смажену курку? Або – торт, великий торт, з горіхами, з бананами, з родзинками і... ну, взагалі ТОРТ!

Ви здогадалися, чи не так? Фімка зупинив свій вибір саме на торті – він примружив очі і навіщось міцніше стиснув лівий кулак, уявив у всій красі і з подробицями цей тріумф кулінарної думки і відкрутив краник.

Зовні правогін нагадував звичайний кран, з яких на наших кухнях ллється вода, та замість раковини під ним стояла велика таця. З крана на тацю полилася уже знайома Фімці різнобарвна рідина, яка відразу ж перетворювалася на торт.

Ледве дочекавшись заповітного моменту, хлопчик тицьнув у цю смачну вежу ложкою і повільно, смакуючи кожен шматочок, узявся за ласощі.

Щоб негайно їх виплюнути!

– Ти чого? – здивувався Мось.

– Він же!., він же весь тхне сиром! – закричав Фімка. – Старим запліснявілим сиром.

– Ну вибач, – зітхнув чеширський тарган. – Просто Ми хотіли зробити тобі сюрприз і додумали до твоєї уяви дещо від себе.

Зрештою Фімка змушений був задовільнитися звичайними бутербродами – з ними Мось нічого б не створив, навіть якби захотів. Потім хлопчик вирушив спати, і уві сні бачив маму з татом, тому коли прокинувся, йому ще більше захотілося знайти Двері назад, на Землю.

Нашвидку перекусивши, він посадив Мося в кишеню і, сповнений рішучості, подався до палацу..

Частина друга.

У пошуках пензля з чеширським тарганом у кишені

Розділ десятий,

у якому Фімка потрапляє до палацу, слухає нитки і зустрічає Мелісу, яка насправді й не Меліса зовсім!

– Добре все-таки мати серед знайомих осіб царської крові, – замислено прошепотів Мось із кишені. – Якщо правильно поводитися, можна потім цим скористатися.

– Та я випадково познайомився з нею, – зніяковів Фімка. – І ні про що таке і не думав навіть. Просто біг вулицею і наштовхнувся на неї. А потім допоміг права качати, от вона і запросила...

– Ми про Нас, – холодним тоном уточнив тарган. – Хоча, звичайно, не заперечуємо, що певна користь від знайомства з іншими особами царської крові теж буває. От як, наприклад, у твоєму випадку.

– Слухай, а чому ти не зміг потрапити до палацу якимось іншим чином? Ти ж умієш прикидатися невидимим...

– Я не прикидаюся! – від хвилювання Мось навіть почав говорити про себе в однині. – Я справді буваю невидимим! Я ж таки з Чешира.

– А що це за місце таке? – зацікавився Фімка. – А то я читав про одного кота, твого земляка...

– О, Чешир, Чешир... – мрійливо зітхнув Мось. – Наша батьківщина, Наш дім. Знаєш, він міняється, завжди міняються. Ти ніколи не вгадаєш, куди потрапиш, виходячи за поріг.

"Ну, я б, напевно, довго такого не витримав", – подумав Фімка. Але промовчав – дуже вже цікаво розповідав Мось, а йти до палацу було ще далеченько.

– Саме тому чеширці, – продовжував тарган, – можуть ставати невидимими. Більше того, щоразу, потрапляючи в незнайоме місце, Ми проявляємося і з’являємося поступово. Бо куди б не пішли, завжди ми потрапляємо в місце незнайоме!

– А чому ж ти тоді не пробрався у палац... ну... ставши невидимим?

– А гідність?! – гонорово спитав Мось. – А поняття про імператорську честь?!

– Добре, вибач. Просто я думав, що ти хочеш потрапити додому і... Ну, я б, наприклад, у цьому випадку намагався щосили.

– Ми теж, – відрубав тарган. – Намагаємося.

На щастя (і дуже вчасно), Фімка побачив, що вони вже прийшли. Ще минулого разу його трохи здивував вигляд палацу, але тоді хлопчик був занадто схвильований тим, що трапилося з ним самим. А от тепер міг без особливого поспіху розглянути місце, де жила Меліса зі своєю сестрою і бабцею.

Те, що палац не був схожий на звичні Фімці палаци, не стало для нього несподіванкою. Зрештою, в Охах Фімка зустрів дуже мало речей, які називалися знайомими йому іменами і дійсно були на них схожі. Якщо чесно, йому навіть подобалося: це виглядало чудово, ніби ти потрапив у гру, затіяну цілим містом.

Палац теж грав у цю гру. Він був двоповерховим і нагадував старий дачний будиночок, який розрісся до неймовірних розмірів. Варта біля його воріт виглядала б, напевно, так само смішно і безглуздо, як академік за шкільною партою. Тому варти там і не було. І Фімка ніяк не міг зрозуміти, хто ж не пускав Мося у палац.

"Ну добре, – вирішив хлопчик, – може, просто він боявся йти сам. Вони, імператори, напевно, взагалі не звикли до самотності. От він і каже про себе у множині, "Ми" та "Ми", мабуть, саме через це".

Міркуючи про нелегку долю можновладців взагалі і Мося зокрема, Фімка штовхнув невелику хвіртку, які зазвичай бувають на дачних парканчиках, і увійшов на подвір’я тутешнього замка. Подвір’ям бігали самовари в пір’ї, скльовували щось із землі й час від часу пронизливо пищали, при цьому з-під їхніх кришок бив тоненький струмок пари.

– Ой, – сказав Мось із кишені. – Це ти ввійшов уже чи що?

– Увійшов, – підтвердив Фімка, зупиняючись й оглядаючись навсебіч. Він пам’ятав, що Меліса вчора забігла в якісь двері, та не міг згадати, у які саме. А найменше йому хотілося наштовхнутися замість Меліси на її бабцю.

– А це самовари бігають, у пір’ї такі, га? – не вгавав Мось.

– Угу.

– Ох...

– Це вони тебе не пускали?

Чеширський тарган багатозначно промовчав.

Тим часом пернаті самовари помітили Фімку і зібралися довкола нього. Вони здивовано попискували, погойдувалися на своїх металевих ніжках й подеколи намагалися дзьобнути кросівки хлопчика. Струмені пари, які вони випускали, боляче облекали Фімці ноги, навіть через штани.

– Гей, а ну припинить! – обурився той. Але самовари не послухалися, і тоді Фімка поспішив до найближчих дверей.

Усередині палац теж нагадував дачний будиночок-переросток: скрипучі дерев’яні сходи, переходи, галереї, комірки, напхані всіляким мотлохом... Уздовж стінок тяглися якісь різнобарвні нитки. Фімка випадково доторкнувся до однієї, і мелодійний жіночий голос просто в його голові вимовив: "До бібліотеки".

Фімка аж підскочив з несподіванки!

При цьому він зачепив за другу нитку, і та повідомила (знову просто у нього в голові), що веде до кімнати Розалінди. "Та це ж сестра Меліси!", – згадав Фімка.

Він вирішив, що краще вже завітає до Розалінди і запитає в неї, як знайти Мелісу, ніж плутатиме цими дивними коридорами. Він міцніше взявся за нитку і рушив уперед. Щоправда, вже за кілька хвилин у Фімки з’явилися деякі сумніви, але поки він боровся з ними.

І правильно, що боровся! Бо нитка зрештою привела його до дверей, над якими була виведена велика літера "Р". Фімка, як ввічлива людина, постукав і тільки тоді увійшов.

– Очі б мої тебе не бачили! – сказала йому Меліса. – А ти хто такий?

– Як це – "хто такий"? – образився Фімка. – Ми ж учора з тобою права качали, пам’ятаєш?

– А-а! – засміялося дівчисько. – Та це ти не зі мною, ти з Мелісою качав!

– Але ж...

– Не розумієш? Просто ми із сестрою щоразу міняємося не тільки статусом, а й зовнішністю. Учора я була виконуюча обов’язки, а сьогодні качаю права. Тому сьогодні я така ж, якою вчора була Меліса. А вона схожа на мене вчорашню. Зрозумів?

– Зрозумів. Слухай, а де мені її знайти?

– Ходімо проведу, – сказала Розалінда, схожа на вчорашню Мелісу. – Та зачекай, чого ж ти тоді до мене постукав? Треба було йти по нитці моєї сестри.

Фімка зніяковіло знизав плечима:

– Загалом я...

– Ти в нас нещодавно, – зрозуміла Розалінда. – Ну, тоді пояснюю: бачиш на стінах нитки різнокольорові?

– Спробуй не поміть! Вони ж просто в голову залазять зі своїми розмовами!

– Дурний! Це спеціально, замість покажчиків.

– Як у легенді про Мінотавра? Ну, про людино-бика, який жив у лабіринті й усіх з’їдав. А Аріадна тоді дала Тесею нитку, щоб він не заплутався, – не даремно ж Фімка з позакласного читання п’ятірку отримав!

– Ну, щось схоже на твого Тесея, – погодилася Розалінда. – У нас тут теж без ниток за дві секунди заблукати можна. От Король їх і понавішував. У всякому разі, – додала вона зніяковіло, – так кажуть.

– А що кажуть ці нитки? Куди нам?

– Ось по цій, рожевій, – сказала Розалінда, вибравши потрібну.

Деякий час вони йшли мовчки, а потім Фімка не втримався, запитав:

– Слухай, я от чого не можу зрозуміти. А що, немає різниці, у який бік іти?

– Це ж чарівні нитки, – як маленькому, заходилася розтлумачувати дівчинка. – Вони самі виводять, куди слід.

– Весело живете, – сказав Фімка.

Водночас він відчув, як здригнувся в кишені Мось. Начебто передбачав присутність чогось дуже і дуже страшного.

"Та ну, – подумав Фімка. – Що страшного може бути у палаці..."

Цієї ж миті просто перед ним із комірки вискочила дивна комаха. Притупнувши лапкою, вона загорлала:

– Один, два, три! Продано!!!.

І додала хижо:

– А-га!

Розділ одинадцятий,

у якому йдеться про чарівну силу слів і лікувальну дію цвяхів

Сигізмунд прокинувся вранці зі страшним головним болем. Учорашні чаювання в Ямса погано позначилися на здоров’ї Порадника. Не можна сказати, що він ніколи раніше не хворів. Та лише в Охах Сигізмунд зрозумів, що деякі речі з ним починають відбуватися направді, а не тільки на словах. Наприклад, раніше він часто говорив, що в нього голова розпухла від болю...

Так от, тут, у Місті Тисячі Дверей, у повітрі витають залишки чужих мрій, здатні втілитися в усе, що ви можете уявити або навіть просто вимовити вголос...

Ви здогадалися, правда?

У Сигізмунда навіть дверні отвори в будинку на рівні голови були трохи розширені, щоб у такі ось важкі дні він міг нормально виходити з кімнати. Ну а вдягався він завжди в просторі шати, щоб у разі чого можна було легко зняти. Щоправда, його улюблений плащ, той самий, у якому Сигізмунда бачив у сні Фімка, це не врятувало. Колись плащ був цілий і гарний, але потім Брехло, дуже розлютившись, прогарчав, що зараз він від злості просто вибухне...

Добре, що в Охах можна так само легко зібрати людину з її шматочків. А от плащ врятувати не вдалося, його потім зшили з клаптиків, які більш-менш підходять за кольором.

Отже, Сигізмунд прокинувся вранці з розпухлою від болю головою. Сяк-так одягнувшись і закусивши мраккою, він налаштувався вирушати на службу.

Головний Порадник жив у будинку, дуже схожому на нього самого: сірому, з голими стінами і рівно вбитими цвяхами.