Місто Тисячі Дверей - Сторінка 5

– Напевно, свіжим повітрям подихати.

Сигізмунд лише зітхнув.

Охівські повітряні кулі, як і звичайні, земні, літають, керуючись законами фізики і правилами небесного руху. Згідно з цими законами тепле повітря легше за холодне і тому завжди піднімається вгору. Тому в корзині є спеціальний підігрівальний пристрій, який "присмажує" повітря в кулі, і тоді повітря підіймає кулю до небес.

На превеликий Сигізмундів жаль, в охівських повітряних куль були ще й свої правила. Наприклад, вони вважали, що необхідно час від часу змінювати старе прогріте повітря на нове. І для цього кулі будь-якої миті могли полетіти до Воздухоспаду Найсвіжішого Повітря, щоб, так би мовити, заправитися.

Головний Порядник знав: надихавшись, куля повернеться до нього. Але доти – нема іншої ради – пересуватися доведеться на власних.

А йти було далеченько!

– Ти куди? – запитав гвінпін за кілька хвилин.

Він разом зі Шварциком поспішив за Сигізмундом і думав, що Головний Порядник іде до Будинку. А той щойно повернув на зовсім іншу вулицю!

– На Цвинтар, – відрубав Сигізмунд.

– Ой!!! – хором зойкнули гвінпін і Шварцик.

– А може, не варто? – обережно запропонував дрібний хуліган. – Ну чого ти засмучуюєшся, Сигі, справді? Ну, куля полетіла. Ну і що з того? Ну, хочеш, я тобі поверну твою улюблену ложку з подвійним дном?..

Сигізмунд загрозливо повернувся до Шварцика. Вітер, який з’явився з якогось далекого завулка (чи не з Каньйону Заблудлого Місяця?), розвіяв поли вбрання Головного Порядника. Зараз Сигізмунд справді виглядав загрозливо, і ніхто, навіть легковажний гвінпін, не ризикнув би назвати його просто Сигі.

– То це ти?! – загорлав Головний Порядник. – Ти ж казав, що виправляєшся! А сам ложки в чесних людей цупиш! Та ще – з подвійним дном! А я думав, куди вона поділася! Негайно поверни!

– Поверну, – зніяковіло пообіцяв Шварцик. – Я ж і справді виправляюся. Тільки вона теє... вона у мене... вона в мене не з собою. Можна, я за нею збігаю?

Але Сигізмунд не даремно був Головним Порадником. Він зрозумів, що Шварцик зізнався навмисно, щоб мати привід не ходити на Цвинтар Невиконаних Обіцянок.

– Точно немає? Нічого, – суворо сказав Сигізмунд, – потім повернені. А зараз ходімо з нами.

– З ким це – "з нами"? – здивувався Шварцик.

Поки вони сперечалися, гвінпін заліз до холодильника й утік. Лише виведений інеєм напис танув на асфальті: "Пішов до Будинку за портретами "туристів". Не чекайте, не повернуся".

– Я наздожену...

– Не треба! – наказав Сигізмунд. – Ходімо вдвох.

І поки вони прямують Містом Тисячі Дверей до своєї мети (а йти їм ще далеченько), ми розповімо тобі, читачу, про Цвинтар Невиконаних Обіцянок. Бо ти, напевно, дивуєшся, чому це вдень троє... скажімо так, більш-менш дорослих створінь бояться туди йти.

Хто з нас виконував у житті усе-усе, що обіцяв? Адже трапляється по-різному: пообіцяв ти, наприклад, друзям, що вийдеш увечері поганяти у футбол, а мамі з татом – що саме тоді виконаєш домашнє завдання. Як тут вчинити? Доводиться вибирати – спосіб утекти надвір, звичайно!

В Охах такого б не трапилося, тут живе народ обачний! Мешканці намагалися б і домашнє завдання виконати, і у футбол поганяти. Або не давали б таких суперечливих обіцянок. Знають: інакше одного разу вночі можна прокинутися від стукоту у вікно. І в тому вікні, ймовірніше за все, махатиме сторінками зубастий зошит. Або літатиме футбольний м’яч із сумними-пресумними очима. У кого що.

Ну, а ті обіцянки, які все ж залишалися невиконаними, вирушали просто на Цвинтар. Де й блукали вдень і вночі, лякаючи одне одного і випадкових перехожих (спеціально, як ви здогадуєтеся, ніхто туди не приходив).

Але дехто все-таки жив на самій околиці Цвинтаря. Цей дехто зовсім не боявся Невиконаних Обіцянок – навпаки, Обіцянки боялися його. Боялися і поважали. Бо іноді він їх виконував – просто так, з доброго дива.

Та, взагалі-то, була в цього безстрашного мешканця Охи і робота. Він працював детективом. І був Колреш Ямс (саме так його звали) найкращим детективом-нишпоркою в Охах. Оскільки – єдиним.

Хтось недосвідчений може здивуватися: навіщо місту потрібні і детектив, і Порядники. Але Порядники стежили за порядком, а нишпорка міг відшукати зниклі речі або розплутати особливо карколомну загадку. І Порядники частенько зверталися до нього по допомогу.

От наприклад, як сьогодні Сигізмунд.

Разом зі Шварциком він наблизився до хатинки Колреша Ямса й обережно постукав у двері. А не дочекавшись відповіді, постукав ще раз.

І ще.

І ще...

– Може, він нас не чує?! – прокричав у Сигізмундове коліно низькорослий Шварцик. – Га?!

– Може, і не чує, – погодилось коліно. – Цілком може бути. Я і тебе, чесно кажучи, погано чую.

– Що?!

– Я кажу...

Сигізмунд і Шварцик стояли на порозі хатинки детектива і вирішували, чи ввійти без запрошення, чи все-таки спробувати вкотре постукати, а Колреш Ямс у цей час натхненно награвав Другу симфонію "заморив" для барабана без слухачів. Річ у тім, що детектив дуже любив музику. І коли траплялася особливо карколомна справа, над якою треба було як слід помізкувати, Колреш Ямс починав награвати щось отаке на своєму улюбленому барабані, виготовленому великим майстром Зариваллі. Музикування допомагало – хоча б тому, що заглушало стогони і бурмотіння Невиконаних Обіцянок, які мешкали неподалік.

Раптом барабанний стукіт припинився і з-за дверей почулося:

– Заходьте, друзі! Очі б мої вас не бачили!

– Як ти здогадався, що ми прийшли, Ямсе?! – здивовано запитав Сигізмунд, коли гості зручно вмостилися перед каміном, потягуючи з кухликів мракку.

– Це елементарно, Сигізмунде, – скромно посміхнувся детектив. – Вас було видно з вікна.

Він хлюпнув у камін вогненної води, дочекався, поки полум’я освітить комнатку, і повернувся до гостей.

– До речі, ви вже знаєте, що Горщичок зник?

Розділ сьомий,

у якому Фімка досліджує чужі нутрощі й вислуховує рипучу балаканину, а наприкінці з’являються "вони"

У будинку, що дав Фімкові прихисток, було тихо і темно. На думку хлопця, аж надто тихо і темно.

"Як у старій запилюженій шафі", – подумав Фімка.

Він роззирнувся, помітив вікно і підійшов, щоб розсунути важкі щільні завіси, які його закривали. Світло полилося в кімнату, висвітлюючи великий передпокій, який більше скидався на середніх розмірів футбольне поле. Щодо меблів, стін і ліпних фігурок на стелі (чи то крилаті крокодильчики, чи кремезні черв’яки – звідси не розгледіти) – все це нагадувало Фімці музей. Причому музей старий і занедбаний.

Спершу він хотів ввічливо погукати: "Чи є тут хто?", але побачив, що кожен його крок залишає на запилюженій підлозі сліди, і зрозумів: у будинку нікого немає. В усякому разі, останніх років десять – точно.

"Здається, це найбезпритульніший з усіх безпритульних будинків, які тільки є на світі", – вирішив Фімка.

Він поблукав передпокоєм, розглядаючи музейні крісла і столи, недбало розставлені по-під стінами. Якби не пил, він би із задоволенням посидів на деяких з них (так, і на столах теж!), але через бруд не наважився.

Натомість з азартом справжнього натураліста заходився порпатися в шухлядах. Тут улов був пристойнішим. Щоправда, більшу частину предметів, знайдених у шухлядах, Фімка бачив уперше і навіть не здатен був уявити, кому і для чого вони могли б знадобитися. Ну, наприклад, коробка з-під цукерок, заповнена малесенькими медальками. Чи фрагменти лазерних дисків – не уламки, а саме фрагменти, бо вони виглядали так, ніби їх виготовляли окремими шматками.

Усі ці речі не належали світові дорослих. Але не були вони й іграшками, зробленими дорослими для дітей.

Фімка замислився, намагаючись підібрати потрібне слово. Так, швидше за все, ці речі існували на межі між світом дорослих і світом дітей, кожна з них була таємницею. А таємниці, як відомо, збуджують уяву і дітей, і дорослих.

Та рано чи пізно усе закінчується. І от Фімка добрався до останньої шухляди останнього столу. Чомусь хлопчикові здавалося, що тут має лежати найзагадковіший предмет з усіх, які йому пощастило знайти.

А там лежала звичайна перука, дуже стара, зроблена з твердого тьмяного волосся незрозумілого кольору...

– Ну знаєте, – ображено сказав Фімка запилюженим завісам і старезним меблям, – ну знаєте, це навіть якось нечесно виходить.

– А в чужих нутрощах копирсатися чесно? – тієї ж миті відгукнувся хтось поруч, з-під найближчого крісла. Крісло було обтягнуте смугастою бляклою тканиною, ніжки його нагадували лев’ячі лапи, а бильця – крила чаплі.

– Ти б ще мені на голову всівся, – почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. – Ох уже ця молодь!

– Хто тут?! – закричав Фімка. – І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..

Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от – і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.

– Це хто ховається? – образився голос з-під крісла. – Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!

– Шухляди позасувай, – пробасив голос із глибин стола. – Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.

– То це ви розмовляєте? – здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.

– Та начебто я, – розреготався бас. – Ну і воно теж.

– А чого ж ви раніше мовчали?

– А ми тут останнім часом...

– Якщо точніше – останнє десятиліття, – втрутилося Крісло.

– Не перебивай мене! – гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. – Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.

– І це ще слабо сказано!

– Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?

– Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!

– Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!

– Піду пошукаю ліжко, – позіхнув Фімка. – Я стомився. Привіт!

– Зачекай, а як же ми? – схлипнуло Крісло. – Ми, може, і зануди...

– Ти за всіх не розписуйся! – ображено пробасив Стіл.

– ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?

– До того ж не забувай про... – Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.

– Не ходив би ти туди, – підсумувало Крісло. – А хочеш спати – сідай на мене.

– Та незручно якось... – промовив Фімка.