Місто Тисячі Дверей - Сторінка 2

Двері за його спиною грюкнули; останнє, що долинуло звідтіля, був здивований зойк Аверинцева.

Розділ другий,

у якому Порядник Міста Тисячі Дверей летить на роботу і пригощається мраккою

Будинок Охорони Порядку тепер було видно здалеку. Сигізмунд Брехло, Головний Порядник міста Охи, задоволено посміхнувся: маляри попрацювали на славу. Розпочали з даху, а незабаром, мабуть, візьмуться за фундамент. Зняли стару черепицю, пофарбовану всіма кольорами веселки, і настелили нову. Скоро, зовсім скоро Будинок Порядників виглядатиме так, як йому і належить виглядати: суворо і серйозно!

Сигізмунд стояв на оглядовому майданчику блакитної Вежі, милуючись видом чорної черепиці й сірих стін. Навколо Будинку Охорони Порядку височіли різнокольорові будівлі. На їхніх дахах мерехтіли картини, одна краща за іншу: тропічні ліси, морське дно, схід сонця в горах... Стіни будинків теж були пофарбовані в найрізноманітніші відтінки.

Так повелося здавна, ще з часів заснування міста Охи Королем-Малярем. Саме він своїм чарівним Пензлем намалював такі різнобарвні будинки.

– Як несерйозно! – пробурмотів Головний Порядник.

Розштовхуючи натовп, що зібрався повитріщатися на хмари і дахи, Сигізмунд Брехло підійшов до повітряної кулі й заліз у корзину. Легкий вітерець підхопив кулю і поніс над будинками. І всі, хто підводив голову, бачили схожу на стиральну гумку сіру пляму, яка повзла небом.

А ранок уже вступав у свої права, Охи потроху прокидалися, вулиці міста сповнювалися мешканцями-оховцями.

Куля швидко долинула до Будинку Порядників. Сигізмунд за допомогою важелів керування спустив корзину на чорний дах, заякорив і виліз.

На третьому, найвищому поверсі Будинку, знаходилися кабінети Порадників, у тому числі і кабінет Сигізмунда Брехла.

Він відчинив двері й з маху врізався у холодильник.

– А ти звідки тут узявся?! Очі б мої тебе не бачили!

– Він нудьгує, – озвався з дальнього кутка кімнати маленький миршавий чоловічок, схожий на французького актора Луї де Фюнеса. Чоловічок цей був Найпоряднішим Порадником, себто начальником усіх Порадників, навіть Головного. Звали його Бульчин Жуск.

І, до речі, це був не його кабінет!

– Нудьгує, – повторив Бульчин Жуск. – Ось, зайшов до тебе. Очі б мої тебе не бачили!

Дверцята холодильника відчинилися, звідти визирнула гостродзьоба голівка пінгвіна. Птах струснув жовтим чубком, зітхнув і підтвердив:

– Нудьгу-ую...

Узагалі-то, таких птахів тут, в Охах, називають гвінпінами. Живуть вони тільки в холоді, а позаяк в Охах надто тепло, спеціально для гвінпінів вигадали будиночки-холодильники. На відміну від пінгвінів, гвінпіни вміють розмовляти. Ще вони, коли треба, здатні створювати об’ємну картинку всього, що будь-коли бачили. А оскільки живуть вони дуже довго, їх тримають у Будинку Порядників – хтозна, які відомості з часом можуть знадобитися охоронцям порядку...

– Хочу в "Чапаева"! – жалісно мовив гвінпін.

Сигізмунд зітхнув: сам винен. Коли він потрапив сюди, в місто Охи, і коли його взяли на роботу Порядником, Брехло навчив своїх колег грі у шашки, в "Чапаева".

І хоча Порадники не були від неї у захваті, гвінпіни від "Чапаева" буквально шаленіли. Відтоді співробітники Будинку ходили тут остерігаючись, бо у будь-який момент з відчинених дверей могла вилетіти випадкова шашка і влучити у голову чи в плече. Деякі навіть почали носити каски – про всяк випадок.

– Хочу в "Чапаева"! повторив гвінпін.

– Гаразд, буде тобі "Чапаев". Але згодом, – Сигізмунд відштовхнув холодильник і підійшов до свого робочого стола. – Жуску, є виклики?

– Ні-і, – ліниво відповів Найпорядніший. – Ти ж знаєш, їх майже ніколи не буває. Міг би вже звикнути, адже незабаром рік, як ти у нас працюєш.

А варто зазначити, що Сигізмунд Брехло потрапив в Охи з іншого світу – звідти, де живеш ти, наш читачу, і де жив, поки не розшукав свої Двері, Фімка. Сигізмунд колись теж знайшов свої Двері – і крізь них випав в Охи.

І як ти, мабуть, помітив, Охи трохи відрізняються від таких міст, як Київ чи Москва. Сигізмунда це добряче збивало з пантелику. Ну скажіть, хіба може бути, щоб у місті майже ніколи не траплялося нічого поганого! Одного будинку Охорони Порядку вистачає, щоб виловлювати всіх злочинців: від дрібних хуліганів до запеклих чарівників-рецидивістів!

Сигізмунд Брехло сприймав цей факт як особисту образу. Він вважав: те, що Порадники знаходять так мало злочинців, зовсім не означає, що злочинців мало. Просто Порадники погано шукають; А коли ж їм шукати, якщо від рання до смеркання колеги Сигізмунда просиджують штани в Будинку та хлебчуть мракку в неймовірних кількостях.

Ось і зараз перед Бульчином Жуском стояла величезна каструля з мраккою. І коли Брехло увійшов, його начальник саме наповнював свій кухоль, відкручуючи краник на боці каструлі.

Сигізмунду не залишалося вибору – довелося узяти з полиці чистий кухоль і приєднатися до Найпоряднішого.

І тут двері кабінету буквально зірвало з петель, і у дверях... ні, спершу Брехло вирішив, що там нікого немає. Бо за звичкою він дивився вгору, а слід було опустити погляд до підлоги.

– Привіт, – пропищав тонесенький голосок. – Очі б мої тебе не бачили! До речі, вони і не бачать. Хтось приберіть звідсіля холодильник!

Холодильник ображено підвівся – на кожному з його кутів з’явилася лапа, схожа на крокодилячу, – і відсунувся вбік.

Тепер перед Сигізмундом і Жуском постав відвідувач – низенький, не вищий за Сигізмундове коліно чоловічок з величезними кулаками.

– Очі б мої тебе не бачили, Шварцику! – зітхнув Брехло. – Двері нащо було вибивати?

– Звичка, – знизав плечами чоловічок.

– Горе мені з вами, з дрібними хуліганами, – озвався Бульчин Жуск. – Сам від Горшечка два вершечка, а сили як у слона.

– Не згадуй Горшечок намарне! – відрізав Шварцик. – І взагалі, я ж виправляюся. Ось, прийшов як людь до людей, щоб повідомити... а ви!..

– А давай у "Чапаева", – встряв у розмову нудьгуючий гвінпін. – Давай, га?..

– Зачекай. То що ти хотів повідомити? – Сигізмунд насторожено відсунув кухоль.

Дрібний хуліган злодійкувато озирнувся, підморгнув і взявся за вибиті двері. Обережно приставивши їх до дверного отвору (мабуть, щоб ніхто не підслухав), зробив кілька кроків до столу.

– Ходять чутки, – писнув він, – Пензель знайшовся.

Бульчин Жуск ледь не вдавився мраккою:

– Жартуєш? Самого Короля-Маляра Пензель?!

– Угу. Кажуть, Дверей стає дедалі менше, тому незабаром...

Він не договорив – недбало приставлені двері, оглушливо грюкнувши, впали.

Розділ третій,

у якому Фімка довідується про те, як з’явилося Місто, і ще про дещо, дуже і дуже неприємне!

У кав’ярні пахло мраккою і фарбою. Кремезний маляр у засмальцьованому фартусі, дуже схожому на звичайний, земний, завзято розмахував пензлем.

– Не заважай, – сумно сказав Фімці господар кав’ярні, схожий на вчителя іноземної мови. – У нас тут нова мода пішла, Двері фарбувати.

– Навіщо?

– А-а... – відмахнувся господар. – Краще пригощайся мраккою. Мабуть, ти вдруге у Місті? І далі цих стін не був?

– Звідки ви знаєте? – здивувався Фімка.

– Дуже просто – наші Охи недарма називаються Містом Тисячі Дверей. Багато хто потрапляє сюди саме крізь Двері, і до мене теж.

Він обвів рукою приміщення. За столиками, як і в Фімчиному сні, нікого не було. Зате на стінах висіли різні прикольні штучки, які зазвичай чепляють у таких закладах – всілякі шаблі, опудала риб, потріскані антикварні тарілки і багато чого іншого.

– Бачиш, – сказав господар, – кожен гість мені приносить якийсь сувенір. Але не всі залишаються. Багато хто повертається назад, у свій світ, а дехто воліє вирушити у подорож чужими світами, як наш Король-Маляр.

– Що? – здивувався Фімка. – Це ваш король має таке ім’я – Мольяр? Як у француза одного – тільки того, здається, Мольєром звали.

– Та ні, – засміявся господар. – Просто... Але давай я розповім усе по порядку. Давним-давно жив собі звичайнісінький маляр, який всією душею любив свою справу – фарбувати. За що б він не взявся, все перетворював на диво. Навіть звичайнісінький паркан – і той одного разу так розфарбував, що він зазеленів і вкрився квітами! Слава про того маляра долинула до королівського палацу. І ось одного дня покликав його до себе король, щоб маляр пофарбував палацові стіни і побілив стелю. Звичайно, маляр поставився до завдання творчо, тому невдовзі на стелі у короля синіло небо і пропливали хмаринки, а стіни перетворилися де на густий ліс, де на безкрайній степ.

А коли маляр закінчував розмальовувати тронну залу, туди зайшла надзвичайно вродлива дівчина. Певна річ, маляр миттєво закохався у неї. "Намалюй мені щось", – попросила дівчина. І маляр намалював на стіні троянду, яка відразу ж розквітла, сповнюючи все навкруги дивовижним ароматом. Бо у цю троянду маляр вклав свою душу. Побачивши квітку, дівчина здогадалася про його почуття і зізналася, що давно вже спостерігала за ним та за тим, як він малює свої чудові картини, і – теж закохалася в нього.

Та, на лихо, дівчина ця була принцесою, і її батьки (особливо мама, колишня піратка з нестерпним характером) ніколи не дозволили б їй одружитися з маляром, нехай і напрочуд талановитим. І не знайшлося на всій землі місця, де могли б маляр із принцесою сховатися від її батьків, адже ті – король і королева, тож відшукали б їх скрізь.

Саме тоді сталося диво: маляр так сильно забажав створити місце, де їх ніколи б не знайшли, що своїм пензлем намалював відчинені двері, а за ними – місто. Наші Охи.

Вони втекли сюди вдвох з принцесою і залишилися тут жити. От тільки виявилося, що в місті, крім них, нікого немає (ті єдині – перші – Двері маляр зафарбував, щоб слуги короля не змогли їх знайти і повернути назад). Через деякий час маляр із принцесою занудьгували. І тоді він вирішив намалювати Двері в інші світи, щоб звідти приходили їхні мешканці й оселялися в місті. Так воно і трапилося. Невдовзі тут почали збиратися ті, хто не міг або не хотів жити у власних світах. А маляра вони обрали своїм королем – адже ніхто краще за нього не знав міста; до того ж принцеса обіцяла допомогти своєму чоловікові в нелегкій справі царювання. Відтоді й почали його називати Королем-Маляром. Багато часу він проводив, мандруючи вуличками нашого міста з пензлем у руках і розбудовуючи – розмальовуючи – його.

– А де він тепер? – зачудовано прошепотів Фімка.