По Барвінківському району

З блокнота кореспондента

Уривок перший

…Комунар подивився на мене спокійними очима і, зробивши рукою відповідний жест, сказав:

— Он у тих будівлях наші спільні майстерні — столярня, чоботарня тощо, а далі — бачите великий будинок? — наш клуб. Землю свою ми розбили на шість полів. Шестипілля. Стайні теж, звичайно, спільні. Ну, й живемо.

— Словом, — продовжував я допитувати, — ви вже собі не мислите життя поза колективом?

— Чому там не мислимо, — цілком резонно відповів мені візник. — Мислити ми його мислимо, та тільки знову впрягатися в колишні злидні, звичайно, не думаємо.

Він змовк. Мовчав і я. Добрі коні з усуспільненого господарства ще раз натрапили на запорошену снігами мерзлу землю і, натрапивши, рвонули сани. Праворуч степ блиснув зеленою.

— От годинка, — сказав я. — Коли не випадуть добрі сніги, мабуть, загине озиме.

— Небезпека, безперечно, велика, — кинув комунар, підбираючи віжки, — але за це, що праворуч, турбуватися нічого. Бачите, яке буйне? Це витримає. Вершечки, може, й поодмерзають, але корінці залишаться цілі.

Я з вдячністю подивився на буйну зелену і, натягнувши на вуха капелюх (сухий, холодний вітер прямо-таки безумствував), знову повернувся до колишньої розмови.

— А от я чув, товаришу, — сказав я, — що по комунах з жінками біда: ніяк не вживуться одна з одною. Це правда?

— Скоріше брехня. Спершу і справді була біда з ними, але потім уласкавились.

«Уласкавились» — яке гарне слово! Я знаю, що це слово можна зустріти, скажімо, в словникові Грінченка, але я думаю, що воно, це слово, виникло саме для комуни, для тієї ідеальної форми суспільного життя, що до неї рушили нечуваним походом мільйони людей нашої соціалістичної батьківщини. «Уласкавились» — яке гарне й надзвичайно тепле слово!

…Коні знову покинули бігти: сани сунулись по грудках чорної, мерзлої землі. Я вискочив на дорогу і став відігрівати свої закляклі ноги. Ми вже в’їздили в степове селище — Веселе, в струнку вулицю чепурних, мало не ідилічних хаток.

І одразу ж в очі кинулись червоні прапорці: біля кожного двору полоскався в повітрі святковий стяг. Поцікавився, в чому справа. Вияснилося, що в цьому районі (Барвінківський район на Ізюмщині — район суцільної колективізації) розпочався культпохід, і Веселе чекає до себе гостей: лікарів, юристів, агітаторів, письменників тощо. Зупинилися біля збірні. Увійшли в низеньку кімнату. Портрети Леніна, Сталіна, плакати. Уповноважений сільради запевняє, що за два дні Веселе колективізується на всі 100 проц. В розмову втручається білий, як сніг, дідок:

— Та як же йому й не колективізуватись, коли навіть я, старий, пішов у комуну.

Я дивлюсь на людей, що оточили мене, і не можу не бачити, що більша частина з них безперечно співчуває дідкові, але я зустрічаюсь і з недобрими поглядами. Що ці, з недобрими поглядами, думають? Я певний, що вони думають не стільки про своє майбутнє, скільки саме про одрізи, і певний, що з ними прийдеться вести довгу й запеклу боротьбу. Це ж вони постачали людським матеріалом банди Савонова й Махна, це ж вони тероризують населення пострілами із-за рогу. Я пригадав, що в цьому районі нещодавно вбили голову сільради, голову кооперації, полювали на бідноту і т. д.

— А скажіть, товаришу, — вкрадливим голосом звертається до мене один із тих, що з недобрим поглядом, — яку раду дасть власть десятипроцентникам?

«Десятипроцентниками» в Барвінківському районі звуть тих селян, що виплачують 40 проц. всього податку: 10 проц. всієї маси.

— До десятипроцентникіз, — пояснюю я, — іноді попадали й середняки, отже, з середняками ні влада, ні сільська громада нічого не будуть робити, вони самі собі дадуть раду, вступивши, скажімо, в колектив, але щодо десятипроцентників-куркулів, то з ними, звичайно, ніхто не буде церемониться… А ви що, десятипроцентник?

— Та десятипроцентник! — зітхає дебелий дядько і тут же починає доводити мені тим же вкрадливим голосом, що його зовсім «занапрасно» зачислили в цю категорію. Я дивлюсь на селян, але в їхніх очах я не бачу підтримки цій людині. Раптом переді мною виростає фігура невеличкого чоловічка в подертій, латка на латці, свитині.

— Просю вас, не довіряйте йому, товаришу, — кричить ця фігурка тоненьким голоском і голоском такої розпуки, наче його й справді ведуть на убій. — Бреше він, накажи мене Бог, бреше! — Невеличкий чоловічок повертається до дебелого дядька й каже: — Де твоя совість Матвію? Який же ти середняк, када в тебе 50 десятин землі було, і три пари волів, і чотири коняки, і…

— Чого присікався? — визвірився степовик. — «Було», «було», а тепер…

— Тепер? — мало не заверещала фігурка. — Та накажи мене Бог, товаришу.

— Заторочив про свого Бога! — крикнув дядько й сплюнув. — Ти ж ікони з кутків повикидав?

— Повикидав!

— Церкву проголосував зачинити?

— Проголосував!

— А релігію, бач, і не забуваєш: знову про Бога! Ех, ти, агітатор, — степовик подивився на мене й зітхнув. — Темнота, знаєте, товаришу, страшна темнота!