Сагайдачний (1924) - Сторінка 147

— Невже ж є? — каже врадований Ібрагім, начеб йому хто відкрите небо показав. — Відколи ж воно так?

— Недавно. Щойно минулого року церкву ми поставили і свою січову парахвію завели…

— Догадуюся, що се твоя робота, отамане.

— Моя не моя, я церкви побудувати не годен.

— Воно так говориться, знаєш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар збудував міст), хоч він й одного кілка там не затесав.

— Чоловіче, — каже здивований Сагайдачний, — ти мене цікавиш, хто ти? Звідкіля ти латину знаєш? У якій школі ти вчився?

— Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозької школи. Хіба що я вчився вище від тебе, бо я туди раньше прийшов і раньше вийшов. Як ти зачав, то я кінчив.

— Скажи ж мені твоє імення…

— Називай мене Іваном, коли ласка, далі поки що не скажу, коли ти мене не пізнав. Я ще непевний сього, чи запорожці мене не покарають, як Юду і Каїна в одній особі, а тоді п’ятно з мого імення могло б і мій рід споганити… І що ж з сього, що я вчора каявся, а нині то я знову згрішив, прославляючи перед сим болваном пашею ім’я Магомета і Аллаха…

— Се було не з серця, а так собі ради хитрощів, для добра других а се вже не гріх.

— Я се зробив останній раз…

— Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми самою Варною діла з турками не покінчили… Тільки я не можу собі ні раз нагадати, чи я тебе в Острозі знав…

— Я тобі опісля нагадаю, а тепер не можу…

Сагайдачний більш не допитувався, хоч ще довго балакали. Сагайдачний таки задрімав, а Іван вийшов на поміст і тут поклався, леліючи рожеві надії, що гріхи будуть йому прощені.

Як лише стало світати, потурнак вже був на ногах і видавав голосно прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартів не було. Прикликав до себе на поміст до свого боку одного очаківського бім-башу на свого прибічного.

Тепер вийшли з пристані всі галери. Очаківським суднам приказав плисти передом.

Коли вже було далеко від Очакова, Іван прикликав на поміст Сагайдачного.

Бім-баша, побачивши Сагайдачного, озброєного, та ще з булавою в руці, в козацькій шапці — чалми він ніяк не хотів надягати, скочив наляканий, начеб самого чорта побачив.

— Ваша милість! Що цей джавр тут робить? Коли він бранець, то чому ж при зброї?

— Заспокойся. Се козацький отаман цілого того флоту, а ти між козаками… у гостях…

— Так то була зрада! — крикнув бім-баша і скочив з кинджалом на Сагайдачного, та Іван схопив його за руку і стиснув так, що кинджал з руки випав на поміст.

— Зв’яжіть його, хлоп’ята, і причепіть до щогли його власним тюрбаном, щоб краще усе бачив…

Зараз прискочило кілька переодягнених козаків і присилили бім-башу до щогли.

— Ти назвав се зрадою, — каже Іван, — та се не була зрада, лише воєнні хитрощі, на які дав взятися твій дурний паша. Незадовго ти ще побачиш, як очаківські кораблі один по другім підуть з димом. З мого боку, се була також моя особиста помста над вами, турками, за мої терпіння і муки у вашій неволі, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив вам відплатити за те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся і про себе не бійся. Ось бачиш сей човен, що до нашої галери причеплений і, мов собачка, за нею біжить? Він призначений для тебе. Коли ми діло зробимо, то ти собі гарненько попливеш додому. Там скажеш твоєму паші, щоб на мій поворот даремне не ждав. Скажи йому від мене, що він дурний цап та що його цілий розум — у великому животі.

Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого він так боїться, певно, його не мине. А щоб тобі не було скучно самому, то попливе з тобою ще один правовірний, якого ми піймали в Дністровім лимані, якому обіцяв отаман свободу.

Плили так довгенько. Іван не зводив ока з передніх кораблів. Аж тепер на них заметушилось, стали давати заднім кораблям знаки…

— Ну, отамане, тамтим вже ні взад ні вперед, вони вже на мілі засіли. Давай ти своїм знати.

Галери підплили на відстань стрілу. Тоді Сагайдачний приказав стріляти. Пішов гомін по лиману. Козацькі кулі падали на очаківські судна і робили багато шкоди.

Жмайло, коли щасливо минув Очаків і був у лимані, казав зо тридцять козацьких суден спорожнити зі здобичі, яку перенесли на малі байдаки, а сюди посадив найзавзятіших товаришів з гаками та драбинами.

Як тільки Сагайдачний став розбивати турків гарматою, з усіх боків випливали козацькі судна і обскакували турецькі кораблі, що не могли повернутись, мов собаки дикого кабана. Тоді Сагайдачний здержав пальбу і козаки з великим криком кинулись на турків. Зачіпали гаками, кидали мотузяні драбини і дерлись на кораблі. Турки оборонялись зразу скажено, та коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали і просили пощади. Та їм ніхто не давав прощення. Вибили всіх, розкували гребців з кайданів і перебрали на свої судна.

Переносили на байдаки все, що було їм потрібне. Сагайдачний підплив ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вітав його весело.