Сагайдачний (1924) - Сторінка 151

А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав приказ втікати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали від страшної бурі. Вихор, віючи нам в бік, був би повивертав усі судна, а недобитків були б захопили під Очаковом. Тоді сей потурнак порадив плисти в Дністровий лиман з вітром. І се нас врятувало. Що далі було під Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.

Він сповідався переді мною і старшиною нашою каявся, забажав вернутися в рідну землю і тут спокутувати свої гріхи своїми добрими вчинками на службі січового товариства. Вчора він примірно висповідався, а сьогодні запричащався. Значить, що він вже поєднався з Богом і він його простив. А що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому і приймете у товариство як товариша, чи будете строгіші від самого Бога і покараєте його?

— Коли Бог його простив, то й ми прощаємо, — каже старий Жмайло, — чи правда, панове товариство?

— Він вартий того, щоб його живого у землю закопати, — обізвався якийсь голос.

— Се правда, панове, — каже Сагайдачний, — потурнак Ібрагім сього вартий, але потурнак Іван вартий і великої нагороди за те, що він для козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правді, то треба його в першу чергу нагородити, а відтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрівняється з карою, бо обі вони однакові.

— Добре говорить Сагайдачний, так сьому і бути. Ми прощаємо.

— Прощаємо, зняти з нього кайдани, — кричали козаки.

— Чи всі згодні? — питає кошовий.

— Усі!

— Нема згоди, — кричав якийсь турецький бранець позаду кола. — Розірвати його на куски…

— А ти що? — кричали козаки. — Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у січове товариство приймуть, йди собі з богом та мовчи.

Зараз приступили до потурнака і зняли з нього кайдани. Він плакав з радості, кланявся і дякував.

— Панове лицарі! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви мені зробили велику ласку, але і собі ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився і наслухався, чого я між турками навчився, складаю се на ваші послуги. Я знаю всі турецькі та татарські штуки і замисли, а се охоронить козацтво не від одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно відомстити їм за те, що вони мені накоїли і до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товариші, знайте тепер, хто я… Я багато знайомих пізнаю між вами, та ви мене не пізнали, бо я дуже за той довгий час змінився… Я — Іван Іскра-Іскрицький, отаман Гадяцького куреня… Я пропав у поході на татар літ тому десять назад, і ви, певно, за мене досьогодні молились…

Між козаками заворушилось. Хто ще пам’ятав отамана Іскру, аж охнув від нежданої вістки…

Іскра скочив з підвищення і пропав в юрбі.

IV

Сагайдачний, відпочивши кілька днів, узявся за свою ранішу роботу. На Січі було стільки народу. Прибули турецькі бранці, з котрих багато не хотіло або не могло вертатися додому. Прибуло знову багато збігців з України. У всьому тому треба було навести лад, і привчити їх воєнного діла. До того Сагайдачний був мистець і зараз взявся за організацію. Поділив усю ту громаду на сотні і полки, понаставляв старшини. Ціла штука була у тому, щоб нікому не дати дармувати, щоб нікому "гумори до голови не били та джмелі не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав, яка в ньому сила, і як тую силу треба в руках держати, бо як вона з руки вирветься, то цілий світ переверне і сама у пропасть провалиться.

На Січі і січовому майдані ставало тісно. До того ще купці і всякі крамарі, прочувши, що запорожці привезли з Варни велику здобичу, злітались, мов гайвороння на Січ для торгівлі. Треба було поза валами Січі покласти базари, де цілий день клекотіло, мов у казані.

Сагайдачний виводив своїх новиків на берег Дніпра у степ і там їх вчив, пішки і на коні, то з гарматою, то з заступом.

Поперед усього він вчив старшину, а ті опісля вчили других.

Одного дня взяв гурток вибраних і за річкою пустився у недалекий степ на конях.

Почулась команда: "Списи вниз!" Усі відразу познімали списи і наставили їх вістрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потім щораз швидше, аж до найшвидшого бігу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб ніхто передом не виривався, а щоб йшли усі рівною лавою. Гнали так досить далеко, потім, виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кілька разів.

Аж ось побачили навпроти себе ватагу людей, що їхала степом навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козаків, що в ту сторону гналась, дуже збентежилась і ладилася до оборони.

Сагайдачний здержав своїх. Вони піднесли списи і позавішували на руку. Опісля з кількома козаками під’їхав до ватаги, даючи шапкою знак, щоб не лякалися.

То була компанія ляхів. Було між ними кілька старших людей, а далі — панські козаки та чури озброєні в шаблі і мушкети.