Сагайдачний (1924) - Сторінка 150

Сагайдачний лишив Івана в церкві і пішов на майдан.

Піп приказав зачинити церкву, і розпочалася сповідь…

Сагайдачному аж навкучилося ждати. Він не хотів, щоб потурнак сам вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з козаками, а сповідь не скінчилася.

Аж вийшов піп з церкви і прикликав Сагайдачного.

Насеред церкви лежав на помості, навхрест руки розвівши, потурнак Іван.

Візьми його з собою, пане Конашевичу, а то околіє чоловік… Такого щирого каяття я ще не бачив…

Сагайдачний нахилився і взяв його за одежу.

— Устань, товаришу, підемо обідати. Господь простив тобі твої гріхи.

Іван встав. У нього були червоні очі від плачу. Пішов з Сагайдачним, мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.

— Хто се?

— Се той потурнак, котрого Сагайдачний привіз із Варни.

— Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.

Другий козак каже:

— Він під рукою Сагайдачного. Не раджу нікому його зачіпати. Сагайдачний добрий чоловік, але зачіпати його небезпечно.

Потурнак, увійшовши в хату, приклякнув перед іконою і став молитися, і так моливсь довго-довго, їсти не хотів нічого і просив Сагайдачного, щоб йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провів у церкву запричащатися. Цілу службу Божу лежав у притворі хрестом. До причастія треба його було підвести під руку, як недужого. Як вернулися у домівку, потурнак кинувся Сагайдачному в обійми і став дякувати.

— Тобі, отамане, одному подякувати за спасіння моєї душі. Тепер я себе щасливим почуваю. Хоч би нині присудило товариство розірвати мене кіньми або настромити на кіл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське мені тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.

— Слухай, Іване, зараз збирається радне коло. Не роби собі з того нічого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.

В тій хвилі вдарили на майдан в литаври. З усіх сторін сходилося козацтво. Кожний був цікавий почути, чого їх кличуть.

Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всі сторони, говорив:

— Панове отамання і усе січове товариство, лицарство!

Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звістити вам про славний похід на турка, бо вже всі про се, здорові, знаєте. Багато з вас у сьому поході були, і вони розповіли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповістити, яку добичу привезли на Січ наші славні лицарі-молодці. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам’ятати не можна.

Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!"

Скінчився реєстр тим, що визволено з турецької неволі шість тисяч християнських бранців.

Тепер кошовий говорив далі:

— А чия в цьому найбільша заслуга, панове товариство? Правда, що без війська, то кожний найкращий ватажок нічого не зробить, та коли знову найкраще військо не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада…

— Правда! Правда! Добрий ватажок за половину війська стане.

— Слава Сагайдачному! — гукали козаки, підносячи шапки вгору. — Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?

Сагайдачного випхали на підвищення, і він кланявся на всі сторони.

— Тихо! Сагайдачний буде говорити!

— Панове отамання, і ви, мої добрі, щирі і вірні товариші! За що ви мене славите і величаєте? Я лише думку піддав, щоб йти на Варну, а похід повів і все запорядив наш славний отаман Жук, він там і голову поклав, його тіло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на січовому кладовищі поховати. Та буря на морі затопила його враз з байдаком, і він на дні моря спочиває. Царство йому небесне і слава на віки вічні, йому треба подякувати, його досвідному отамануванню, а не мені.

— Що й казати, — говорив хтось з гурту, — а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий…

— А хто нас так хитро вивів із матні, як не ти?

— Ні, не я, товариші. На здобутті замку був моїй роботі кінець. І коли ми були у найбільшій небезпеці, коли турецький флот з Бургаса сидів вже нам на спині, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвіду у морськім поході. Тоді послав нам Господь на щиру пораду мудру і досвідну голову, і це нас врятувало від неминучої загибелі. — В цю хвилю коло заворушилося, і всі були цікаві знати, про кого Сагайдачний думає. — Та цьому не кінець, — говорив Сагайдачний. — Той самий чоловік славно убрав у шори очаківського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опісля в лимані спалили, видурив від нього двадцять тисяч золотих турецьких цехінів і не взяв з цього ні шага для себе, а все віддав січовому товариству.

Коло розступилося, і тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака і поставили перед Сагайдачним.

— Боже провидіння заставило одного славного козака, що побував у турецькій неволі, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пізнати всі бусурменські штуки, розвідати усі скритки у Варнянськім замку. Коли його невольники піймали, хотіли його, живого, кинути в огонь. Та голос Божий наказав мені до сього не допустити. Сей потурнак показав нам сі каземати, де мучились заковані християнські невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро зложене. Без того ми самі хто зна, чи були би що знайшли, а ті нещасні у льохах були б повмирали голодною смертю.