Сагайдачний (1924) - Сторінка 156

Повздовж дороги, якою йшли до пристані, повно шаласів під дошками або крамів таки під голим небом. Крамарі викликали і вихвалювали свій крам, щоб привабити покупців, на всіх язиках. Лише турецькі купці були іншої вдачі. Кожний сидів на своєму столі спокійно та байдужно, курив свій чубук, заледве відповідаючи на запити покупців, не журячись тим, чи їхній крам хто купить чи ні.

В тій хвилі побачив Сагайдачний щось таке, від чого його аж заморозило і болюче стиснуло за серце.

Йшли сковані один за другим обідрані люде, байдужі на все, начеб у них душі не було. Лише тоді скорчився і показував, що живе, коли його дозорець вдарив батогом, підганяючи.

Іскра зітхнув важко і пояснив, що це невольники, котрих ведуть на базар продавати.

— І мене так вели, — шепнув Сагайдачному, — та се ще нічого, що тут бачиш, а там, на базарі, де людьми торгують, побачиш ще не таке.

Цей базар стояв недалеко морської пристані. Стояла тут під кришею з одної сторони відкрита велика будівля. Під цією кришею стояли гуртами пов’язані невольники. Продавець викликував гугнявим голосом прикмети свого товару. Покупці ходили від одного до другого, оглядали, пробували м’язи, дивилися в зуби, оглядали тіло, торгувались за ціну, поки не добили торгу, або відходили. Проданого невольника торговець, перебравши гроші, розв’язував і віддавав покупцеві. Відтак підходили до урядовця, що тут сидів, і списували грамоту на власність. Зараз забирав його покупець з собою, якби купленого коня.

В одному гуртку побачив Сагайдачний двох зв’язаних з собою молодих парубків дуже на себе схожих з лиця, хоч не рівних літами. Це були два рідні брати, їх купили два окремі покупці. Вони спам’яталися аж тоді, коли їх розв’язали і мали розлучити. Тоді кинулися собі в обійми і стали страшно плакати. Дозорець бив їх батогом, та вони цього начеб не чули. Держалися в обіймах, начеб зросли в одне тіло, та лиш тільки чути було: "Брате ріднесенький, прощай, брате", їх розлучили насилу і повели в різні сторони.

Так само трохи далі розлучили батька з сином-недолітком, котрий кричав і плакав на весь базар.

Дивлячись на це, наші подорожні і собі плакали нишком над людською недолею. Сагайдачний затискав кулаки з досади, кусав губи, що тих собачих синів нічого не зм’ягчить, що вони ще сердились і били мучений народ.

Було й таке, що покупець забирав більший гурток невольників, зганяв їх в одне місце, зв’язував разом. Такі в’язанки відводили підручні на кораблі, що стояли у пристані. Це були покупці гуртівні. Було між ними багато італійців, греків та вірмен. Вони відвозили свій товар продавати далі.

Подорожні зайшли далі у ту часть базару, де продавано жінок. Тих вже не в’язали і не кували. Вони сиділи поодиноко або гуртами. Котрій ще на сльози стало, плакала, а інша — то таки сиділа у якімсь соннім задубінні. От зараз із краю сидить якась нестара польська шляхтянка з молодою дочкою та малим синочком, сидять собі небожата, держачись вкупі. Дочка держить маму за шию. Хлоп’я поклало голівку на коліна матері і начеб заснуло.

Приступають до них покупці. Доглядач насилу відриває дочку від матері. Покупець бере її під бороду, обертає до себе лицем, рознімає брудними пальцями губи, дивиться у зуби, оглядає її тіло, мацає за груди і торгується. Те саме робить другий з матір’ю.

Вкінці добувають торгу. Матір забирає якийсь старший татарин, хлопчика купив турок, а дівчину — якийсь інший молодий турок. Їх хотять розлучити. Та вони, отямившись, зчепилися знову, обороняються усі троє руками, дряпають поганців по лиці, кусають зубами та голосять так, що кам’яне серце би зм’ягчилось. Їх голосіння приглушує базарний гамір, їх розділили насилу і понесли на руках. Нічого не чути, лиш: "Мамо!", "Доню!", "Синочку!", "Діти мої!". Тут знову торгують українську дівчину-красуню. Зійшлося до неї аж троє охочих, з чого продавець дуже радий, бо вони переторговуються і підбивають ціну. Аж двоє відскочило, заклявши, а третій платить ціну і забирає свою власність. Вона, небога, йде за своїм новим паном, мов сонна.

Сагайдачний дрижить усім тілом. З очей падають рясні сльози по лиці. Те саме бачить у своїх товаришів. Іскра дивиться на Сагайдачного, як він закушує губи, блискає люто очима і судорожне стискає в руці рукоять своєї шаблі.

Іскра бере його за руку і каже твердо:

— Ходімо звідси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо через те бідним нічого не поможеш, ходімо краще у пристань. Там не одне таке, що тобі придасться знати.

Сагайдачний мов зі страшного сну прокинувся. Нагадав відразу, за чим сюди приїхав. Відразу начеб оглух, закам’янів на голосіння бідних невольників.

У пристані стояло багато кораблів, галер та суден.

Вони під’їздили під берег, забирали товар і довозили до великих кораблів, що стояли далі. Народ шниряв у різні сторони, штовхався і викрикував в різних мовах. Вавілон… Сагайдачний пропхався над сам берег і став роздивлятись. Хотів перелічити кораблі, та не можна було. Одні заступали других, а байдаки шниряли і мішались, мов стадо уток, коли між них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурів города на пристані. Тут були ще нащадки колишньої башти.