Сагайдачний (1924) - Сторінка 155

Іван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червінцями і передав мурзі.

Мурза зважив в руці його вагу і зараз подобрів…

— Про мене, воно правда, що ви за других не винуваті. Коли хочете їхати?

— Як ваша милість позволите, то хоч би і зараз.

— Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, — він плеснув у долоні, і зараз служба принесла каву і чубуки.

Тепер сиділи всі на тапчанах.

— Вашмосць, бачу, побував у Турції, — заговорив мурза до Івана, — бо добре по-турецьки балакаєш і наші поведенції знаєш…

— Його милість, наш пан і король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цілими місяцями, а навіть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всіх вірних, падишаха…

— У Стамбулі, либонь, гарно жити? — перебив мурза.

— Як у сьомому небі пророка…

Мурза став випитуватися за падишаха, великого візира, достойників, а Іван городив йому таке, що самому хотілося сміятись.

— А бачив ти огороди падишаха?

— Я сього недостойний. Невірному навіть невільно ті слова вимовити, невільно подумати, бо коли би і в сні виговорився, то йому б язик врізали. В тих огородах султанський гарем…

Іван, вимовляючи те слово, прислонив собі лице долонями, начеб справді в тій хвилі султанські одаліски побачив…

— Бачу, що ти бувалий чоловік і наші святі звичаї знаєш, наче муслєм… Нікому не вільно до нашого гарему заходити…

— Авжеж, я мав щастя бути в огороді великого візира. Ми дуже гарно з собою жили і раз, коли його милість був у добрім і веселім настрої, мене там завів… Я бачив його гарем…

— Дивне диво, аж вірити не хочеться… Що ж ти там бачив?

— Те, що я бачив, також і неімовірне… Рай, та й годі…

— Гарні одаліски? — спитав мурза і облизався.

— Вибач, ваша милість, але мені цього говорити не вільно. Правовірний муслєм такого питання ставити не може.

Іван повторював ці слова з докором, а мурза вже більше не питав. Між цими трьома шляхтичами, які там були, один розумів турецьку мову. Прислухаючись тій розмові, він, щоб не розсміятися вголос, частенько кашляв і притикав собі рота рукою.

Аж мурза це завважив.

— Чого ти так кашляєш?

— Не звик до вашого чубука, закріпкий для мене…

Гостина скінчилася, і гості вибралися далі. Дістали від мурзи письмо, що ніхто не сміє їх по дорозі чіпати аж до Кафи і з поворотом.

Їм було вільно їхати кудою захочуть.

Мурза запрошував їх до себе, як будуть вертатися, а будуть йому любими гостями. Бо він хоч муслєм, то як лицар вміє оцінити послів лицарського народу і дуже їх полюбив. Як вже були в дорозі і Іскра розповів товаришам свою розмову з мурзою, то усі трохи не заморились сміхом…

Їхали у Кафу навпростець. Сагайдачний пильно розглядав околицю, полишався частенько позаду і значив собі дорогу на кусочку паперу.

— Дивно мені, — каже Пшилуцький, — що вашмосць інтересуєшся так усім і на ту татарську погань стільки уваги звертаєш.

— Для мене се інтересна новість. Хочу, впрочім, запам’ятати добре дорогу, як будемо вертати…

Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою, всюди їх приймали і перепускали.

Нарешті заїхали до старого татарського города Єскі-Крим, де була колись ханська столиця. Звідсіля можна було за кілька годин заїхати у Кафу, по-турецьки Кефа. Коні дуже знемоглися, і треба було тут перепочити до завтра. Іскра зараз написав письмо до Кафи, де були польські бранці, і послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись, щоб не приїхали запізно. Іскра написав, що посли вже їдуть і везуть окуп.

На другий день побачили Кафу. Сагайдачний думав, що побачить город сильно укріплений, а тим часом того не було. Город був розлогий, але його укріплення були мізерні, занедбані. Земляні вали позасувані і поруйнований фортечний мур. Лише всередині міста стояв обведений муром з високими баштами замок. Одна висока башта служила заразом за морський маяк, бо вночі запалювали на ній бочку з смолою.

Пшилуцький пояснив Сагайдачному, що ще недавно панували в Кафі генуезці, що тоді Кафа була славним торговим городом. Тоді вона була справді укріплена. Недавно здобули її на генуезцях турки, зруйнували укріплення, а ставити нових не квапилися. Впрочім, цього навіть не було треба, бо Кафа стояла на полудневім крайчику Криму. Сушею ніхто там не забіжить, бо треба би хіба всю татарщину перебити, а на це ніхто не зважиться. Від моря знову ніхто сюди не запливе, бо не пустять через Босфор. Це також була причина, що генуезці улягли, не діставши помочі від свого материка.

Іскра знав Кафу добре. Він повів їх до одного гану, себто гостиниці, до якогось вірменина. У тій гостиниці примістилися всі враз з кіньми. Для себе взяли одну кімнату, прибрану на східний лад. Зараз перевдяглись у кращу одежу і пішли у город.

На базарі, мов у муравейнику, вештавсь усякий народ з усього світу. Були тут турки, татари, вірмени, греки, іспанці, араби, сірійці, жиди. Все тут з’їздилось зі своїм крамом.