Сагайдачний (1924) - Сторінка 157

— Буде з мене, — каже до Іскри, — та поки прийдемо сюди походом, то всіх невольників вивезуть.

— Не турбуйся, це тут ніколи не переведеться. Тут головна торговиця.

Шляхтичам було пильно за своїм ділом і вони пішли в іншу сторону з своїм товмачем. Сагайдачний з Іскрою пішли далі по городу.

Оглянули замок і пішли бічною вулицею на край города. Видно було, що турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути свого всхідного п’ятна. Іскра усе Сагайдачному пояснював. Він знав добре турецькі городи, і вмів відрізнити, де Азія, а де Європа. Пішли потім довкруги городських мурів і окопів. Усе було занедбане, не мало оборонної вартості. Сагайдачний оцінював все з воєнної точки і прийшов до такої думки, що Кафа сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до неї з військом добратися можна.

Як вернулися у гостиницю, то ляхів ще не було. Сагайдачний присів на тапчані, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову одні блискавкою, інші знову держалися довго, що годі їх було забути. Особливо ті образи, які він бачив на невольницькім базарі, різали його по серцю ножем. У вухах дзвенів плач та розпучливе голосіння.

Він так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Іскра.

Іскра сіпнув його за рукав:

— Над чим так задумався?

— В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собі усього з’ясувати, так в голові усе мішається, що вдуріти можна.

— Минеться, брате, я серед такого жив, а опісля привик і тепер дивлюсь на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не проб’єш.

— А я би хотів якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дібратися: морем чи сушею…

— Гадаю, що морем.

— Я до моря ще не привик, мені прийшлось би легше перебитись поперек Криму…

— Господи, помагай!

Надійшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п’ять душ: троє мужчин і дві жінки. Молодша була гарна дівчина, білява, струнка…

Викуплені бранці аж плакали на радощах. Обходили всіх, обнімали і цілували мов рідних.

Пшилуцький представив їм панів Конашевича і Іскрицького. Конашевич один не поділяв тої радості. Він сидів на своєму місці, голову обпер на руках.

— Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? — говорив Пшилуцький з легким докором. Він добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усіх почастувати.

— Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радості? Тоді, коли б ми могли забрати звідсіля не лише оцих п’ятеро панства, а всіх нещасливих, які тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як і тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене ні радості, ні супокою…

— А знаєш, вашмосць, що коли їх всіх хотіли викупити, то не стало би на се стільки золота, що ми всі враз із нашими кіньми важимо.

— Розкажи, вашмосць, його милості королеві, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща міцний ланцюг кувала і козаків поприпинала, щоб не важились тих добряг-турків зачіпати та перепиняти їм в такому благородному промислі.

— Гіркі слова вашмосці…

— Але правдиві, та скажи ще і те, вашмосць, що хоч би козаків справді ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розірвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла…

— Ради Бога мовчи, вашмосць, — уговорював Пшилуцький, — тут бувають потурнаки, котрі нашу мову розуміють і донесуть це турецьким заптіям, і тоді не вийдемо звідсіля живими.

— Рація вашмосці. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часі заговорю ділом. То буде краще, бо слова тут нічого не поможуть. Дайте і мені чарку вина, хай вип’ю на щасливий наш поворот.

Сагайдачний устав і начеб перемінився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти.

— Вас, панство, звідкіля забрали?

— Різно бувало. Мене взяли з поля від роботи коло хліба, а от сього товариша взяли з дому вночі, коли нічого злого не прочував…

— Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуці приборкали татар так, щоб не посміли носа з Криму виткнути…

— Що, вашмосць, говориш? Хіба ж ми з ордою не б’ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?

— Ви обороняєтесь аж тоді, як татарин вам на спину сяде, попалить ваші домівки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити… Татар треба бити в їх улусах…

Викуплені бранці не розуміли, чого Сагайдачний усе за козаків говорить.

Вони вважали Сагайдачного і Іскру за шляхтичів, котрі лише тому по-українськи говорять, що на Україні живучи, схлопіли і забули рідної мови. Це здавалось їм дуже дивним і неприродним.

Зміркував це і Пшилуцький і каже півголосом:

— Ці два панове — то запорожці. Вони оба доброхіть пішли нам товаришувати в тій небезпечній дорозі. — А далі додав жартом: — А пан Конашевич цілу дорогу свариться зі мною, чого Польща зупиняє козаків набігати на невірних, чого наші гетьмани і наш сейм посилає безвпинно на Січ заборони і грізні універсали…

— Пан Конашевич має повну рацію, — говорив один з викуплених, пан Строжелецький. — То свята правда. Замість перепинювати в тім святім ділі, їм би треба всіма силами пособляти, а тоді було б краще нам всім жити.