Американська трагедія - Сторінка 122

Можливо, все було так, як ви сказали, не знаю. Від душі сподіваюсь, ради вас же самого, що все це правда. У всякому разі ви підете зараз з містером Краутом, — він покаже вам, куди.

Потім він обернувся до Суенка і Краута:

— Тепер, друзі, ми от що зробимо. Стає пізно, і нам треба поспішати, якщо ми хочемо сьогодні ночувати під покрівлею. Містер Краут, ви одведете цього молодого чоловіка до тих двох човнів і зачекаєте там. По дорозі крикнете шерифові і Сісселу: повідомите їх, що ми готові. А ми з Суенком під'їдемо до вас другим човном, як тільки справимось.

Мейсон і Суенк у темніючих сутінках рушили в напрямі до табору, а Краут і Клайд пішли на захід; Краут весь час гукав шерифа і його помічника, поки вони не озвалися.

РОЗДІЛ X

Удруге з'явившись у табір, Мейсон повідомив спершу Френка Гаррієта, а потім Харлея Бегота і Грента Кренстона про арешт Клайда і про його зізнання в тому, що він був з Робертою на озері Біг-Бітерн, хоч, як він каже, і не вбивав її; Мейсон пояснив також, що вони з Суенком мусять забрати всі речі, що належать Клайду.

Від цієї звістки вмить зникла вся принадність веселої екскурсії. Правда, слова Мейсона викликали у всіх надзвичайний подив, недовір'я і певне збентеження, але перед ними був прокурор, який вимагав показати йому, де лежать речі Клайда, і запевняв, що, тільки зглянувшись на просьбу Клайда, його не привели сюди, щоб він сам вказав свої речі.

Френк Гаррієт, найпрактичніший з усієї компанії, першим відчув усю силу правди в словах Мейсона і зразу ж привів його в намет Клайда, де Мейсон почав оглядати чемодан і одяг арештованого; тим часом Грент Кренстон і Бегот, знаючи про захоплення Сондри, викликали спочатку Стюарта, потім Бертіну і, нарешті, Сондру, яку відвели далі, щоб без свідків розповісти про подію. Коли Сондра усвідомила значення її, вона зблідла і непритомна впала на руки Грента. Її віднесли в намет, привели до пам'яті, і вона закричала:

— Не вірю жодному слову! Це неправда! Цього не може бути! Бідолашний хлопчик! Клайд! Клайд! Де він? Куди його відвезли?

Але Стюарт і Грент, зовсім не такі емоціональні, порадили їй бути обережнішою і замовкнути. Може, все це правда. А що, коли так? Тоді всі почують про це. А коли неправда, то він швидко доведе, що невинуватий, і його звільнять, правда ж? У всякому разі, не слід піднімати шум.

І тут Сондра й сама замислилась: а що, як усе це можливо… ту дівчину на Біг-Бітерні убив Клайд… його арештували і відвезли… і всі — принаймні вся ця компанія — знають, як вона ним захоплювалась… усе стане відоме батькам, а може, і широкій публіці…

Але ні, Клайд, звичайно, ні в чому не винуватий! Усе це просто помилка. І тут же вона згадала, як уперше почула по телефону у Гаррієтів про потонулу дівчину, і потім — ця страшна блідість Клайда… його хвороба… адже він тоді мало не знепритомнів… Ні, ні! Тільки не це! Але ж він приїхав з Лікурга із запізненням, тільки в п'ятницю. І не писав їй звідти… І знову відчувши весь жах події, вона раптом ще раз знепритомніла. Вона лежала в наметі нерухома і мертвотно бліда, а тим часом Грент і інші, порадившись, вирішили, що найрозумніше зразу ж або хоч принаймні завтра вранці згорнути табір і повернутись у Шейрон.

Трохи згодом Сондра прийшла до пам'яті і з сльозами заявила, що вона зразу ж виїде звідси, що їй нестерпно залишатись у цьому жахливому місці і що вона благає Бертіну та інших не залишати її одну і нікому не говорити про те, як вона знепритомніла і плакала, бо це тільки дасть привід для небажаних балачок. І весь час вона думала, як саме — коли це правда — добути листи, які вона писала

Клайдові. Господи, який жах! А що як вони тепер потраплять до рук поліції або їх надрукують у газетах! Все-таки вона любила його, і вперше за її життя невблаганна, сувора дійсність завдала їй такого жорстокого удару, вдершись в її веселий, легковажний обмежений світ.

Отже, негайно було вирішено, що вона поїде разом з Стюартом, Бертіною і Грентом у гостиницю "Метиську" в східній частині озера, — звідти, як пояснив Бегот, вони зможуть на світанку виїхати в Олбені і далі навкружним шляхом у Шейрон.

Тим часом Мейсон, забравши з собою всі речі Клайда, спішно подався на захід до Рибальської затоки і до Бухти Третьої милі; він тільки один раз спинився в дорозі, щоб провести першу ніч на якійсь фермі, і приїхав на місце пізно ввечері у вівторок. По дорозі він, як і мав намір, допитував Клайда, — головним чином у зв'язку з тим, що серед речей у таборі не знайшлося сірого костюма, — в ньому, показували свідки, Клайд був на Біг-Бітерні.

І Клайд, занепокоєний цим новим ускладненням, почав заперечувати, що на ньому був сірий костюм, запевняючи, нібито й тоді був у тому самому костюмі, який на ньому зараз.

— Але ж він був наскрізь мокрий?

— Так.

— Де ж вам його почистили і випрасували?

— У Шейроні.

— У Шейроні?

— Так, сер.

— Тамтешній кравець?

— Так, сер.

— Який кравець?

На жаль, Клайд не міг пригадати.

— Значить, від Біг-Бітерну до Шейрона ви йшли в зім'ятому і мокрому костюмі?

— Так, сер.

— І, звичайно, ніхто цього не помітив?

— Як я пам'ятаю, ні.

— Ах, як ви пам'ятаєте! Ну, гаразд, ми все це ще з'ясуємо.

І Мейсон прийшов до висновку, що Клайд, безперечно, вбив Роберту — і до того із заздалегідь обдуманим наміром — і що кінець кінцем можна буде змусити його признатись, де він сховав костюм або де віддавав чистити.

Далі — є солом'яний капелюх, який знайшли на озері. Що він може сказати про нього? Заявивши, неначе вітер зірвав його капелюх, Клайд тим самим визнав, що на озері він був у капелюсі, хоч і не обов'язково в тому самому, який знайдено на воді. І тепер Мейсон у присутності свідків настійливо намагався встановити, що Клайдові належав знайдений капелюх і що існує другий, який Клайд носив пізніше.

— Ви казали, що вітер зірвав з вас солом'яний капелюх. Ну, і як, він залишився на воді? Ви тоді не пробували дістати його?

— Ні, сер.

— Треба гадати, у своєму хвилюванні не подумали про це?

— Так, сер.

— Однак на вас був інший солом'яний капелюх, коли ви йшли потім через ліс. Де ж ви його взяли?

І спантеличений Клайд, почуваючи, що потрапив у пастку, на хвилину замовк, злякано міркуючи, чи може бути доведено, що цей другий капелюх, який на ньому зараз, — той самий, в якому він ішов через ліс, і що перший, залишений на воді, було куплено в Утіці. Він вирішив збрехати.

— Але у мене не було другого солом'яного капелюха.

Не звертаючи уваги на ці слова, Мейсон простягнув руку, зняв з Клайда солом'яний капелюх і почав розглядати фабричну марку на підкладці — "Старк і К°, Лікург".

— У цього, я бачу, є підкладка. Куплено в Лікурзі, га?

— Так, сер.

— Коли?

— Ще у червні.

— Ви впевнені, що це не той капелюх, в якому ви йшли через ліс тієї ночі?

— Не той, сер.

— Ну, а де ж був цей?

І знову Клайд замовк, почуваючи, що потрапив у пастку. "Господи, як же мені це пояснити? — думав він. — Нащо я зізнався, що той капелюх на озері мій?" Але зразу він збагнув: чи заперечує він це, чи ні — однаково на озері Грасс і на Біг-Бітерні знайдуться люди, які, звичайно, згадають, що він був тоді в солом'яному капелюсі.

— Де ж був цей? — наполягав Мейсон.

І Клайд сказав нарешті:

— Я вже колись їздив у ньому на дачу і забув його, виїжджаючи минулого разу. А тепер приїхав і знайшов.

— А, розумію! Дуже зручно вийшло, мушу сказати!

Мейсон починав думати, що він має справу з дуже промітним суб'єктом… доведеться розставляти хитріші пастки. Одночасно він вирішив спитати Кренстонів і всіх учасників поїздки на Ведмеже озеро: може, хто-небудь згадає, чи був солом'яний капелюх на Клай-ді, коли він приїхав до них у п'ятницю, і чи не залишив він у них капелюх минулого разу. Клайд, звичайно, бреше, і його треба спіймати.

І тому всю дорогу до Бріджбурга і до місцевої окружної тюрми у Клайда не було ані хвилини спокою. Скільки він не відмовлявся відповідати, Мейсон знову й знову накидався на нього з такими приблизно запитаннями: "Чому, коли ви справді хотіли просто поснідати на березі, ви надумали пливти так далеко, в південний кінець озера, хоч там зовсім не така мальовнича місцевість, ніж десь-інде?" — або: "А де ви провели кінець того дня? адже не на місці катастрофи, звичайно?" Потім він несподівано повертався до листів Сондри, знайдених у чемодані. Чи давно Клайд знайомий з нею? Чи так він закоханий у неї, як, видно, вона в нього? Чи не тому, що Сондра обіцяла восени вийти за нього заміж, він вирішив убити міс Олден?

Клайд палко заперечував це останнє обвинувачення, але майже всю решту часу сидів мовчки, похмуро дивлячись перед собою змученими, нещасними очима.

А потім — страшна ніч на горищі якоїсь ферми у західній частині озера, на сіннику, покладеному просто на підлогу; Сіссел, Суенк і Краут, чергуючись, стерегли його з револьвером у руці, а Мейсон, шериф та інші спали внизу, на першому поверсі. Уже поширились якісь чутки, і тому на ранок з'явилось кілька місцевих жителів з запитанням: "Кажуть, у вас тут є хлопець, який убив дівчину на Біг-Бітерні,— чи вірно це?" І щоб подивитись на нього, вони дочекались тут світанку, коли арештований і його супутники виїхали на "фордах", добутих Мейсоном.

А в Рибальській затоці і в Бухті Третьої милі зібрались уже цілі юрби — фермери, дачники, крамарі, лісоруби, діти: очевидно, по телефону заздалегідь повідомили, що везуть злочинця. В Бухті Третьої милі чекали Берлей, Хейт і Ньюком; попереджені по телефону, вони викликали в камеру до худого, дратівливого і досвідченого мирового судді Габріеля Грега всіх свідків з Біг-Бітерну, потрібних для того, щоб остаточно встановити особу Клайда. І от перед тутешнім суддею Мейсон обвинувачує Клайда у вбивстві Роберти і добивається законного, винесеного по всій формі рішення: ув'язнити запідозреного в окружну тюрму у Бріджбурзі. Потім Мейсон разом з Бертоном і шерифом відвозять Клайда у Бріджбург, де його одразу садять під замок.

Увійшовши в камеру, Клайд кинувся на залізну койку і схопився за голову в смертельному розпачі. Була третя година ранку, проте коли вони під'їздили до тюрми, там уже зібралась юрба принаймні чоловік у п'ятсот — шумлива, злісно-насмішкувата, загрожуюча. Вже поширилась чутка, ніби він, бажаючи одружитись з багатою, по-звірячому вбив молоду і красиву робітницю, винну хіба тільки в тому, що занадто любила його.