Американська трагедія - Сторінка 123

Лунали погрози і різкі вигуки:

— Ось він, поганий виродок! Ну, стривай, дияволе, ти ще гойдатимешся на вірьовці! — Це кричав молодий лісоруб типу Суенка, з жорстокими лютими очима.

Гірше того: з юрби вискочила дівчина в ситцьовому платті, худа і вертка, — типова жителька міських трущоб, — і закричала:

— Ах ти, гадюка потайна! Убивця! Думав утекти, та не вдалось?

І Клайд тулився до шерифа Слека і думав: "Вони і справді вважають, що я вбив її! Вони можуть навіть лінчувати мене!" І такий він був змучений, наляканий, принижений і нещасний, що, побачивши залізні ворота тюрми, які розчинились, щоб впустити його, він щиро зітхнув з полегкістю, бо вони провіщали захист.

Але, опинившись у камері, він не заснув ні на хвилину, і цілу ніч його мучили сумні думки про все, що він назавжди втратив. Сондра! Гріфітси! Бертіна! Знайомі по Лікургу, які вранці про все дізна-ються. І, нарешті, його мати і всі… А де тепер Сондра? Мейсон, зрозуміло, все сказав і їй, і іншим, коли повертався в табір по його речі. І тепер усі знають, хто він такий насправді — злочинець і вбивця! Та коли б, коли-б хто-небудь знав, як усе це сталось! Коли б Сондра або його мати, або хоч хто-небудь міг зрозуміти його!

Може, слід було б розповісти все цьому Мейсону, перш ніж справа піде далі, пояснити, як саме все сталось. Але ж це значить — розповісти правду про свої задуми, про свій початковий намір, про фотографічний апарат, про те, як він відплив од неї, замість того щоб допомогти. І про ненавмисний удар (але хто повірить йому?), і про те, як він потім сховав штатив. І до того ж, коли це стане відомо, він — кінчена людина і для Сондри, і для Гріфітсів — для всіх. Дуже можливо, що його однаково обвинуватять у вбивстві і стратять.

0 господи, вбивство! Його судитимуть за вбивство Роберти, і цей страшний злочин буде доведено. І тоді його однаково стратять, посадять на електричний стілець! І пригнічений безмірним жахом перед цією можливістю (смерть… страта за вбивство!), він застиг на своїй койці. Смерть! Боже! Якби тільки він не залишив листів Роберти і матері в своїй кімнаті у м-с Пейтон! Якби перед від'їздом він переніс свою скриню куди-небудь в іншу кімнату… Чому він не подумав про це? А втім, зразу ж йому спало на думку, що і це було б помилкою: це здалося б підозрілим. Але яким чином вони дізнались, звідки він і як його звуть? Тут його думки знову повернулись до листів, що лежали у скрині. Він пригадав тепер, що мати в одному з своїх листів згадувала про ту історію в Канзас-Сіті — і, значить, Мейсон повинен був дізнатись про неї. Чому, чому він не знищив цих листів — від Роберти, від матері,— всіх! Чому? Він не міг тепер відповісти, чому, — мабуть, через безглузду звичку зберігати на пам'ять усякі дрібниці, кожний знак уваги, доброти і ніжності… Якби він не надів другий солом'яний капелюх… і не зустрів отих трьох чоловік у лісі! Боже! Він повинен був зрозуміти, що його так або інакше зможуть вистежити. Якби він зразу пішов у ліс із табору на Ведмежому озері, забравши свій чемодан і листи Сондри! Хто знає, може, в Бостоні, або в Нью-Йорку, або ще де-небудь він міг би сховатися.

Змучений і знесилений, він ніяк не міг заснути і весь час ходив уперед і назад або сідав на край незвичної твердої койки і думав, думав. А на світанку старий, кістлявий, хворий на ревматизм тюремник у зношеній бахматій синій формі приніс йому на чорному залізному підносі кухоль кофе, скибку хліба і шматочок шинки з яйцем.

І просуваючи піднос крізь віконце у гратах, старий зацікавлено і водночас байдуже дивився на Клайда. Але Клайдові було не до їжі.

А потім один по одному приходили Краут, Сіссел та Суенк і, нарешті, сам шериф, і кожен заглядав у камеру і питав: "Ну, Гріфітс, як ви себе почуваєте сьогодні?" — або: "Хелло, може, вам що-небудь потрібно?" А погляди їх виявляли подив, огиду, підозріливість і жах: адже він — убивця! І все-таки його присутність викликала в них ще й іншого роду інтерес і навіть шанобливу гордість. Хоч там як, він усе-таки був Гріфітс, представник добре відомих кіл суспільства у великому південному місті. І притому для них, як і для безмірно збудораженої широкої публіки, він був звіром, що потрапив у пастку; спіймано його в сіті правосуддя завдяки їх надзвичайній умілості,— живий доказ їх талантів! І газети, і публіка, безперечно, загомонять про цю справу, — їх чекає слава! Поряд з портретом Клайда надрукують і їх портрети, їх імена згадуватимуться разом з його ім'ям!

А Клайд дивився на них крізь залізні прутки і намагався бути ввічливим: він тепер в їх руках, і вони можуть робити з ним усе, що захочуть.

РОЗДІЛ XI

Результати розтину, безперечно, були для Мейсона кроком назад, бо, хоч у протоколі, підписаному п'ятьма лікарями, говорилось: "Удари біля рота і носа; кінчик носа, очевидно, був трохи сплющений; губи розпухли; один передній зуб трохи розхитаний; на слизовій оболонці внутрішньої сторони губів є садна", — однак лікарі одностайно запевняли, що всі ці пошкодження зовсім не були небезпечні для життя. Найсерйозніше поранення було на черепі: видно, по голові сильно вдарили "якимсь тупим інструментом" — дуже невдалий вираз, якщо мати на увазі удар човна, коли він перекинувся (саме це твердив Клайд у своєму першому зізнанні), "виявлено тріщини і внутрішній крововилив, що міг спричинити смерть".

Але при дослідженні легенів виявилось, що, занурені у воду, вони тонуть, — і це беззаперечно доводило одно: Роберта не була мертва, коли впала у воду, а була жива і потонула пізніше, як і запевняв Клайд. І більше ніяких ознак насильства чи боротьби, хоч, як видно з положення рук і пальців, було схоже, що Роберта до чогось тягнулась і намагалась за щось ухопитись. За борт човна? Чи можливо? А може, кінець кінцем, в розповіді Клайда є якась крихта істини? Звичайно, всі ці обставини говорять почасти на його користь. Проте, як одностайно вважали Мейсон і інші, ці дані ясно доводили, що коли він і не вбив її, перш ніж кинути у воду, то в усякому разі ударив, а потім, — може, коли вона знепритомніла, — кинув за борт.

Але чим він її ударив? Якби тільки змусити Клайда сказати це!

І враз Мейсона осінило: він повезе Клайда на Біг-Бітерн і, хоч закон охороняє обвинувачених від будь-якого силування, все-таки змусить його знову пройти крок за кроком усі стадії злочину. Можливо, і не вдасться примусити Клайда повністю виказати себе, а все ж, — потрапивши знову в ту обстановку, на те місце, де стався злочин, він може мимоволі чим-небудь указати хоч би на місце, де заховано костюм або знаряддя, яким Клайд ударив Роберту.

Отже, на третій день ув'язнення — нова поїздка на Біг-Бітерн в супроводі Краута, Хейта, Мейсона, Бертона Берлея, Ерла Нью-кома і шерифа Слека з його помічниками, і повільне, ретельне обслідування всіх місць, де Клайд побував того жахливого дня. І Краут, виконуючи інструкцію Мейсона, "підмазувався" до Клайда, намагаючись викликати його довір'я, а водночас і відвертість. Краут доводив, що наявні докази занадто незаперечні: "присяжні вам ніколи не повірять, ніби ви її не вбивали", але "якщо ви все розкажете Мейсону по щирості, він поговорить з суддею або з губернатором. Він може зробити для вас більше, ніж будь-хто інший, може вас виручити — і ви відбудетесь довічним ув'язненням або двадцятьма роками… а якщо будете отак від усього відмагатись, не минути вам електричного стільця, це вже напевно".

Але Клайд, охоплений тим же страхом, як і на Ведмежому озері, не переставав уперто мовчати. Навіщо говорити, що він її ударив, коли він цього не робив, принаймні він же не вдарив навмисне? Та й чим? Адже досі ніхто не знає про фотографічний апарат.

Та на озері, коли окружний землемір точно виміряв відстань од того місця, де потонула Роберта, до місця, де вийшов на берег Клайд, Ерл Ньюком несподівано підійшов до Мейсона і повідомив про важливе відкриття. Під поваленим стовбуром, недалеко від того місця, де Клайд спинився, щоб переодягтись, було знайдено захований ним штатив від фотографічного апарата, трохи заіржавлений і від-вологлий, але, як готові були повірити Мейсон та інші, досить важкий для того, щоб, ударивши ним Роберту по голові, можна було оглушити її, а потім перенести в човен і, нарешті, кинути у воду.

Побачивши цю знахідку, Клайд ще більше зблід, однак рішуче заперечував, що у нього був з собою фотографічний апарат і штатив. Мейсон тут же вирішив знову допитати всіх свідків: може, хто-небудь з них згадає, що бачив у Клайда апарат або штатив.

І ще до кінця того ж дня з'ясувалось, що і шофер, який віз Клайда і Роберту з станції, і човняр, що бачив, як Клайд кинув свій чемодан у човен, і молода служниця з гостиниці на озері Грасс, яка бачила, що Клайд і Роберта вирушали вранці на: залізничну станцію, — всі пам'ятали "якісь жовті палиці", прив'язані до чемодана Клайда: це, мабуть, і був штатив.

А потім Бертон Берлей вирішив, що, зрештою, удар було, мабуть, заподіяно не штативом, а скоріше самим апаратом — важчим: гострий край його міг спричинити рану на тім'ї, а плоский бік — поранення на обличчі. У зв'язку з цим висновком, потай від Клайда, Мейсон викликав декого з місцевих жителів для додаткових розшуків на дні озера, поблизу того місця, де знайшли Роберту. Розшуки тривали цілий день. Кінець кінцем якийсь Джек Богарт, сподіваючись одержати обіцяну солідну винагороду, пірнув на дно і виринув, тримаючи в руках той самий фотографічний апарат, який Клайд впустив у воду, коли перевернувся човен. Більше того: в апараті знайшли котушку з плівками, передали її спеціалістові для проявлення — і виявилось, що це ряд знімків Роберти, зроблених на березі: на одному вона була знята, коли сиділа на поваленому дереві, на другому — біля човна на березі, на третьому — намагалась дотягнутись до гілок дерева. Всі знімки були тьмяні, пошкоджені водою, але все-таки їх можна було розглянути. І через те, що розміри найширшої частини апарата точно відповідали довжині і ширині ран на обличчі Робер-ти, тепер уже здавалось безспірним, що вдалося знайти те знаряддя, яким Клайд ударив.

І однак ніяких слідів крові — ні на апараті, ні на бортах та дні човна, відправленого для обслідування у Бріджбург, ні на килимку, що вкривав дно човна.

Але тут Бертон Берлей, хлопець дуже і дуже тямущий, яких немало знайдеться в цій лісовій глушині, почав міркувати над тим, що, коли будуть потрібні незаперечні докази, він, Бертон, або хто-небудь інший може порізати палець і залишити хоч кілька капель крові на борту човна, або на килимку, або на фотографічному апараті.