Американська трагедія - Сторінка 125

А що як усе це правда! Скрізь стануть плескати про неї і її татуся! І Сондра знову так заридала, неначе серце її розривалось… Але вона добре знала, що кінець кінцем їй забезпечено і співчуття батька, і його прощення, хоч би як він був знервований і засмучений.

І м-р Фінчлі, який звик у своєму домі до спокою, порядку, такту і здорового глузду, здивовано і несхвально, хоч і співчутливо, подивився на дочку і вигукнув:

— Ну й ну, оце так історія! Ах, чорт забери! Я вражений, люба моя! Я не можу отямитись. Це вже занадто, мушу сказати. Обвинувачено в убивстві! І у нього листи, написані твоєю рукою! Навіть і не у нього, а вже у прокурора, як я розумію. От тобі маєш! Страшенно нерозумно, Сондра, страшенно нерозумно! Я ще кілька місяців тому чув про це від твоєї матері і тоді повірив більше тобі, ніж їй. А тепер дивись, що з цього вийшло! Чому ти нічого мені не сказала? І чому не послухалась матері? Ти б могла поговорити зі мною про все раніше, а не чекати, поки справа зайде так далеко. А я думав, що ми з тобою розуміємо один одного. Твоя мати і я завжди робили все для твого блага, ти ж знаєш. І до того ж, слово честі, я думав, що у тебе більше здорового глузду. Але щоб ти була замішана у справу про убивство! Боже мій!

Він рвучко підвівся — красивий блондин у бездоганному костюмі — і почав походжати вперед і назад, роздратовано клацаючи пальцями, а Сондра не переставала плакати. Враз він спинився і знову заговорив:

— Ну, годі, годі! Чим тут допоможе плач? Сльозами тут не зарадиш. Звичайно, ми це як-небудь переживемо. Не знаю, не знаю… не уявляю собі, як це може на тобі відбитись. Ясно одно: ми повинні щось зробити в зв'язку з цими листами.

Сондра весь час плакала, а м-р Фінчлі почав з того, що викликав дружину, щоб пояснити їй, якого удару завдано їх становищу в суспільстві; цей удар залишив у пам'яті м-с Фінчлі незгладимий слід до кінця її днів. Потім м-р Фінчлі подзвонив Легеру Еттербері— адвокатові, сенаторові штату, голові центрального комітету республіканської партії в штаті і постійному своєму особистому юрисконсультові,— пояснив йому, в якому тяжкому становищі опинилась Сондра, і попросив порадити, що тепер слід робити.

— Дайте-но обміркувати, — відповів Еттербері.— На вашому місці я б не дуже турбувався, містер Фінчлі. Я думаю, що зможу уладнати цю справу, перш ніж вона буде розголошена. Дайте подумати… Хто у них там у Катаракі прокурор? Я це з'ясую, переговорю з ним і потім подзвоню вам. Але ви не турбуйтесь, будьте певні,— я зумію дещо зробити. У всякому разі обіцяю вам, що ці листи не потраплять до газет. Може, вони не будуть навіть пред'явлені судові,— хоч цього я не певен. Але я безумовно зумію зробити так, щоб ім'я вашої дочки не згадувалось, — отже ви не турбуйтесь.

А потім Еттербері подзвонив Мейсону, прізвище якого знайшов у юридичному адрес-календарі, і умовився про особисте побачення; на думку Мейсона, ці листи були надзвичайно важливі для справи, однак голос Еттербері справив на нього дуже сильне враження, і він поспішив пояснити, що зовсім і не збирався розголошувати ім'я Сондри або її листи, а думав тільки зберегти їх для розгляду при зачинених дверях у тому разі, якщо Клайд не схоче зізнатись і уникнути попереднього розгляду справи радою присяжних.

Еттербері вдруге переговорив з Фінчлі, пересвідчився, що той абсолютно проти будь-якого використання листів дочки або згадування її імені, і пообіцяв йому завтра ж або післязавтра особисто поїхати у Бріджбург з деякими політичними повідомленнями та планами, які змусять Мейсона серйозно подумати, перш ніж він наважиться в будь-якій формі згадати про Сондру.

А потім, після належного обговорення, на сімейній раді було вирішено, що м-с Фінчлі, Стюарт і Сондра негайно, без усяких пояснень і прощальних візитів, поїдуть на узбережжя Мену або ще куди-небудь. Сам м-р Фінчлі мав повернутись у Лікург і в Олбені. Нерозсудливо кому-небудь з них залишатися там, де їх могли б застукати репортери або розпитували б друзі. І потім — втеча сім'ї Фінчлі в Наррагансет, де вони перебували півтора місяця під прізвищем Уілсон. І з тієї ж причини терміновий від'їзд Кренстонів на один з тисячі островів, де, на їх думку, можна було непогано провести кінець літа. Гаррієти і Беготи удавали, що вони не такі скомпрометовані, щоб їм треба було турбуватись, і залишились на Дванадцятому озері. Але всі гомоніли про Клайда і Сондру, про цей жахливий злочин і про те, що репутація всіх, хто так або інакше, без усякої своєї провини, заплямований якоюсь причетністю до цієї справи, може загинути безповоротно.

А тим часом Сміллі, за вказівкою Гріфітсів, подався у Бріджбург і після двогодинної розмови з Мейсоном дістав дозвіл відвідати Клайда в тюрмі і переговорити з ним наодинці в його камері. Сміллі пояснив, що Гріфітси поки що не мають наміру організувати захист Клайда, а хочуть тільки з'ясувати, чи можливо взагалі при теперішніх обставинах будь-як захищати його. І Мейсон настійливо порадив Сміллі умовити Клайда зізнатися, бо, запевняв він, немає ані найменших сумнівів в його провині, а тривалий судовий процес тільки коштуватиме округові дуже дорого, без усякої користі для Клайда; тим-часом, якщо він в усьому зізнається, можуть знайтись які-небудь пом'якшуючі обставини, і в усякому разі вдасться запобігти появі цього публічного скандалу в роздутому вигляді на сторінках газет.

Отже, Сміллі подався в камеру, де Клайд похмуро і безнадійно міркував, що йому робити далі. На одну згадку про ім'я Сміллі він сіпнувся, немов від удару. Гріфітси — Семюел Гріфітс і Гілберт! їх особистий представник. Що ж йому тепер сказати? Без сумніву, думав він, Сміллі, поговоривши з Мейсоном, вважає його, Клайда, винним. Що ж сказати? Правду чи ні? Але поки він намагався щось обміркувати і вирішити, Сміллі вже входив у двері.

Облизавши сухі губи, Клайд із зусиллям вимовив:

— Здрастуйте, містер Сміллі!

І той відповів з удаваною сердечністю:

— Хелло, Клайд! Дуже прикро, що вас засадили в таке місце. — І провадив далі: — Газети і тутешній прокурор не скупляться на всілякі балачки про вас, але, я думаю, все це не так страшно. Тут, звичайно, якась помилка. Я для того і приїхав, щоб з'ясувати це. Ваш дядько сьогодні вранці по телефону доручив мені побачитись з вами і дізнатись, чому вас вирішили засадити. Ви й самі розумієте, як зараз почувають себе ваші родичі. Вони доручили мені довідатись про все точно і, якщо можна, припинити справу/Тому, коли ви розкажете мені все докладно… розумієте… я хочу сказати…

Сміллі спинився. І з усього, що він чув зараз від прокурора, і з того, як замкнуто поводився Клайд, він зрозумів: навряд чи той може багато чого сказати на своє виправдання.

А Клайд, ще раз облизавши засмаглі губи, почав:

— Схоже на те, що все складається дуже погано для мене, містер Сміллі. Я ніяк не міг думати, коли зустрівся з міс Олден, що потраплю в таку біду. Але я не вбив її: бог свідок, це чистісінька правда. У мене ніколи не було бажання вбити її, і я не хотів везти її на це озеро. Це правда, і я казав це прокуророві. Я знаю, у нього є її листи до мене, але вони доводять тільки те, що вона хотіла виїхати зі мною, а зовсім не те, що я хотів з нею їхати…

Він замовк, сподіваючись, що Сміллі як-небудь виявить довір'я до його слів. А Сміллі, побачивши, що пояснення Клайда збігаються з словами Мейсона, але намагаючись заспокоїти його, сказав тільки:

— Так, знаю, Мейсон мені зараз показував їх.

— Я знав, що він покаже, — тихо провадив далі Клайд. — Але знаєте, містер Сміллі, як часом виходить. — Побоюючись, щоб шериф або Краут не підслухали його, він зовсім притишив голос. — Можна потрапити в таку історію з дівчиною, навіть коли спочатку зовсім і не думаєш про це. Ви самі знаєте. Я спершу любив Роберту, це правда, і я був з нею у близьких відносинах, — це видно з її листів. Але ж ви знаєте, яке правило на фабриці: завідуючий відділом не може мати нічого спільного з робітницями. Ну от, мені здається, з цього і почались усі мої прикрості. Розумієте? Я боявся, щоб хто-небудь не дізнався про це.

— Так, зрозуміло.

І от, стаючи поступово чимраз спокійнішим, чимраз менш напруженим, бо Сміллі, здавалось, слухав його співчутливо, Клайд розповів майже всю історію своїх колишніх відносин з Робертою і постарався виправдатись. Але ні слова про фотографічний апарат, про два капелюхи, про зниклий костюм — про все, що безустанно, безмірно хвилювало його. Справді, як він міг би пояснити це? Наприкінці Сміллі, який знав про все від, Мейсона, спитав:

— А як відносно цих двох каіпелюхів, Клайд? Цей Мейсон каже: ви зізнались, що у вас було два капелюхи: той, який знайшли на озері, і той, в якому ви йшли звідти.

І Клайд, змушений щось сказати, але не знаючи, що ж саме, відповів:

— Вони помиляються, містер Сміллі. Коли я йшов звідти, на мені був не солом'яний капелюх, а кепка.

— Розумію. Але Мейсон каже, що на Ведмежому озері у вас все-таки був солом'яний капелюх.

— Так, був, але я ж казав йому, що це був капелюх, в якому я приїздив до Кренстонів уперше. Я йому казав. Я тоді забув капелюх у них.

— Так, зрозуміло. Потім тут ще з костюмом щось таке, — сірий костюм, здається. Мейсон каже, що вас тоді бачили в ньому, а тепер його не можуть знайти. Був у вас такий костюм?

— Ні, я був у синьому костюмі, в якому мене привезли сюди. Потім його у мене забрали і дали мені оцей.

— Але ж ви сказали Мейсону, що в Шейроні віддавали цей костюм чистити, а він нікого не міг там знайти, хто б знав про це. Як це вийшло? Ви справді віддавали його чистити?

— Так, сер.

— Кому ж?

— Ну, я просто не пам'ятаю тепер. Але, напевно, я міг би знайти цього кравця, якби знову потрапив туди. Це біля вокзалу.

Але, кажучи це, він опустив очі, щоб не зустрітися поглядом із Сміллі.

Потім Сміллі, як раніше Мейсон, почав розпитувати про чемодан, який Клайд узяв з собою в човен, і про те, чому, якщо Клайд зміг допливти до берега в черевиках і костюмі, він не міг підпливти до Роберти і допомогти їй учепитись за перекинутий човен? Клайд пояснив, як і раніше, ніби він боявся, щоб вона не потягла його на дно. Але тепер він уперше додав, що крикнув їй, щоб вона ухопилась за човен, а раніше він казав, немов човен віднесло од них, і Сміллі знав про це від Мейсона.