Американська трагедія - Сторінка 126

А в зв'язку з розповіддю Клайда, нібито з нього вітром зірвало капелюх, Мейсон виявив готовість довести з допомогою свідків, а також і урядових метеорологічних бюлетенів, що в цей тихий день не було ні найменшого натяку на вітер. Отже, очевидно, Клайд брехав. Уся ця його історія була вигадана так, що й пальці знати. Але Сміллі, не бажаючи його бентежити, тільки повторював: "Ага, розумію", або: "Ну, звичайно", або: "Значить, он воно як це було!"

Нарешті Сміллі спитав про сліди ударів на обличчі і голові Роберти. Мейсон звернув на них його увагу, запевняючи, що один удар бортом човна не міг би заподіяти ушкоджень в обох місцях. А Клайд доводив, що, перекидаючись, човен ударив Роберту тільки один раз і звідси всі рани й садна, — інакше він просто не уявляє собі, звідки вони взялись. Але він і сам почав розуміти, яке безнадійно нікчемне Це пояснення. З засмученого і зніяковілого вигляду Сміллі було ясно, що він не повірив йому. Крім того, Сміллі явно і безсумнівно вважає підлим боягузтвом те, що Клайд не прийшов на допомогу Ро-берті. Він дав їй загинути — і боягузтво тут не. може бути виправданням.

Нарешті Клайд замовк, надто змучений і знесилений, щоб брехати далі. А Сміллі, такий засмучений і прикро вражений, що не мав ані найменшого бажання бентежити Клайда дальшими розпитуваннями, неспокійно совався на стільці, м'явся і, нарешті, заявив:

— Ну, Клайд, боюсь, що мені пора. Дорога звідси до Шейрона препогана. Дуже радий, що почув усю цю історію у вашому висвітленні. Я точно перекажу вашому дядькові все, що ви мені розповіли. Але тим часом я на вашому місці по змозі нічого більше не став би говорити, — почекайте, поки не одержите від мене дальші звістки. Мені доручено знайти тут адвоката, який міг би вести вашу справу. Але вже пізно, а містер Брукхарт — наш головний юрисконсульт— завтра повернеться, тому, я думаю, краще почекати і поговорити з ним. Отже, коли хочете послухати моєї поради, просто нічого більше не кажіть, поки не матимете звісток від мене чи від нього. Або він прийде сам, або пришле кого-небудь; той, хто до вас з'явиться, привезе лист від мене і дасть вам вказівки надалі.

Після цих напучень він попрощався, залишивши Клайда на самоті з його думками. Але у самого Сміллі не залишалось ні найменшого сумніву в тому, що Клайд винен, і в тому, що тільки гріфітсівські мільйони, — якщо Гріфітси побажають витрачати їх на це, — можуть врятувати Клайда від безсумнівно заслуженої ним тяжкої кари.

РОЗДІЛ XIII

А наступного ранку в просторій вітальні свого особняка на Уікігі авеню Семюел Гріфітс у присутності Гілберта вислухав докладний звіт См: ллі про його побачення з Клайдом і з Мейсоном. Сміллі доповів про все, що бачив і чув. І Гілберт Гріфітс, страшенно схвильований і розлючений усім цим, вигукнув:

— От чортеня! Гадюченя! Бачиш, батьку, казав я тобі! Я ж тебе попереджав, щоб ти не брав його сюди!

І Семюел Гріфітс, після деякого міркування над цим натяком на свою колишню нерозважливу симпатію до Клайда, подивився на Гілберта промовистим і глибоко засмученим поглядом, який говорив: "Навіщо ми зібралися тут, — щоб обговорювати нерозумність моїх попередніх, хоч і безглуздих, але добрих намірів, чи критичне становище, яке створилося тепер?" А Гілберт думав: "Убивця! А ця нікчемна зазнайка Сондра Фінчлі хотіла щось з нього зробити, найбільше— щоб позлити мене, — і сама себе заплямувала. От дурепа! Ну, так їй і треба. Тепер і їй дістанеться чимало бруду". Але і у нього, і в батька, і в усіх теж буде безліч прикростей. Дуже ймовірно, що цей скандал ляже незмивною плямою на всіх — на нього, на його наречену, на Беллу, Майру та батьків, і, мабуть, зіпсує їм становище в Лікурзі. Трагедія! Може, страта! І це в їх сім'ї!

А Семюел Гріфітс в цей час пригадував усе, що сталося, відколи Клайд приїхав у Лікург.

Спочатку його змусили працювати в підвалі, і сім'я Гріфітсів не звертала на нього ніякої уваги. Аж вісім місяців про нього не згадували. Чи не могло це бути принаймні однією з причин усього цього жаху? А потім його зробили начальником над двадцятьма молодими дівчатами! Хіба це не було помилкою? Тепер Семюел ясно це розумів, хоч, звичайно, ні в якій мірі не міг пробачити того, що зробив Клайд, — зовсім ні. Яка підла натура! Яка нездержливість у плотських бажаннях! Яке нестримне звірство: звести ту дівчину і потім через Сондру, через чудову маленьку Сондру, задумати позбутись її! А тепер він у тюрмі і, як каже Сміллі, не може придумати нічого кращого для всіх цих надзвичайних обставин, крім запевнень, що він зовсім не мав наміру убивати її, навіть і не думав про це, і що вітром у нього зірвало капелюх! До чого жалюгідна вигадка! І ніякого правдоподібного пояснення щодо двох капелюхів або зниклого костюма, або щодо того, чому він не прийшов на допомогу дівчині, коли вона потопала. А ці сліди удару на її обличчі — звідки вони? Як незаперечно все це доводить його провину!

— Боже мій! — вигукнув Гілберт. — Невже він не міг вигадати нічого кращого, йолоп!

І Сміллі відповів, що це — все, чого він добився від Клайда, і що м-р Мейсон беззастережно і цілком безсторонньо певен в його провині.

— Жахливо! Жахливо! — повторював Семюел. — Я просто не можу зрозуміти цього, не можу! Не уявляю собі, як людина, близька мені по крові, могла вчинити такий злочин!

Сповнений страху та розпачу, він підвівся і почав ходити вперед і назад. Сім'я! Гілберт і його майбутнє! Белла з усіма її честолюбними мріями! І Сондра! І Фінчлі!

Він стиснув кулаки, нахмурив брови і закусив губи. Інколи він кидав оком на Сміллі,— той, бездоганний і вилощений, виявляв усе-таки крайнє душевне напруження і похмуро похитував головою щоразу, коли Гріфітс дивився на нього.

Ще не менш як півтори години Гріфітс-старший питав і перепитував Сміллі, чи можливо як-небудь інакше тлумачити повідомлені ним факти; потім, помовчавши, він, нарешті, заявив:

— Ну, мушу сказати, що це має препоганий вигляд. Однак, незважаючи на все, що ви розповіли, я не можу безповоротно осудити його, бо підстав для цього у мене недосить, Може, є ще якісь факти, що не випливли ще на поверхню, — адже, ви вважаєте, він про багато чого не сказав ні слова… може, є які-небудь невідомі нам подробиці… якесь, хоч невелике, виправдання… інакше все це набуває вигляду найпотворнішого злочину. Містер Брукхарт приїхав з Бостона?

— Так, сер, він тут, — відповів Гілберт. — Він говорив з містером Сміллі по телефону.

— Добре. Нехай він прийде сюди до мене сьогодні о другій годині. Я занадто стомився і зараз більше не можу говорити про це. Розкажіть йому все, що ви розповіли мені, Сміллі. А на другу годину повертайтесь з ним сюди. Може, він підкаже нам що-небудь варте уваги, хоч я просто не уявляю собі, що саме. Одно хочу сказати: я сподіваюсь, що Клайд не винуватий. І я хочу зробити все можливе, щоб з'ясувати, винуватий він чи ні, і якщо ні — захищати його, скільки допускає закон. Але не більше. Ніяких спроб врятувати того, хто винуватий у такому злочині,— ні, ні і ні! — навіть якщо він і мій племінник. Я на це не пристаю! Я не така людина! Нехай буде, що буде, — які завгодно прикрості, яка завгодно ганьба, — я зроблю все можливе, щоб допомогти йому, коли він не винуватий, коли є хоч найменша підстава вірити в це. Але якщо винуватий, — ні! Ніколи! Якщо цей хлопець справді винуватий, він мусить дістати по заслузі. Ні долара, ні одного пенні я не витрачу ради того, хто міг зробити такий злочин, якщо це навіть і мій племінник!

І повернувшись, він повільною і важкою ходою попрямував до сходів у глибині кімнати, а Сміллі, широко розкривши очі, з повагою дивився йому вслід. Яка сила! Яка рішучість! Яка справедливість у таких критичних обставинах! І Гілберт, теж вражений, сидів непорушно, втупившись очима у простір. Так, батько — це людина. Він може бути жорстоко зневажений і засмучений, але, на відміну від нього, Гілберта, зовсім не дріб'язковий і не мстивий.

А потім з'явився м-р Дарра Брукхарт: великий, прекрасно вдягнений, огрядний, важкий чоловік і обережний адвокат; одно око його було наполовину закрите, — на нього опустилась повіка, черевце досить-таки випиналось, і створювалось враження, що м-р Брукхарт, подібно до повітряної кулі, якщо не фізично, то розумово ширяє в якійсь дуже розрідженій атмосфері, де найменше віяння будь-яких юридичних прецедентів, тлумачень або рішень легко перекидає його то туди, то сюди. За відсутністю додаткових фактів провина Клайда здавалась йому очевидною. Навіть якщо і не так, вирішив він, уважно вислухавши звіт Сміллі про всі підозрілі обставини, які викривають Клайда, все одно побудувати скільки-небудь задовільний захист буде дуже важко, хіба що існують якісь досі не виявлені факти, сприятливі для обвинуваченого. Ці два капелюхи, чемодан… Ця втеча… Ці листи… Але він волів би сам прочитати їх. Як видно з відомих вже обставин справи, публіка безумовно буде настроєна проти Клайда і на користь загиблої дівчини. За неї — її бідність, її приналежність до робітничого класу. Все це робить майже неможливим сприятливий вирок присяжних у такому глухому лісному округу, як Бріджбург. Адже, хоч сам Клайд бідний, він племінник багатої леді і досі мав певне становище у вищих колах Лікурга. Це, безперечно, підбурить проти нього весь тутешній люд. Тому слід було б клопотатись про змінення місця підсудності, щоб таке упередження не вплинуло на вирок.

Але, з другого боку, спочатку він повинен послати досвідченого у перехресних допитах юриста, який, беручи на себе захист, зумів би випитати у Клайда всі факти, пославшись на те, що від його правдивих відповідей залежить його життя, — без цього він, Брукхарт, не може сказати, чи є будь-яка надія. Серед його помічників є м-р Кетчумен, дуже здібний чоловік, якого можна послати з такою місією, і на підставі його донесення зробити розумні висновки у справі Клайда. Однак у цій справі є ще й інші обставини, які, на його думку, слід ретельно зважити, перш ніж що-небудь вирішувати. Як містерові Гріфітсу і його синові, звичайно, відомо, в Утіці, Нью-Йорку й Олбені є адвокати, дуже обізнані в усяких тонкощах і каверзах карного права (зокрема, він згадує братів Кенаван з Олбені, дуже здібних, хоч і трохи підозрілих осіб).