Американська трагедія - Сторінка 29

Я в нестямі від мого кохання до вас. Хіба ви не бачите? Ну, я прошу, не йдіть. Я зовсім не тому даю вам гроші, щоб мати щось од вас замість того. Візьміть їх просто так, якщо хочете… Я нікого на світі так не люблю, ніколи не любив. Візьміть усі гроші, не треба мені їх. Але тільки я думав, що й ви трошки любите мене. Невже вам зовсім, зовсім байдуже до мене, Гортензія?

Він здавався покірним і зляканим, і вона, відчувши свою владу над ним, трохи полагіднішала.

— Ні, звичайно, — заявила вона. — Але однаково, це не значить, що ви можете поводитися зі мною так, як зараз. Ви, здається, не розумієте, що дівчина не завжди може зробити все, чого ви від неї вимагаєте, якраз тоді, коли хочете.

— Про що ви говорите? — спитав Клайд, не цілком збагнувши зміст її слів. — Я не зовсім зрозумів.

— Ну, вже, напевно, зрозуміли.

Вона не могла повірити, що він не знає.

— Ах, от що! Мені здається, я знаю, що ви хочете сказати. Тепер зрозуміло, — продовжував він розчаровано. — Це стара історія, всі так кажуть, я знаю.

Він повторював тепер майже буквально слова й інтонації інших юнаків з готелю— Хігбі, Ретерера, Едді Дойла, — які пояснили йому, в чому тут справа, і розповіли про те, що дівчата, посилаючись на це, викручуються часом з скрутного становища. І Гортензія зрозуміла, що він знає про це.

— Як вам не соромно! — вигукнула вона, удаючи з себе ображену. — Вам нічого не можна сказати, ви все одно ніколи нічому не вірите. Але хочете — вірте, хочете — ні,— це все правда.

— Я тепер знаю, яка ви, — сказав він сумно, але й трошечки

зарозуміло, нібито все це йому було давно відомо. — Ви зовсім не любите мене, от і все. Тепер я зрозумів.

— Як вам не соромно, — повторювала вона з виразом ображеної доброчесності.— Запевняю вас, що це правда. Хочете — вірте, хочете— ні, але я присягаюся вам, слово честі.

Клайд стояв зніяковілий. Він просто не знав, що відповісти на цю жалюгідну хитрість. Він не міг ні до чого примусити її. Якщо вона хоче брехати й прикидатися, він теж прикинеться, що вірить їй. І все ж таки він був глибоко засмучений. Ніколи йому не домогтися її кохання, це зрозуміло. Він повернувся, щоб піти звідси, і Гортензія, не маючи сумніву, що її брехню він розгадав, вирішила щось зробити, знову якось приборкати його.

— Ну, Клайд, будь ласка, — почала вона, застосовуючи всю свою хитрість. — Це ж правда. Запевняю вас. Ви не вірите? Справді, наступного тижня. Слово честі! Не вірите? Я зроблю все, що обіцяла. Я знаю, що говорила. Слово честі! І ви мені подобаєтеся… дуже! Невже ви й цьому не вірите?

Це була артистична гра, — і Клайд, який тремтів з голови до ніг усією своєю істотою, відповів, що вірить. Він знову повеселішав і всміхався. І поки вони йшли до автомобіля (Хегланд уже кликав усіх — був час їхати), він тримав Гортензію за руку і кілька разів поцілував її. Він був цілком переконаний, що мрія його здійсниться.

О, яке це буде раювання!

РОЗДІЛ XIX

Коли їхали назад до Канзас-Сіті, спочатку ніщо не порушувало приємної омани, в якій перебував Клайд. Він сидів поруч Гортензії, і вона схилила йому голову на плече. Спарсер, який чекав, поки всі розмістяться, щоб самому сісти до руля, стиснув руку Гортензії вище ліктя і дістав на відповідь багатообіцяючий погляд, та Клайд не помітив цього.

Час був уже пізній, Хегланд, Ретерер і Хігбі підганяли Спарсера, і той, повеселішавши від погляду Гортензії і від випитого вина, погнав машину з такою швидкістю, що незабаром попереду заблищали вогні передмість. Машина мчала з шаленою швидкістю. І раптом довелося спинитись: тут, поблизу міста, проходила східна лінія залізниці, і вони довго, хвилюючись, чекали на переїзді, поки пройшли два довгі товарні поїзди. Коли під'їхали до північної околиці Канзас-Сіті, пішов мокрий сніг; він розтавав, дорога вкрилася шаром слизької грязі, і тепер їхати треба було дуже обережно. Годинник показував уже пів на шосту. В звичайних умовах при великій швидкості вистачило б восьми хвилин, щоб добратися до найближчих від готелю кварталів, де б вони могли спинити машину. Але трапилася нова затримка біля моста Ганнібала, — і коли вони переїхали міст і були вже біля Вайандот-стріт, годинник показував за двадцять хвилин шосту. Четверо хлопців уже втратили будь-який смак до поїздки і більше не раділи, що поруч — їх супутниці. Тепер вони могли думати тільки про те, чи пощастить їм вчасно прибути до готелю. Перед ними невідступно маячила сувора, педантична постать м-ра Скуайрса.

— Ну, якщо ми не поїдемо швидше, ми не встигнемо вчасно, — сказав Ретерер Хігбі, нервово крутячи в руках годинник. — Навряд чи ми встигнемо переодягтися.

Клайд, почувши це, вигукнув:

— Ну, це не годиться! Чи не можна рухатися швидше? Краще б нам сьогодні не їздити. Буде зовсім погано, коли ми не встигнемо на перевірку.

А Гортензія, помітивши його хвилювання й тривогу, спитала:

— Ви думаєте, що ми не доїдемо вчасно?

— При такій швидкості не доїдемо, — сказав він.

Хегланд, який уважно вдивлявся в те, що робилося за вікном, — в очах миготіло, наче весь світ був повен шматків вати, якаї безперервно падала, — гукнув до Спарсера:

— Гей, Уіллард, чи не можна швидше? Це ж нам заріз, коли спізнимось.

А Хігбі, враз виштовхнутий із свого нахабного спокою — спокою азартного гравця, додав:

— Нас напевно виженуть, коли ми чого-небудь не збрешемо, щоб виправдати себе. Хто придумає, що б нам сказати?

Клайд тільки зітхнув нервово.

І як навмисне, майже на кожному перехресті вони натрапляли на скупчення екіпажів і мучилися від чекання. На розі Дев'ятої і Вайандот-стріт роздратований Спарсер, побачивши нову перешкоду — пересторожливо піднесену руку полісмена, що керував рухом, — нетерпеливо вигукнув:

— Знову затримка! Ну що тут робитимеш! Я можу повернути на Вашінгтон-стріт. Тільки не знаю, чи вийде швидше.

Минула ціла хвилина, перш ніж було подано сигнал їхати далі. Тоді Спаірсер швидко повернув праворуч, і через три квартали машина вийшла на Вашінгтон-стріт.

Але й тут було не краще. Два суцільні потоки машин сунули в протилежних напрямах, і на кожному перехресті кілька дорогоцінних секунд марнувалося на те, щоб пропустити поперечний потік. Потім автомобіль мчав далі до дальшого перехрестя, пробираючись серед інших екіпажів, намагаючись перегнати їх. На розі П'ятнадцятої і Вашінгтон-стріт Клайд сказав Ретереру:

— Може, зійдемо біля Сімнадцятої і підемо пішки?

— Не варто, — відгукнувся Спарсер. — Якщо я зумію завернути там, вийде набагато швидше.

Вони тисли на інші машини, намагаючись виграти зайвий дюйм простору. На розі Шістнадцятої та Вашікгтон-стріт він побачив зліва, як йому здалося, досить вільний квартал і завернув туди, щоб цим проїздом знову виїхати на Вайандот-стріт. Якраз у цю мить, коли він, ведучи машину майже впритул до тротуару, наближався до рогу ї хотів звернути, не зменшуючи швидкості, дівчинка років дев'яти, що бігла до перехрестя, опинилася просто перед автомобілем. Спарсер не міг ні спинитись, ні обминути її: дівчинку збило з ніг і протягло кілька кроків, перш ніж машину вдалося спинити. І враз пролунав крик десятка голосів: пронизливі зойки жінок і вигуки чоловіків — свідків нещастя.

Усі вони миттю кинулися до дівчинки на бруку; колеса переїхали через неї. Спарсер, виглянувши, побачив юрбу людей навколо нерухомого тіла, і його охопила невимовна паніка: він уявив собі поліцію, тюрму, батька, власника автомобіля, суворе покарання… І хоч усі, хто був в автомобілі, підхопилися з вигуками: "О боже! Він збив дівчинку! Він убив дитину! Який жах! Боже! Що ж тепер робити?" — Спарсер обернувся і крикнув:

— Боже, поліція! Треба тікати!

І, не чекаючи згоди інших (вони підвелися в машині, але жодного слова не могли вимовити від страху), він рвонув важіль, і "пакард" на найбільшій швидкості помчав до дальшого перехрестя.

Але там, як і на кожному розі, стояв полісмен, який, побачивши, що за квартал від нього щось сталося, вже хотів покинути своє місце, щоб довідатися, в чому справа. В цю мить він почув вигуки: "Спиніть цю машину! Спиніть цю машину!" А чоловік, що біг слідом за автомобілем з місця, де стався нещасний випадок, кричав: "Спиніть їх, спиніть! Вони вбили дитину!"

Полісмен враз повернувся до автомобіля і підняв до губів свисток. Але Спарсер, почувши вигуки й побачивши полісмена, який ішов назустріч, метнувся повз нього на Сімнадцяту вулицю і помчав нею з швидкістю майже сорока миль на годину. На ходу він зачепив колесо якоїсь вантажної машини, подряпав крило іншої; він прохоплювався повз екіпажі й людей на віддалі одного дюйма, чи всього однієї четверті дюйма. А позаду нього в "пакарді" всі сиділи з застиглими обличчями, напружено витягнувшись, стиснувши руки, широко розкривши очі і щільно зціпивши губи; тільки Гортензія, Люсіль Ніколас і Тіна Когель безперервно повторювали: "Боже, боже! Що тепер буде!"

Але позбутися поліції і всіх, хто почав переслідувати машину, було не так просто. Полісмен, не встигнувши розглядіти номер автомобіля, але переконавшись, що водій не хоче спинитися, дав різкий довгий сигнал. Полісмен на дальшому розі, побачивши машину, яка швидко мчала, і зрозумівши, що це може означати, теж дав свисток, скочив на підніжку випадкової машини і наказав шоферові наздогнати втікачів. Ще три автомобілісти — любителі пригод, побачивши, що сталося щось недобре, теж помчали навздогін, раз у раз даючи гучні гудки.

Але "пакард" був більш швидкохідною машиною, ніж його переслідувачі; протягом кількох кварталів вигук: "Спиніть цю машину! Спиніть цю машину!" ще було чути, але він мчав надто швидко, і вони поступово затихли десь позаду; звідти лунали тепер тільки довгі, відчайдушні зойки далеких автомобільних сирен.

Спарсер виграв тепер досить велику віддаль; розуміючи, що прямий шлях найзручніший для переслідувачів, він швидко повернув на порівняно спокійну вулицю Мак-Джі і помчав нею кілька кварталів до повороту на широку звивисту алею Гілхем. Але, проїхавши нею невелику віддаль з жахливою швидкістю, він вирішив біля Тридцять першої знову звернути: йому здавалося, що в північних передмістях легше буде уникнути переслідування. Тому він повернув ліворуч на Тридцять першу, сподіваючися в цих тихих кварталах заховати сліди й відірватися від погоні, щоб можна було де-небудь висадити своїх пасажирів і повернутися до гаража.

І Спарсерові пощастило б у цьому, якби, звернувши до однієї з далеких вулиць передмістя, де будинків було мало і зовсім не видно було людей, він не надумав погасити фари, щоб машину менш було помітно.