Американська трагедія - Сторінка 37

Адже ви Семюел Гріфітс, власник фабрики комірців у Лікурзі, правда?

— Так, неначе я маю щось спільне з цією фабрикою. А ви хто? — запитав дядько, допитливо розглядаючи Клайда.

— Мене звуть Клайд Гріфітс, я син Ейси Гріфітса. Адже він, здається, ваш брат?

При згадці про цього брата, якого в сім'ї вважали жалюгідним невдахою, обличчя Семюела Гріфітса трохи потьмарилося. Він багато років не зустрічав Ейсу і тепер без особливого задоволення згадував присадкувату і непоказну постать молодшого брата, яким він бачив його востаннє в домі їхнього батька біля Бертуїка, штат Вермонт, — молодим хлопцем приблизно в роках Клайда. Але яка відмінність! Батько Клайдів був тоді товстий, незграбний, млявий і розумово, і фізично, як кажуть — розмазня; у нього були водянисті голубі очі, кучеряве волосся, безвільне підборіддя. Навпаки, син його був акуратний, жвавий і гарний юнак з пристойними манерами і, як видно, недурний (наскільки помічав м-р Гріфітс, хлопчаки-розсильні взагалі народ тямущий). Племінник сподобався йому.

Семюел Гріфітс, який дістав у спадщину разом із старшим братом Алленом скромні батьківські достатки, тому що батько не любив молодшого сина, завжди почував, що Ейса став жертвою несправедливості. Виявивши, що син нездатний до практичної діяльності і не дуже тямущий, батько спочатку намагався примусити Ейсу працювати, потім просто не помічав його і, нарешті, коли йому було приблизно стільки ж років, скільки тепер Клайдові, вигнав з дому; згодом він відписав усі свої достатки — близько тридцяти тисяч доларів— нарівно двом старшим синам, залишивши Ейсі жалюгідну тисячу доларів.

Усі ці спогади примусили Семюела Гріфітса з цікавістю вдивитися в Клайда. Він бачив, що племінник зовсім не схожий на його молодшого брата, якого стільки років тому вигнали з батьківського дому. Клайд скоріше нагадував його власного сина Гілберта, — тепер він помітив цю подібність. І до того ж, всупереч побоюванням Клайда, на Семюела Гріфітса справило добре враження, що Клайд служить у таікому фешенебельному клубі, хоч би всього розсильним. Семюелові Гріфітсу, діяльність якого обмежувалася Лікургом і лікурзьким товариством, клуб цей, з його особливим становищем і характером, вселяв пошану. Молоді люди, що служили в таких установах, звичайно були тямущі і скромні. І через це він доброзичливо глянув на Клайда, який стояв перед ним з виглядом чудово вихованого молодого чоловіка, охайний і підтягнутий у своєму сірому з чорним форменому костюмі.

— Що ви кажете! — вигукнув він. — Отже, ви син Ейси! Ну й ну! Оце так сюрприз! Знаєте, адже я не бачив вашого батька щонайменше років двадцять п'ять і нічого не чув про нього. Останнього разу, коли я чув про нього, він жив у штаті Мічіган, у Гренд-Ре-підс, наскільки я пам'ятаю. А де він тепер? Тут, у Чікаго?

— О, ні, сер, — відповів Клайд; він був радий, що може так відповісти. — Моя сім'я живе в Денвері. Я тут один.

— І батько, і мати живі, сподіваюся?

— Так, сер, обоє живі.

— Батько, як і раніше… проповідує?

— Так, сер, — відповів Клайд із запинкою; він до цього часу був переконаний, що з усіх можливих видів діяльності заняття його батька — найжалюгідніше й найбезкорисніше в очах суспільства. — Але тепер, — продовжував він, — місія батькова пов'язана з мебльованими кімнатами; в будинку, здається, близько сорока кімнат. Батько і мати управляють цим будинком і керують місією.

— А, зрозуміло.

Клайдові так хотілося справити на дядька найкраще враження, що, розповідаючи про становище батька, він дещо прикрасив.

— Ну, я дуже радий, що вони добре влаштувалися, — продовжував Семюел Гріфітс, якому дедалі більше подобалася зовнішність Клайда, сповнена елегантності та енергії.— А ви задоволені своєю роботою тут?

— Не зовсім… ні, містер Гріфітс, я незадоволений, — поквапно відповів Клайд, якого обрадувало це запитання. — Звичайно, заробіток непоганий. Але мені не подобається цей спосіб заробляти гроші. Я хотів би зовсім іншого. Але я пішов сюди працювати, бо не мав змоги здобути яку-небудь спеціальність і мені не щастило стати на роботу в таке місце, де можна було б по-справжньому висунутися. Мати радила мені написати вам і запитати, чи не знайдеться на вашій фабриці роботи для мене, щоб я міг з чогось почати. Та я боявся, що це вам не сподобається і через це не писав.

Він замовк, усміхаючись, але в погляді його було запитання.

Семюел Гріфітс з хвилину серйозно дивився на нього: йому сподобався вираз обличчя Клайда і те, як він виклав свою просьбу.

— Так, це дуже похвально, — сказав він. — Зрозуміло, вам треба було написати мені…

І він замовк, бо звик до обережності у всяких ділових розмовах. Клайд помітив, що дядько не наважується подати йому надію, і, трохи почекавши, прямо запитав:

— Може, у вас на фабриці знайдеться яке-небудь місце для мене?

Семюел Гріфітс дивився на нього, роздумуючи. Йому подобалася і не подобалася така пряма просьба. Однак Клайд здався йому дуже підхожою людиною. Він був, як видно, здібний і честолюбний, — зовсім як його син Гілберт, — і, ознайомившись з виробничим процесом, цілком міг би під керівництвом Гілберта справитися з посадою завідуючого або хоч би помічника завідуючого одним з цехів на фабриці. В усякому разі можна дати йому спробувати. Риску тут ніякого. І крім того, адже він син Ейси, молодшого брата, до якого і в Семюела, і у старшого брата Аллена є якісь обов'язки, коли навіть обминути питання про відновлення в правах спадщини.

— От що, — заговорив Семюел після хвилинної мовчанки. — Я мушу трохи подумати над цим. Я не можу так відразу сказати, чи знайдеться у нас підхожа робота. Почати з того, що ми не можемо платити вам стільки, скільки ви одержуєте тут, — попередив він.

— Ну, звичайно, — вигукнув Клайд, якого перш за все приваблював не заробіток, а сама можливість служити у дядька. — Я не можу сподіватись на велику платню, поки не зумію заслужити її.

— Крім того, може бути, вам не сподобається робота на нашому підприємстві, або ми визнаємо, що ви нам не підходите. Треба сказати, не кожний здатний до такої роботи.

— Що ж, тоді ви увільните мене, от і все, — сказав Клайд. — Але я завжди думав, що підійду вам, з першого разу, як почув про вас і про ваше величезне підприємство.

Це останнє зауваження полестило Семюелу Гріфітсу. Очевидно, він сам і його успіхи були ідеалохм для цього юнака.

— Ну, гаразд, — сказав він." Зараз я не можу приділити вам більше часу. Але я пробуду тут ще днів два і все обміркую. Може, я й зумію що-небудь зробити для вас. Поки що нічого не можу обіцяти.

І він повернувся до своїх листів.

А Клайд, відчуваючи, що справив настільки добре враження, наскільки було можливо при даних обставинах, і що з цього може вийти діло, гаряче подякував дядькові і поквапливо вийшов.

Другого дня, обміркувавшу все і вирішивши, що Клайд з його жвавістю і кмітливістю може бути корисним на фабриці не гірш за всякого іншого, а також продумавши належним чином значення цього заходу для своєї родини, Семюел Гріфітс повідомив племінника, що, як тільки у нього на фабриці з'явиться яка-небудь вакансія, він охоче сповістить його. Але він не може обіцяти, що така можливість з'явиться негайно. Клайд мусить почекати.

Отже, Клайд мав час розмірковувати, чи скоро для нього знайдеться містечко на дядьковій фабриці, та чи знайдеться взагалі.

А тим часом Семюел Гріфітс повернувся до Лікурга і, порадившись з сином, вирішив, що Клайд повинен вивчити справу, починаючи з самих основ або в усякому разі з підвалу фабрики: там декатирувалися тканини, необхідні для виготовлення комірців, і саме в цей підвал перш за все потрапляли новаки, що бажали вивчити техніку виробництва в цілому. Але через те що Клайд повинен був існувати тільки на свої кошти і до того не надто бідувати (це було б несумісно з становищем родини Гріфітсів у Лікурзі), було вирішено призначити йому щедру винагороду — для початку п'ятнадцять доларів на тиждень.

Звичайно, і Семюел Гріфітс, і його син Гілберт розуміли, що платня ця невелика (не для звичайного учня, а для Клайда як родича), але обидва вони були люди ділові, зовсім не схильні до благодійності щодо тих, хто працював на них, і вважали, що чим ближче до межі, за' якою починаються злидні й нестатки, стоятиме новак на їхній фабриці, тим краще. Обидва вони ставилися нетерпимо до соціалістичної теорії про капіталістичну експлуатацію. Обидва вважали за необхідне існування соціальної скали, щоб люди нижчих класів прагнули піднятися по її східцях. Касти неминуче повинні існувати. Намагатися над міру допомагати кому-небудь, хоч би навіть і родичеві, значить безрозсудно підкопуватись під самі основи суспільства. Коли маєш справу з особами і класами, які в суспільному і матеріальному відношенні стоять нижче за тебе, треба поводитися з ними відповідно до звичних для них норм. І найкращі норми — ті, які примушують тих, хто стоїть нижче, добре розуміти, як важко дістаються гроші і як необхідно для всіх, хто бере участь у єдино важливій, з точки зору обох Гріфітсів, справі — у вироблюванні матеріальних цінностей, — повне, найдосконаліше і практичне ознайомлення з технікою даного виробництва. Зрозумівши це, вони повинні привчити себе до тверезого, обмеженого вузькими рамками життя. Це благотворно відіб'ється на їхньому характері. Саме так загартовуються уми і душі людей, яким призначено піднятися східцями суспільної скали. А ті, хто на це нездатний, повинні залишатися на своєму місці, внизу.

Отже, приблизно через тиждень було вирішено, яку саме роботу можна запропонувати Клайдові, і Семюел Гріфітс сам написав йому в Чікаго і повідомив, що він може, якщо захоче, приїхати протягом найближчих тижнів. Але він повинен заздалегідь, днів за десять, письмово повідомити про свій приїзд, щоб можна було своєчасно все підготувати. Приїхавши до Лікурга, він повинен прибути на фабрику в контору до м-ра Гілберта Гріфітса, і той подбає про нього.

Цей лист дуже схвилював Клайда, і він одразу написав матері, що місце у дядька йому забезпечене і що він вирушає до Лікурга. Ось тепер він постарається досягнути справжнього успіху. Мати відповіла йому довгим листом, переконуючи його старанно стежити за своєю поведінкою і бути дуже, дуже обережним у виборі друзів.