Американська трагедія - Сторінка 54
- Теодор Драйзер -Яке велике місто! Яка красива Сентрал авеню з її магазинами та кінематографом! І ці величезні фабрики! І м-р Гріфітс — такий молодий, гарний, усмішкуватий. І вона йому подобається.
РОЗДІЛ XIV
І Клайд теж хвилювався, коли зустрічався з Робертою. Відносини його з Діллардом, Рітою і Зеллою обірвалися, запрошення в дім Гріфітсів, де йому пощастило лише на якусь часинку побачити таких світських дівчат, як Белла, Сондра Фінчлі та Бертіна Кренстон, було, очевидно, випадковим і не мало наслідків, і тепер він почував себе дуже самітним. Ах, цей вищий світ! Та Клайдові явно закритий доступ туди. А тим часом через марнославне сподівання на це він порвав усі інші знайомства. Навіщо він зробив це? Хіба він тепер не самотніший, ніж будь-коли? Товариство м-с Пейтон! Він тільки й міг по дорозі на роботу чи з роботи перекинутися іншим разом нічого не значущими привітними словами з ким-небудь із власників магазинів на Сентрал авеню, якщо їм забагнеться окликнути його, або привітатися з кимсь із робітниць, але. вони його не цікавили, та він і не наважувався ближче познайомитися з ними. Але ж це все одно, що нічого! Так, але зате він — Гріфітс, і вже тільки через це він має право розраховувати на повагу і шанобливість усіх цих людей! Ну й становище! Що ж робити?
Тим часом Роберта Олден трохи звикла до нової обстановки, ясніше відчула і місце Клайда на фабриці, і його привабливість, і його, хоч і несміливий, та все ж помітний інтерес до неї,— і почала з тривогою думати про майбутнє. Живучи в сім'ї Ньютонів, вона зрозуміла, що норми поведінки, заведені в Лікурзі, очевидно, раз і назавжди забороняють їй виявляти яку-небудь цікавість щодо Клайда чи до будь-кого з фабричного начальства: за місцевими уявленнями, робітниця не має права закохатися в начальника або допустити, щоб начальник захопився нею. Богобоязливі, порядні і скромні дівчата не дозволяють собі цього. Вона незабаром зрозуміла, що межа, яка відділяє в Лікурзі бідних від багатих, така різка, немовби одні відокремлені від інших помахом ножа або високою стіною. Було і ще одне "табу", що стосувалося робітниць і робітників з іммігрантських родин: усі вони неосвічені, аморальні, люди нижчої породи — неамериканці! З ними ні в якому разі не можна мати нічого спільного!
Роберта тепер знала також, що в тому дрібнобуржуазному колі, до якого належала вона сама та її друзі,— в середовищі релігійному і суворо моральному, — такі розваги, як танці, прогулянки на вулицях, відвідування кіно так само були заборонені. А вона саме в цей час почала цікавитися танцями. Гірше того: юнаки і дівчата — парафіяни тієї церкви, яку почали відвідувати Роберта і Грейс, — не мали наміру ставитися до них, як до рівних; усе це була молодь з порівняно заможніших родин — старожилів Лікурга. Роберта і Грейс якийсь час відвідували церковні служби і зібрання, але становище їхнє від цього не змінилося: вони були бездоганні, і їх допускали в це товариство, але не запрошували в гості і на вечірки, і вони не брали участі ні в яких розвагах, доступних іншим парафіянам, що посідали краще становище.
Зустрівши Клайда, Роберта захопилася ним і до того уявила, що він належить до якогось вищого товариства. І душу її пройняло те саме неспокійне марнославство, яке отруювало і Клайда. Щодня на фабриці вона мимоволі відчувала на собі його спокійний, допитливий і все ще невпевнений погляд. Але вона почувала також, що він не наважується зробити спробу до зближення, боячись зустріти відсіч. Уже протягом двох тижнів вона працювала тут, і тепер їй часто хотілося, щоб він заговорив з нею, щоб став заповзятливішим, але в інші хвилини вона лякалася: ні, він не повинен наближатися до неї. Це жахливо! Неможливо! Інші дівчата відразу помітять. Вони — і це ясно помітно — вважають, що він надто гарний для них і надто чужий їм, — а якщо він почне ставитися до неї інакше, ніж до всіх робітниць, вони витлумачать це по-своєму. Роберта знала — ці дівчата знайдуть усьому тільки одне пояснення: вирішать, що вона аморальна.
А Клайд надто добре пам'ятав правила, щодо яких попереджав його Гілберт. До цього часу, суворо додержуючись їх, Клайд поводився так, ніби не помічав дівчат і жодній з них не давав переваги, але тепер, коли з'явилася Роберта, він часто, сам майже не помічаючи цього, підходив до її столу і дивився, як швидко й спритно вона працює. Як він і сподівався, вона була здібною, тямущою робітницею, дуже* швидко, без будь-яких порад і настанов, сама зрозуміла всі хитрощі та способи роботи і почала заробляти не менше від інших— п'ятнадцять доларів на тиждень. І по ній завжди було видно, що робота тут для неї — втіха, щастя і що її радує найменший знак уваги Клайда.
Вона здавалася йому витонченою, зовсім не схожою на' інших, і він ще з більшим здивуванням помітив в її поведінці спалахи своєрідної веселості, не тільки емоціональної, але й на особливий, поетичний лад навіть чуттєвої. Незважаючи на свою стриманість, вона дружила з дівчатами-іммігрантками, хоч вони були мало схожі на неї, і, очевидно, чудово знаходила з ними спільну мову. Прислухаючись до її розмов про роботу з Леною Шлікт, Одою Петканас, Ан-желіною Пітті та іншими дівчатами, які швидко почали заговорювати з нею, він вирішив, що вона не така вже сувора і зарозуміла, як інші американки. Та й вони, видно, ставилися до неї з пошаною.
Якось під час полудневої перерви, повернувшись раніше, ніж звичайно, він побачив, що Роберта, кілька дівчат-іммігранток і чотири американки оточили польку Марію, одну з найвеселіших і грубих робітниць; Марія досить голосно розповідала, що один хлопець, з яким вона познайомилася напередодні, подарував їй бісерну сумочку і зробив це з певною метою.
— Він хоче, щоб я взяла цю штуку і стала його любкою, — хвастовито оголосила вона', розмахуючи сумочкою перед очима зацікавлених слухачок. — Треба про це подумати. А гарненька сумочка, вірно? — Вона підняла її і повертіла в усі боки, потім додала задирливо, з удаваною серйозністю, махнувши сумочкою в бік Робер-ти: — Як мені бути, скажи? Взяти сумку і стати його любкою чи віддати її назад? Мені страшенно подобається ця сумка, їй-богу!
Клайд сподівався, що, відповідно до правил, в яких її виховували, Роберта обуриться. Аж ніяк! Судячи з її обличчя, вона щиро тішилася всім цим.
— Усе залежить від того, чи гарний він, Маріє,— відповіла вона, весело посміхаючись. — Якщо він уже дуже славний, я б трошки поводила його за носа, а поки що потримала б сумочку в себе.
— Але він не хоче ждати, — лукаво заявила Марія, явно усвідомлюючи всю гострість ситуації (при цьому вона підморгнула Клайдові, який підійшов ближче). — Я повинна віддати йому сумочку, або сьогодні ж стати його любкою, а сама' я ніколи не зможу купити таку шикарну сумку! — Вона з лукавим і пустотливим виглядом дивилася на сумочку, кумедно зморщивши ніс. — Як же мені бути?
"Мабуть, це занадто для такої скромної провінціалки, як міс Олден. Це їй не сподобається", подумав Клайд.
Але він переконався, що Роберта була на висоті: вона прикинулася стривоженою.
— О, в тебе страшенно важке становище, — сказала вона. — Не уявляю, що ти робитимеш.
Вона широко розплющила очі і удала, що глибоко замислилась над розв'язанням Маріїного питання. Клайд бачив, що вона тільки грає, але грає чудово.
І тут кучерява голландка Лена заявила:
— Їй-богу, я візьму сумку і хлопця теж, якщо він тобі не потрібний. Де його знайти? У мене зараз немає милого.
Вона простягнула руку, наче збираючись узяти в Марії сумочку; та поквапно відступила, і майже всі дівчата, які були в кімнаті і від щирого серця тішилися з цього грубого жарту, завищали від захвату. Навіть Роберта голосно засміялася, — і Клайдові це було приємно: йому подобався грубий гумор, поки обмежувалося невинною забавкою.
Коли пролунав гудок і в сусідньому приміщенні загули сотні швейних машин, він почув, як Роберта сказала*
— Мабуть, ти кажеш правду, Лено. Хорошу людину зустрічаєш не кожного дня.
Її блакитні очі блищали, спокусливі губи розкрилися широкою посмішкою. Клайд розумів, що вона піддразнює і жартує, а не каже всерйоз, але відчував також, що вона не така обмежена, як він побоювався. Вона була й людяною, і веселою, і поблажливою, і добродушною, і явно мала гостре почуття гумору. І хоч вона бідно одягнена і ходить усе в тому самому коричневому капелюшку і синьому платті, які були на ній у першій день її приходу на роботу, вона найвродливіша серед усіх робітниць. І їй не треба фарбувати губи й щоки, як це роблять дівчата-імміграктки, чиї обличчя іноді подібні до розмальованих пряників. А які гарні її руки і шия, повні й витончені, і з якою грацією і захватом вона працює, немовби це дас їй справжнє задоволення. Від напруженої роботи в найжаркіші години у неї на верхній губі, на лобі і на підборідді виступають краплини поту; припинивши на хвилину роботу, вона витирає їх хустиною, а Клайдові здається, що вони, як перлини, роблять її ще чарівнішою.
Це були для Клайда дивні дні. Знову — і в таких умовах, що він цілі дні міг бути поблизу неї — в його життя увійшла дівчина, про яку він думав, якою захоплювався і до якої поступово став линути з усією пристрастю, на яку був здатний, — як линув колись до Гортензії Брігс, але з приємнішим почуттям, бо він бачив, що Роберта набагато простіша, добріша і порядніша. І хоч перший час вона досить довго була (або прикидалася) цілком байдужою і наче не помічала його, насправді все це з самого початку було неправдою. Вона просто не знала, як їй треба поводитись. Він мав вродливе обличчя і гарні руки, м'яке темне волосся, сумні й піжні чорні очі. Він був привабливий — навіть дуже! Справжній красунь, здавалося їй.
Якось до відділу зайшов Гілберт Гріфітс і заговорив про щось з Клайдом, — і тому Роберта вирішила, що Клайд набагато заможніший і має краще становище в суспільстві, ніж раніше вважала. До того ж у цю хвилину її сусідка Лена Шлікт, нахилившись до неї, сказала:
— Це містер Гілберт Гріфітс. Уся ця фабрика належить його батькові, а кажуть, що після батькової смерті все перейде до нього. Вони двоюрідні брати, — додала вона, кивнувши в бік Клайда. — Дуже схожі, правда?
— Так, дуже, — сказала Роберта, нишком розглядаючи обох молодих людей. — Тільки мені здається, містер Клайд вродливіший, — як по-твоєму?
Ода Петканас, що сиділа по другий бік від Роберти і чула її зауваження, розсміялася:
— Це всім так здається! І він не такий гордий, як містер Гілберт.
— А він теж багатий? — спитала Роберта, думаючи про Клайда.
— Не знаю.