Американська трагедія - Сторінка 97

Вона хоче, щоб я була люб'язна з… ну, ви знаєте, про кого я кажу. Що ж, я можу і певна, що все це нам аж ніяк не перешкодить; я не зроблю нічого такого, що могло б налякати її.— Сондра підбадьорливо посміхнулася йому. — Але ви можете приїжджати сюди так часто, як захочете, і ні у мами, ні в кого іншого це не викличе жодних підозрінь, бо ви не будете нашим гостем, розумієте? Я про все умовилася з Бер-тіною. І таким чином ми можемо бачитися з вами тут протягом усього літа, скільки захочемо, розумієте? А восени я повернуся до Лікурга, і якщо тоді я ніяк не зможу викликати мамину прихильність до вас і переконати її, що ми заручені,—ну, тоді я втечу з вами. Так, втечу любий, це щирісінька правда!

Любий! Восени!..

Вона замовкла, і її погляд промовляв, що вона дуже добре уявляє собі всі практичні труднощі, що стоять перед ними. Вона взяла його за руки і подивилася в обличчя. Потім поривчасто обвила руками його шию і поцілувала.

— Невже ви не розумієте, любий? Ну, будь ласка, милий, не дивіться так сумно. Сондра так кохає свого Клайда! Вона зробить усе, все, щоб він був щасливий. Зробить! І все буде гаразд. Почекайте — і побачите. Сондра ніколи не відмовиться від свого Клайда, ніколи!

Клайд розумів, що він не має жодного доводу, щоб переконати її,— абсолютно жодного, який не дав би їй відчути незвичайність і підозрілість його неспокійного нетерпіння, — і що через вимоги Роберти (якщо тільки… якщо тільки… ну, якщо Роберта не відпустить його) відмова Сондри означає для нього катастрофу. 'І він сумовито, навіть з одчаєм дивився їй в обличчя. Яка вона гарна! Яким прекрасним є її світ! А йому не судилося володіти ні нею, ні цим світом— ніколи! За всім цим — Роберта, її вимоги і його обіцянка. І немає ніякого порятунку, крім утечі. Боже!

Погляд його став напруженим, майже безумним — у ньому з'явилася незвичайна сила, — це був погляд людини, яка стоїть на грані божевілля; такого ще ніколи не бувало з Клайдом за все його життя, і Сондра помітила дивну силу цього погляду. Клайд здавався таким хворим, підупалим, безмірно зневіреним, що Сондра вигукнула:

— Та що з вами, Клайд, любий? У вас очі такі… навіть не знаю, які… нещасні або… Клайд так міцно кохає мене? Але хіба він не може почекати тільки три або чотири місяці? Та ні ж, звичайно, може! Це не так страшно, як йому здається. Він майже весь час буде зі мною, любий мій хлопчику. А коли його тут не буде, Сондра писатиме йому кожного дня, кожного дня!

— Але, Сондра, Сондра, коли б я міг сказати вам усе! Коли б ви знали, як багато це для мене означає!

Він запнувся, бо побачив у цю мить в очах Сондри суто діловий, практичний інтерес: чому їй так конче потрібно тікати з ним? І Клайд одразу відчув, який величезний вплив має на неї середовище… як неподільно вона належить цьому світові… і як легко зараз самою тільки надмірною наполегливістю змусити її взяти під сумнів розсудливість її потягу до нього… Треба відмовитися від цієї спроби. Бо інакше вона, звичайно, почне розпитувати його — і це може настільки охолодити її почуття, що не залишиться навіть і мрії про осінь… І замість того щоб пояснити, чого йому таке необхідне її рішення, він просто відступив:

— Це все тому, що ви так потрібні мені, люба, — весь час потрібні. В цьому вся річ. Іноді мені здається, що я більше ані хвилини не можу жити віддалік од вас. Я так жадаю вас!

Але Сондра, хоч їй і дуже лестило його палке почуття, яке вона почасти поділяла, все ж у відповідь тільки повторила те, що вже сказала раніше. Вони мають чекати. Восени все щасливо закінчиться. І Клайд, зовсім приголомшений своєю невдачею, не міг заперечувати, що він і тепер щасливий з нею; він постарався, як умів, приховати свій настрій… і думав, думав, думав… може, є якийсь вихід… який-небудь… може, навіть та думка щодо човна… або що-небудь іще…

Але що?

Та ні, ні, ні — тільки не це! Він не убивця і ніколи не буде убивцею. Не буде, ніколи… ніколи… ніколи…

Отже — втратити все.

Неминуча катастрофа.

Неминуча катастрофа.

Як же уникнути її і завоювати Сондру?

Як, як, як?

РОЗДІЛ XLIV

А рано-вранці в понеділок, повернувшись до Лікурга, він знайшов такого листа від Роберти:

"Дорогий Клайд!

Я часто чула приказку: "прийшла біда — відчиняй ворота", але тільки сьогодні довідалась, що це означає. Ледве чи не першим, кого я побачила сьогодні вранці, це був наш сусід містер Уілкокс. Він прийшов сказати, щоб я не розраховувала сьогодні на місіс Енс, бо їй потрібно дещо пошити для місіс Дінуідді, в Більці, хоча вчора, коли вона виходила від нас, усе вже було приготоване: мені треба було б сьогодні тільки трохи допомогти їй з шитвом, щоб прискорити справу. А тепер вона прийде тільки завтра. Потім надійшла звістка, що мамина сестра, місіс Ніколс, серйозно хвора, і мамі довелося поїхати до неї в Бейкерс-Понд (це майже дванадцять миль звідси). Том повіз її, хоч йому треба було допомагати батькові,— адже на фермі стільки роботи. І я не знаю, чи зможе мама повернутися до неділі. Якби я почувала себе краще і не була така занята шитвом, я б, мабуть, теж поїхала з нею, хоч вона й запевняла, що це ні до чого.

До того ж Емілія і Том, вважаючи, що мої справи ідуть прекрасно і я можу повеселитися, запросили на сьогоднішній вечір чотирьох дівчат і чотирьох юнаків: вони надумали влаштувати щось подібне до літньої вечірки при місячному світлі. Емілія хотіла з моєю і маминою допомогою приготувати морозиво і пиріг. І тепер їй, бідоласі, доводиться дзвонити в усі кінці від містера Уілкокса і відкладати вечірку до наступної неділі. І вона, звичайно, зовсім розстроїлася і зажурилася.

Щодо мене, то я всіляко намагаюся тримати себе в руках. Але знаєш, любий, мушу признатися, це дуже важко. Адже досі я говорила з тобою тільки тричі телефоном і почула, що в тебе, напевно, не буде до п'ятого липня необхідних грошей. І до всього цього я тільки сьогодні довідалася, що мама й тато мають намір відвідати дядька Чарлі в Гамільтоні; вони погостюють у нього з четвертого до п'ятнадцятого і хочуть узяти й мене з собою, якщо тільки я не вирішу повернутися до Лікурга. А Том і Емілія поїдуть до сестри в Гомер. Але я не можу їхати, ти сам розумієш. Я надто хвора і змучена. Минулої ночі я страшенно блювала, а сьогодні весь день ледве тримаюся на ногах і просто божеволію від страху.

Любий, як же нам бути? Може, ти приїдеш по мене до третього липня? Третього вони їдуть у Гамільтон, і ти неодмінно повинен приїхати по мене, адже я ніяк не можу поїхати з ними. Це за п'ятдесят миль звідси. Я могла б сказати їм, що згодна їхати, якби тільки ти певно вже приїхав по мене до їхнього від'їзду. Але я мушу точно знати, що ти приїдеш — абсолютно точно!

Клайд, відтоді як я тут, я тільки й роблю, що плачу. Якби ти був зі мною, мені не було б так погано. Я намагаюся бути хороброю, любий, але іноді я мимоволі думаю, що ти, може, ніколи не приїдеш по мене. Адже ти жодного разу не написав мені ані рядочка і тільки тричі говорив зі мною телефоном за весь час, що я тут. Але я переконую себе, що ти не можеш бути таким негідним, тим більше, що ти обіцяв мені… Адже ти приїдеш, правда? Чомусь мене тепер усе так непокоїть, і я так боюся, Клайд, любий. Я думаю про минуле літо і про теперішнє, і про всі свої мрії… Любий, адже ти, напевно, міг би приїхати і на кілька днів раніше, — чи не однаково тобі? Все одно, нехай ми матимемо трошки менше грошей. Я знаю, ми проживемо й так. Я можу бути дуже бережливою і ощадливою. Я постараюся, щоб до того часу мої плаття були готові, а якщо ні,— обійдуся і з старими, а ці закінчу потім. 1 я постараюся бути зовсім мужньою, любий, і не дуже набридати тобі, аби тільки ти приїхав. Ти повинен приїхати, Клайд, ти ж знаєш! Інакше неможливо, хоч заради тебе я хотіла б знайти інший вихід.

Будь ласка, Клайд, будь ласка, напиши мені, що ти справді будеш тут наприкінці того строку, який ти сам призначив. Я так турбуюся, і мені так самотньо тут. Якщо ти не приїдеш своєчасно, я відразу ж повернуся до Лікурга, щоб побачити тебе. Я знаю, ти будеш невдо-волений, що я так кажу, але, Клайд, я не можу залишатися тут, ог і все. І з татом і з мамою я теж не можу поїхати, отже вихід тільки один. Напевно, я пі на хвилину не засну сьогодні вночі. Благаю тебе, напиши мені і повтори ще і ще, що мені нема чого турбуватися щодо твого приїзду. Якби ти міг приїхати сьогодні, любий, або наприкінці цього тижня, я б не тужила так. Але чекати ще майже два тижні!.. У нас удома вже всі полягали, і мені пора кінчати.

Будь ласка, любий, напиши мені одразу ж, або, якщо не можеш, неодмінно подзвони мені завтра телефоном, бо я не матиму ані хвилинки спокою, поки не дістану від тебе хоч якої-небудь звісточки.

Твоя нещасна Роберта.

P. S. Лист вийшов жахливий, та я просто не могла написати краще. Я така пригнічена".

Але того дня, коли цей лист надійшов у Лікург, Клайда не було там, і він не міг зразу ж відповісти. І тому Роберта в найпохмурішому, істеричному настрої, наполовину переконана, що він, мабуть, уже виїхав кудись далеко, ані словом не сповістивши її, в суботу написала йому знову — вірніше, це був не лист, а крик, істеричний зойк:

"Більц субота, 14 червня

Дорогий Клайд!

Попереджаю тебе, що повертаюсь до Лікурга. Я просто не маю сил залишатися тут довше. Мама тривожиться і не розуміє, чому я так багато плачу. Я тепер почуваю себе зовсім хворою. Я знаю, що обіцяла пробути тут до двадцять п'ятого чи двадцять шостого, але ж і ти обіцяв писати мені, а нічого не пишеш, тільки скажеш іноді кілька слів телефоном, і я просто божеволію. Я прокинулася сьогодні вранці і зразу розплакалася — ніяк не могла втриматися, і тепер у мене страшенно болить голова.

Я так боюся, що ти не захочеш приїхати, мені так страшйо, любий І Благаю тебе, приїжджай і повези мене куди-небудь, все одно куди, аби мені виїхати звідси і не мучитися так. Я дуже боюся, що зараз, коли я в такому стані, тато й мама можуть примусити мене розповісти їм усе або самі про все здогадаються.

Клайд, ти ніколи не зрозумієш, що зі мною. Ти сказав, що приїдеш, і я іноді вірю цьому. А іноді я починаю думати зовсім інше, особливо коли ти не пишеш і не дзвониш телефоном, і вже не маю сумніву, що більше не побачу тебе.