Американська трагедія - Сторінка 94

Будь ласка, не гнівайся і напиши хоч кілька слів, щоб підбадьорити мене. Я чекатиму, — мені так потрібно це. І ти приїдеш, звичайно. Я буду така щаслива і вдячні і постараюся не дуже набридати тобі.

Твоя самотня Берта".

Контраст між двома цими листами призвів Клайда до остаточного рішення: він ніколи не одружиться з Робєртою. Ніколи! І не поїде до неї в Більц і, якщо тільки зуміє, не допустить, щоб вона повернулася в Лікург. Хіба його поїздка до неї чи її повернення сюди не покладуть край усім радощам, які лише так недавно прийшли до нього разом з Сондрою? Він не зможе бути з Сондрою на Дванадцятому озері цього літа, не зможе втекти з Сондрою і одружитися з нею. Господи, невже ж немає виходу? Невже ніяк не можна врятуватися від цієї жахливої перешкоди, на яку він наткнувся?

І, прочитавши обидва листи (це було жаркого червневого вечора, коли він тільки-но повернувся з роботи), Клайд, охоплений одчаєм, кинувся на постіль і застогнав. Яке нещастя! Жахлива, майже нерозв'язна задача! Невже ніяк не можна переконати її поїхати куди-небудь… надовго… або нехай вона якнайдовше залишиться вдома, а він посилатиме їй десять доларів на тиждень, навіть дванадцять— добру половину всього свого заробітку. Або нехай вона оселиться в якому-небудь сусідньому містечку: в Фонді, Гловерсвілі, Скенек-теді; поки вона ще має змогу сама дбати про себе, може найняти кімнату і спокійно чекати вирішальної години, коли потрібний буде лікар чи сиділка. Клайд допоміг би їй знайти кого-небудь, коли настане час, якщо тільки вона погодиться не згадувати його імені.

А Роберта вимагає, щоб він приїхав у Більц або зустрівся з нею ще де-небудь, і все за ці два тижні, не пізніше. Ні, він не хоче, він не поїде! Він наважиться на якийсь одчайдушний вчинок, якщо вона спробує примусити його… втече звідси… або, може, подасться на Дванадцяте озеро, поки вона чекала його в Більці, і постарається умовити Сондру. (та який жахливий, безумний риск!) втекти з ним і повінчатися, хоч їй ще й не минуло вісімнадцяти років. І тоді… тоді… вони будуть одружені, і її сім'я не зможе розлучити їх, і Роберта не зможе знайти його, а тільки, може, подасть на нього скаргу… ну що ж, хіба він не може заперечувати все? Він скаже, що це брехня, що він не мав з нею ніяких стосунків, крім тих, які можуть бути у завідуючого відділом з робітницею. Адже його ніколи не бачили Гілпіни, і він не був з Робєртою у лікаря Глена під Гловерсві-лем, і вона сказала йому тоді, що не називала його імені.

Але яка витримка потрібна, щоб заперечувати все це!

Скільки треба мужності!

Скільки мужності потрібно, щоб дивитися Роберті в очі,— адже він знав, що найважче від усього на світі буде зустріти прямий і сповнений жаху погляд її обвинувачуючих, невинних блакитних очей! Чи зможе він витримати? Чи вистачить у нього хоробрості? І якщо навіть вистачить — чи приведе це до потрібного результату? Чи повірить йому Сондра, коли почує?..

І все ж, додержуючи свого задуму, — все одно, чи здійснить він його кінець кінцем, чи ні, навіть якщо й приїде на Дванадцяте озеро, — він повинен написати Сондрі, що збирається їхати. І він негайно написав їй палкого і пристрасного листа. В той же час він вирішив зовсім не писати Роберті. Може, він подзвонить їй: вона казала — в їхнього сусіда є телефон і, як Клайду щось потрібно буде, він зможе викликати її. А писати їй про їхні справи, хоч би й дуже обережно, значить дати їй у руки (та ще тепер, коли він твердо вирішив не одружуватися з нею) доказ їхніх відносин, — саме те, чого вона дуже й дуже потребуватиме. Все це тільки шахрайство! Це негідно і підло, звичайно. Але ж коли б Роберта згодилася поводитись трохи розумніше щодо нього, ніколи б він і не подумав принизитись до такого підлого і хитрого плану. Але Сондра! Сондра! І величезні володіння Фінчлі, що простягнулися на західному березі Дванадцятого озера… вона стільки пише про них… як там, напевно, красиво! Ні, він не може інакше! Він повинен міркувати і діяти саме так. Повинен!

Клайд підвівся і пішов послати листа Сондрі. По дорозі він купив вечірню газету, що видавалася в Олбені; йому хотілося трохи відійти від своїх думок, читаючи про тих, кого він знав, і тут вій побачив на першій сторінці таке повідомлення:

ПОДВІЙНА ТРАГЕДІЯ НА ОЗЕРІ ПАСС.

ПЕРЕВЕРНУТИЙ ЧОВЕН І ДВА КАПЕЛЮХИ НА ВОДІ

НАВОДЯТЬ НА ДУМКУ ПРО ЗАГИБЕЛЬ ДВОХ ОСІБ

ПОБЛИЗУ ПІТСФІЛДА

ТІЛО ДІВЧИНИ ЗНАЙДЕНО, АЛЕ НЕ РОЗПІЗНАНО.

ТІЛО ЇЇ СУПУТНИКА ПОКИ ЩО НЕ УДАЛОСЯ ЗНАЙТИ

Через те, що Клайд цікавився всяким водним спортом і сам добре управляв байдаркою, плавав і пірнав, він з цікавістю прочитав замітку:

"Пенкост, Массачузетс, 7 червня. Позавчора на озері Пасс, за чотирнадцять миль на північ від нашого міста, перевернувся човен, в якому каталися невідомі чоловік та жінка, що приїхали, очевидно, з Пітсфілда.

У вівторок близько десятої години ранку чоловік і дівчина, сказавши Томові Лукасу, власникові тутешнього невеликого ресторану і пристані для човнів, що вони приїхали з Пітсфілда, взяли напрокат маленький човен і, захопивши з собою кошик, мабуть, із сніданком, попливли в північний край озера. Оскільки до сьомої години вечора вони не повернулися, м-р Лукас з своїм сином Джефрі об'їхав озеро на моторному човні і знайшов перевернутий човен на обмілині поблизу північного берега, але ніяких слідів пасажирів не виявив. Вирішивши в ту мить, що вони просто втекли, не бажаючи платити за прокат, Лукас відвів човен до своєї пристані.

Але наступного ранку, припустивши, що тут міг бути нещасний випадок, м-р Лукас з сином Джефрі і помічником Фредом Уолшем зробив другий круг по північній ділянці озера і кінець кінцем знайшов у прибережному комиші два капелюхи — чоловічий і жіночий. Негайно почалися розшуки з допомогою багрів, і на третю годину дня було знайдено тіло дівчини, про яку нічого невідомо, крім того, що вона та її супутник брали човен. Тіло передане властям. Тіло мужчини до цього часу не знайдено. Оскільки в тому місці, де, видно, сталася катастрофа, глибина подекуди перевищує тридцять футів, немає певності, що другий труп удасться розшукати. Років п'ятнадцять тому, коли в цих місцях трапилося таке нещастя, тіла так і не були знайдені.

На підкладці жакета, який був на дівчині, виявлено марку пітсфілдського торговця. Туфлі її, судячи з штемпеля всередині, куплено в тому ж місті. Немає ніяких інших ознак, які дали б змогу розпізнати загиблу. Припускають, що сумочка, якщо вона й була, залишилася на дні озера.

Супутник її, як свідчать ті, хто бачив його, — високий, чорнявий, років тридцяти п'яти; на ньому був світлозелений костюм і солом'яний бриль з білою і синьою стьожками. Дівчина виглядала не більше як на двадцять п'ять років; зріст — п'ять футів п'ять дюймів, вага — сто тридцять фунтів. Волосся довге, темнокаштанове, заплетене в коси і укладене навкруг голови. На середньому пальці лівої руки тонкий золотий перстень з аметистом. Поліція Пітсфілда та інших найближчих міст повідомлена про цей випадок, але ім'я дівчини до цього часу не удалося встановити".

Це досить звичайне повідомлення — влітку завжди безліч таких нещасних випадків — не дуже зацікавило Клайда. Звичайно, здавалося дивним, як ця дівчина та її супутник могли загинути на такому невеликому озері серед білого дня. Дивно також, що ніхто не міг розпізнати ні її, ні його. Але так воно й було. Мужчина зник безслідно. Клайд відкинув газету, мало цим турбуючись, і думки його перейшли на інші речі… Перед ним стояло серйозне завдання: як бути далі? Та потім, коли він погасив лампу і вже мав лягти в постіль, усе ще обмірковуючи складну плутанину свого життя, в його мозку раптом виникла думка (що за диявольський шепіт? що за підступна намова нечистої сили?): припустимо, що він і Роберта, — ні, скажемо, він і Сондра (ні, Сондра чудово плаває і він теж), — отже він і Роберта пливуть у човні, і човен перекидається… і саме тепер, під час усіх цих жахливих ускладнень, які так краять йому серце. Який вихід! Яке розв'язання величезного, просто убивчого завдання! Проте… стоп!., не квапитись! Чи може людина, хоча б у думках, допустити таке розв'язання важкого завдання, не вчиняючи злочину в своєму серці,— справді жахливого, страхітливого злочину? Ні, він не повинен і думати про таке. Це мерзенно… дуже мерзенно, жахливо! І все-таки, якби — з нещасливого випадку, звичайно, — трапилася така річ? Адже це був би кінець усім його тривогам із-за Роберти… І потім — не боятися її, не переживати ніяких страхів і сердечних мук через Сондру. Тихе, спокійне, без криків і сварок, розв'язання всіх його теперішніх труднощів, і перед ним — сама тільки радість, назавжди! Просто випадкова, непередбачена катастрофа, — і потім блискуче майбутнє!

Але вже сама думка про це і про Роберту (чому його мозок уперто зв'язує це з Робертою?), сама ця думка жахлива, і він не повинен, не повинен пускати її в своє серце. Ніколи, ніколи, ніколи! Не повинен! Це огидно! Жахливо! Адже це думка про убивство! Убивство?!! Але він був до того збуджений листом Роберти і цілковитою його протилежністю — листом Сондри… такими чарівними і спокусливими барвами малювала Сондра своє — і його — життя, що він навіть під загрозою смерті не зміг би відкинути думку про таке неначебто легке і природне розв'язання всіх своїх труднощів… якби тільки такий випадок трапився з ним і з Робертою. Кінець кінцем, хіба він замишляє злочин? Ні, він просто думає, що коли б сталося таке нещастя, коли б тільки воно могло статися… Так, але коли б тільки воно могло статися! Темна і лиха думка, яку він не повинен, не повинен допускати. НЕ ПОВИНЕН. І все ж… все ж… Він чудовий плавець, він, без сумніву, доплив би до берега, яка б не була відстань. А Роберта — він це знав (адже минулого літа вони їздили на озера і купалися) — не вміла плавати. І тоді… тоді… Ну, тоді, якщо тільки він не допоможе їй, то, звичайно…

Він сидів у своїй кімнаті, в пітьмі, між пів на десяту і десятою вечора, і думав про це, — і в нього було дивне, неспокійне відчуття, наче мурашки бігали по всьому тілу, від самої маківки і до кінчиків пальців. Дивовижна і страшна думка! І її підказала йому ця газета. Хіба не дивно? І до того ж у тій самій місцевості, куди він тепер поїде до Сондри, скрізь багато, дуже багато озер, десятки, як вона: казала… А Роберта любить далекі прогулянки і любить кататися на човні, хоч вона і не вміє плавати, не вміє плавати… не вміє плавати.