Американська трагедія - Сторінка 99

А вдалині на південному заході піднімалися горбаті спини м'яко окреслених зелених Адірондакських гір. По озеру проходили брижі від легкого вітерця; вода його, що блищала на сонці, була густого тону берлінської лазурі, майже чорна; це показувало, як потім розповів провідник, який байдикував на низькій веранді маленької гостиниці, на величезну глибину:

— Тут цілих сімдесят футів буде, — і це за якихось сто футів від пристані.

Харлея Бегота цікавило, чи добрі тут рибні лови (його батько хотів через кілька днів приїхати в ці місця), і він спитав у провідника, який, здавалося, і не дивився на тих, що сиділи в автомобілі:

— А яке завдовжки це озеро?

— Близько семи миль.

— А як щодо риби?

— Закиньте вудку і побачите. Нгйкраще місце в усій окрузі для риби, як-от чорного окуня. Он там, за островом, на південній стороні, є маленька бухта, так її вважають найкращим місцем для рибних ловів з усіх тутешніх озер. Я одного разу бачив, як двоє наловили сімдесят п'ять рибин протягом двох годин. Цього, мабуть, вистачить кожному, хто не має наміру геть чисто розорити наше озеро.

І провідник, високий, сухорлявий чоловік з довгою вузькою головою, з обличчям, порізаним зморшками, грубувато засміявся, оглядаючи приїжджих маленькими проникливими яскравоголубими очима.

— Думаєте спробувати щастя сьогодні?

— Ні, це я не для себе питаю… Може, сюди приїде наступного тижня мій батько. Я хотів знати, чи можна тут пристойно влаштуватися?

— Ну, вигоди тут, звичайно, не такі, як на озері Рекет, зате й рибка там не така, як у нас.

Він усміхнувся хитрою, багатозначною посмішкою.

Клайд ніколи ще не бачив людей такого типу. Його зацікавив увесь цей відлюдний світ, з своїми химерами і суперечностями, такий не схожий ані на те міське життя, яке він тільки й знав до цього часу, ні на екзотичну розкіш, що оточувала його у Кренстонів та їхніх друзів. І який же пустинний і дивний цей край, який же контраст із жвавим життям Лікурга, до якого звідси менше ста миль, якщо йти на південь!

— Ці місця просто пригнічують мене, — заявив Стюарт Фінчлі.— Так близько від нас — і така величезна відміна! Схоже на те, що тут взагалі ніхто не живе.

— Та воно так і є,— обізвався провідник. — Тут тільки й зустрічаєш літні табори, та дехто приїжджає восени полювати на оленів

і лосів, а більше тут нікого не побачиш після першого вересня. Я в цих місцях ставлю капкани і служу провідником уже років сімнадцять— і все залишається по-старому, хіба що більше народу стало приїжджати влітку на озера, як-от на Дванадцяте. Треба добре знати цей край, якщо хочеш завернути кудись з головних доріг. Правда, за п'ять миль на захід проходить залізниця. Станція Ган-Лодж. Улітку від нашої гостиниці туди ходить автобус. І ще є щось схоже на дорогу до озера Грей і до Бухти Третьої милі. Ви, певно, проїжджали нею: до нас тільки й можна так добратися. Кажуть, що прокладатимуть дорогу до Довгого озера, але поки що це самі балачки. А до багатьох тутешніх озер і зовсім немає таких доріг, щоб автомобілю проїхати. Самі стежки, і навіть таборів пристойних немає. Ми з Бадом Еллісом ходили минулого літа на озеро Ган — це тридцять миль звідси, — так нам довелося всі тридцять миль іти пішки і весь свій вантаж тягнути на собі. Але вже зате й риби, і дичини вдосталь! Олені та лосі приходять сюди на водопій. Бачив їх так виразно, як ось ота колода на берегу.

I Клайд пригадав те враження, з яким він і його супутники їхали звідти: навряд, думаіли вони, знайдеться ще де-небудь такий безлюдний край, сповнений такої таємничості і дивного очарування. І подумати тільки, що це зовсім недалеко від Лікурга: яких-небудь сто миль по шосе і не більше сімдесяти залізницею, як вій випадково довідався.

Тепер, у Лікурзі, повернувшись до себе після розмови з Робертою, він знову побачив на письмовому столі газету із заміткою про трагедію на озері Пасс і мимоволі ще раз тривожно, але рішуче пробіг очима все до останнього слова, — всі багатозначні подробиці і натяки. Як просто і невимушено ці двоє прийшли на пристань; най-звичайнісіньким чином, не викликаючи ні в кого ніяких підозрінь, взяли човен напрокат, щоб покататися, і зникли в північній частині озера; а потім — перевернутий човен, і весла, і капелюхи, які плавали коло берега… Він читав, стоячи біля вікна; було ще досить видно. За вікном простяглося темне віття ялини, про яку він думав напередодні,—вона тепер нагадувала йому ялини на берегах Біг-Бітерну.

Та — великий боже! — що ж це? Про що він думає? Він, Клайд Гріфітс! Племінник Семюела Гріфітса! Що закралося йому в душу? Убивство! Ось що це таке! Ця страшна газета… з веління якої злої долі вона весь час впадає йому у вічі? Найжахливіший злочин, — і якщо його викриють, — посадовлять на електричний стілець. І крім того, він нікого не може вбити, — вже в усякому разі не Роберту. Ні, ні! Звичайно, ні,— після всього, що було між ними… Так, — але той, інший світ… Сондра… він напевно втратить усе, якщо тепер же не почне якось діяти.

Його руки тремтіли, вії посмикувалися, потім трепет пройняв його по саму маківку, і по всьому тілу хвилею пройшов холодний нервовий дрож. Убити! Чи принаймні перевернути човен на великій глибині,— це, звичайно, може статися де завгодно і цілком випадково, як на озері Пасс. І Роберта не вміє плавати. Він знав це. Але вона може врятуватися все-таки… закричати… схопитися за човен… і тоді… якщо хтось буде поблизу і почує її… потім вона розповість!.. Холодний піт виступив у нього на лобі, губи тремтіли, в горлі враз пересохло. Щоб уникнути цього, йому доведеться… доведеться… але ні… він не такий. Він не може вчинити таку річ… ударити кого-небудь… дівчину… Роберту… та ще коли вона потопатиме чи постарається виплисти… Ні, ні… тільки не це! Неможливо.

Він узяв капелюха і вийшов на вулицю, щоб ніхто не міг підслухати, як він думає (так він називав це про себе) ці жахливі, страшні думки. Він не міг, не хотів більше думати про це. Він не така людина… І все ж… І все ж ці думки… Це розв'язання… якщо він взагалі хоче знайти розв'язання. Це спосіб залишитися тут… не виїжджати… одружитися з Сондрою… позбутися Роберти, усього… усього! — треба тільки трохи мужності, сміливості… Але ні!

Він ішов усе далі й далі, за місто, по шосе, яке вело на південний схід, через бідні, глухі передмістя; тут він був зовсім на самоті і міг думати, — він почував, що тут ніхто не підслухає його думок.

Присмерк згущався. Тут і там у будинках засвічувалися вогні. Обриси дерев у полях і вподовж дороги ставали невиразними і розпливчастими, як дим. І хоч було жарко і повітря безживне і непорушне, Клайд ішов швидко, обливаючись потом, продовжуючи думати, — він немовби намагався випередити, заглушити в собі, обманути якесь внутрішнє "я", яке воліло бути непохитним, і думати.

Похмуре відлюдне озеро!

Острів у південній його частині!

Хто побачить?

Хто почує?

Станція Ган-Лодж, звідки до озера літнього часу ходить автобус… (Так він пригадав і це? А, чорт!) Жахливо, що це пригадалося в звязку з тими думками. Але якщо взагалі думати про такі речі, то вже краще обміркувати все як слід, — треба признатися собі в цьому або ж облишити думати про це раз і назавжди… назавжди… Але Сондра! Роберта! І якщо його спіймають — електричний стілець] Так — але жахливість його теперішнього становища! Нерозв'язні труднощі! Небезпека втратити Сондру! Так, але вбити…

Він витер розпалене вогке обличчя, спинився і подивився на групу дерев серед поля, — вони чимось нагадували йому ті дерева… там… не подобається йому ця дорога. Стає надто темно. Краще повернутися в місто. Але та дорога, що веде на південь, до Бухти Третьої милі і до озера Грей… Нею можна дійти до Шейрона і до вілли Кренстонів. Він міг би піти нею потім… Боже! Озеро Біг-Бітерн… у присмерку дерева на березі будуть схожі на ось ці — невиразні і похмурі. Це має статися надвечір, звичайно. Нікому й на думку не спаде спробувати… словом… зробити це… вранці, коли таік видно… Так учинив би тільки дурень. Але ввечері, в присмерку, ось як тепер, чи трохи пізніше… Та ні, чорт забери, він не стане прислухатися до таких думок! І все-таки… ніхто, напевно, не побачить там ні його, ні Роберту. Це так просто — поїхати на таке озеро, як Біг-Бітерн… під приводом весільної подорожі… скажемо, четвертого липня… або пізніше — після п'ятого, коли там буде менше народу. І записатися не під своїм прізвищем… під чужим, щоб не залишити слідів… І потім так просто повернутися в Шейрон і на дачу Кренстонів пізно ввечері чи, може, рано-вранці другого дня і сказати, що він приїхав ранковим поїздом, який приходить близько десятої… А потім…

До біса! Чому його свідомість уперто повертається до цієї думки?. Невже він і справді замишляє таку річ? Та ні ж! Він не може! Він, Клайд Гріфітс, не може серйозно думати ні про що таке. Це неможливо. Він не може, ні. Це неможливо і надто мерзотно, не можна навіть уявити собі, що він, Клайд Гріфітс, здатний на такий вчинок. І все ж…

І одразу в ньому наполегливо заговорила гнітюча свідомість власної нікчемності і нездатності до такого тяжкого злочину. Він вирішив повернутися до Лікурга, — там принаймні він буде серед людей.

РОЗДІЛ XLV

У людей з хворобливою чутливістю і загостреною уявою, якщо їхній інтелект — до того ж наділений особливою силою — натрапляє на важке і складне завдання, бувають такі хвилини, коли розум, ще не скинутий з свого трону, все ж втрачає рівновагу, корчиться, наче в полум'ї, коли людина приголомшена і свідомість до того одурманена, що — принаймні на якийсь час — нерозсудливість чи замішання, схибність чи помилка можуть узяти верх над усім іншим.

У таких випадках воля і мужність, натрапивши на серйозні труднощі, яких вони не можуть ні витерпіти, ні подолати, начебто відступають, вдаються до поквапної втечі, залишаючи місце паніці і тимчасовому безумству.

і розум Клайда можна було порівняти тепер з маленькою розтрощеною армією, що тікає від сильного противника; іноді серед поспішної втечі вона спиняється на мить, обмірковуючи, як врятуватися від цілковитого розгрому, — і в своєму панічному страхові хапається за найзгубніші, найрискованіші плани порятунку від загрожуючої і цілком неминучої долі.