Американська трагедія - Сторінка 101

Навпаки, чим ближче він підходив до остаточного рішення, тим огиднішою і страхітливішою вимальовувалась перед ним ця думка, огидною і майже нездійсненною, і тому ще неймовірніше здавалося, що він коли-небудь це зробить. Правда, в деякі хвилини, — як, звичайно, сперечаючись з самим собою, внутрішньо здригаючись і відступаючи перед усіма страхіттями, якими загрожували мораль і правосуддя, — він думав про те, що можна було б з'їздити на Біг-Бітерн, щоб заспокоїти Роберту, яка

зараз так дошкуляє йому своїми упертими вимогами та загрозами, і отже (знову— відмовка, викручування перед самим собою), ще трохи зволікти, дістати змогу остаточно обміркувати, як же йому бути.

Шлях через озеро.

Шлях через озеро.

Але приїхавши на озеро — чи буде доцільно так зробити, чи ні… як знати. Може, він навіть зуміє переконати Роберту змінити свою точку зору. Адже що б там не казати, а вона, звичайно, робить дуже несправедливо, вона надто багато від нього вимагає. Захоплений згубною мрією про Сондру, він вважав, що Роберта даремно робить таку величезну трагедію із звичайнісінького випадку. Якщо вже говорити одверто, вона опинилася в такому самому становищі, як і Еста. Але ж Еста нікого не примушувала одружитися з нею. А чим Олдени, бідні фермери, кращі від його власних батьків, бідних проповідників? І чого ради так турбуватися про те, що подумають батьки Роберти, — адже Еста зовсім не замислювалась над тим, як це сприймуть її мати та батько?

Щоб там не казала Роберта про його провину, хіба вона сама ні в чому не винувата? Так, звичайно, він намагався спокусити і знадити її, якщо казати правду, — нехай так, але хіба це знімає провину з неї? Хіба вона не могла відмовити йому, коли вже вона була така суворо доброчесна? Та вона ж цього не зробила. А щодо нещастя, яке сталося з нею з його провини, — то хіба він не зробив усього, що міг, аби виручити її? До того ж у нього так мало грошей. І становище в нього таке складне. Ні, вона заслуговує осудження в такій же мірі, як і він. А проте Роберта вперто штовхає його на цей шлях, наполягає на шлюбі, тоді як згодившись піти своїм шляхом, — та чому б їй цього не зробити з його допомогою? — вона врятувала б і його, і себе від усіх страхіть.

Та ні, вона не хоче, — ну, а він не хоче одружитися з нею, от і все! Надаремно вона думає, що зможе примусити його. Ні, ні, ні!

Інколи, впавши в такий настрій, він почував, що здатний на все, що може легко потопити її, і вона сама буде винувата в цьому.

А потім поверталося страхаюче усвідомлення того, що подумають у товаристві і як поведуться, коли довідаються, і що він сам згодом думатиме про себе. І Клайд переконувався, що він, незважаючи на все своє непоборне бажання залишитися в Лікурзі, нездатний діяти, і, отже, повинен тікати звідси.

Так минули вівторок, середа і четвер після останнього листа Роберти, одержаного в понеділок. А в четвер увечері (і його, і Роберту весь час мучили важкі думки) Клайд дістав такого листа:

"Більц, середа, 30 червня

Любий Клайд!

Попереджаю тебе, що коли я не дочекаюся від тебе телефонного дзвінка або листа до полудня п'ятниці, я приїду в Лікург того ж вечора, і всі довідаються, як ти повівся зі мною. Я не можу і не стану чекати й мучитися ані години більше. Мені шкода, що я змушена

піти на такий крок, але весь цей час ти так уперто мовчиш, а субота — вже третє липня, і я нічого не знаю про твої наміри і плани. Все моє життя розбите, і твоє теж буде почасти зіпсуте, але не я одна винувата в цьому. Я зробила все, що тільки могла, аби полегшити тобі цю жертву, і, звичайно, мені дуже важко заподіювати стільки горя моїм батькам та друзям і всім, хто тобі дорогий, так само. Але я жодної години більше не стану чекати й мучитися.

Роберта".

Тримаючи цього листа в руках, Клайд заціпенів, усвідомлюючи, що тепер він безумовно повинен діяти. Вона приїжджає! Якщо він тільки не зуміє заспокоїти її і якось затримати, завтра — другого — вона буде в Лікурзі… Але ж ні другого, ні третього він не може їхати з нею, — тільки після четвертого липня. У святкові дні скрізь буде надто багато народу, їх можуть побачити, впізнати… А тут треба все робити потай. І йому треба ще трохи часу, щоб підготуватися. Тепер він повинен швидко все обміркувати і потім — діяти. Великий боже! Підготуватися. Може, сказати їй телефоном, що він був хворий, чи дуже заклопотаний розшуками грошей, або іще що-небудь подібне до цього, і тому не міг писати… і що, крім того, дядько запросив його на озеро Грінвуд саме на четверте. Дядько! Дядько! Ні, це не годиться. Він надто часто посилався на дядька. І яке тепер має значення для нього або для неї,— чи побачиться він зайвий раз із дядьком. Адже він виїжджає з Лікурга назавжди, так він казав Ро-берті. Мабуть, найкраще — сказати їй, що він їде до дядька, аби якось пояснити йому свій від'їзд: може, тоді він зуміє повернутися сюди, скажемо, через рік. Вона повірить цьому. В усякому разі, він повинен сказати їй щось таке, що заспокоїть її і затримає в Більці хоч би до п'ятого, до того часу, поки він не складе остаточного плану… поки не приготується зробити або одне, або друге… Одне або друге…

Не гаючи ні хвилини, не роздумуючи більше, він кинувся до найближчого телефону, де його навряд чи могли підслухати. Він викликав Роберту і почав довго, ухильно і цього разу вкрадливо пояснювати; він запевняв її, що був по-справжньому хворий, простуджений, не виходив з дому і тому не міг добратися до телефону… далі, він вирішив, що йому треба якось порозумітися з дядьком, щоб мати можливість коли-небудь згодом повернутися сюди… Він говорив так благаюче і майже ласкаво, просив Роберту врахувати, в якому стані він був у ці дні,— і, зрештою, не тільки зумів примусити її повірити, начебто й справді є якісь виправдання його зволіканню і мовчанню, а й виклав їй свій новий план. Нехай вона почекає до шостого, — і тоді він напевно, неодмінно зустріне її в будь-якому місці, яке вона вибере, — в Гомері, Фонді, Лікурзі, Літл-Фоллз… Але, оскільки вони хочуть зберегти все в таємниці, він пропонував би їй приїхати шостого вранці у Фонду, щоб денним поїздом вирушити в Утіку. Там вони зможуть переночувати, — не можна ж їм обговорювати свої плани і щось вирішувати телефоном, — а потім зроблять так, як домовляться. Крім того, він тоді зможе розповісти їй докладно, як саме, на його думку, їм треба діяти. У нього з'явилася ідея — провести маленьку подорож, перш ніж вони одружаться, або потім, як їй захочеться… але… в усякому разі це буде приємна прогулянка… (При цих словах голос його став хрипким, а коліна й руки злегка затремтіли, та Роберта не могла помітити його раптового збентеження). Вона не повинна зараз розпитувати його. Він не може розповісти їй усе телефоном. Але шостого опівдні він неодмінно буде на вокзалі у Фонді. Коли вона побачить його, їй залишиться тільки купити квиток до Утіки і сісти у вагон, а він купить квиток окремо і сяде в інший вагон, у сусідній. Якщо вона не побачить його на платформі до відходу поїзда, він пройде через вагон, аби вона бачила, що він тут, але не більше: нехай не починає розмови з ним. В Утіці вона віддасть на схов свій чемодан, а він пройде за нею до найближчого спокійного куточка, потім він піде по її речі, вони разом підуть в який-небудь скромний готель, а про все інше він уже сам подбає.

Вона повинна зробити, як він каже. Може ж вона настільки повірити йому! Тоді він подзвонить їй завтра — третього, і потім, звичайно, вранці шостого; таким чином, обидва вони знатимуть, що все гаразд: що вона виїжджає, а він буде на місці. Що? Вона хоче взяти з собою скриньку? Маленьку? Звичайно, коли вона їй потрібна, нехай візьме. Але на її місці він не став би зараз брати з собою багато речей. Коли вони влаштуються де-небудь, неважко буде переслати все, що їй знадобиться.

Клайд говорив усе це, стоячи в телефонній будці в маленькій аптеці на околиці (аптекар сидів у задній кімнатці, серед своїх банок і склянок, захоплений читанням якогось безглуздого романа), і здавалося, велетень-джинн, що раніше з'являвся в мовчазному залі в його мозку, знову став за його плечем, — насправді це він говорив устами Клайда, а не сам Клайд, застиглий, заціпенілий, зляканий.

"Поїжджай на те озеро, де ти був разом з Сондрою!

Дістань путівник цієї місцевості в готелі "Лікург" або на вокзалі.

Пливи до південного кінця озера, а потім звідти йди на південь.

Вибери човен, який легко перевертається, — човен з округлим дном, які ти бачив на озері Крам і на інших тамтешніх озерах.

Купи нового капелюха', щоб не був схожий на твій і, отже, не міг виказати тебе, і залиш його на воді. Можна навіть видерти підкладку, щоб невідомо було, де куплено капелюха.

Уклади всі свої речі в скриню, але залиш її дома; у разі невдачі можна буде, повернувшись сюди, одразу взяти її і зникнути.

Візьми з собою тільки такі речі, які ти міг би взяти для поїздки на дачу, на Дванадцяте озеро, а не для остаточного від'їзду; якщо тебе розшукають на Дванадцятому озері, все виглядатиме так, ніби ти тільки туди і їхав, — нікуди більше.

Скажи Роберті, що ти маєш намір одружитися з нею, але після того, як ви повернетеся з цієї подорожі, не раніше.

І якщо буде необхідно, легко удариш — тільки щоб оглушити її, не більше… щоб, упавши у воду, вона легше потонула.

Не бійся!

Не будь слабким!

Пройди через ліс увечері, а не вдень, — щоб тебе могли побачити тільки в Шейроні, або в Бухті Третьої милі і щоб ти міг сказати, що приїхав з озера Рекет, чи з Довгого, чи з Лікурга.

Називай себе вигаданим ім'ям і, наскільки можеш, змінюй почерк.

Твердо вір в успіх.

І говори з Робертою тихо, зовсім тихо — лагідно, ніжно, наві"ь закохано. Так треба, щоб підкорити її тепер твоїй волі".

Так говорило його друге темне "я".

РОЗДІЛ XLVI

І ось вівторок 6 липня, полудень, платформа на залізничній станції між Утікою і Фондою. Роберта виходить з поїзда, який прийшов з Більца, — тут вона чекатиме Клайда: поїзд, яким вони поїдуть в Утіку, буде тільки за півгодини. І через чверть години сам Клайд виходить з бокової вулиці і наближається до станції з південного боку, так що Роберта не може його бачити, — він же, обійшовши західний кут вокзалу і спинившись за купою кошиків, може спостерігати за нею.